Вже пару днів палають душі гнівом праведним (і в мене теж) з приводу того, що українська спортсменка вирішила пообійматися зі вбивцею та терористкою. Але головне питання вечора: чого власно ви очікували? Ну серйозно. так у нас сім років іде війна…
Здається…
Чому здається? А ви давно зазирали в український медіапростір? Бо в нашому медіаможна цілком комфортно існувати. Тримати руку на пульсі подій. І абсолютно не здогадуватись, що в країні іде війна. Що кожен день, за мирне небо над містами, гинуть наші хлопці. І біс із ним з контентом від медіагігантів, вони люди підневільні. Обслуговують олігархів. Що хазяїн сказав те на бутерброд намазати не можуть. В українських блогерів така ж історія. Можна дізнатися що десь «негрів лінчують». Чи якась жіночка сексом займалася. Двадцять років тому. А тепер вирішила, що їй тоді не сподобалось. Чи інша дівчинка ніяк не може вивчити що жити довго краще ніж в тридцять років помирати від голоду.
Серйозно.
А тепер уявимо. Ви молодий активний український спортсмен і … ні не пашите. Гаруєте в залі аби дорватися до олімпіади. Представити власну Країну. І все на що вас вистачає після виснажливого дня тренувань — це просто увімкнути ютубчик і розслабитись. Інколи продивляючись новини. То ви цілком можете не знати, що десь окуповано якийсь Донецьк. І там замордували полонених. Що громадянина України викрали і вбили в окупованому Криму. Можна дивитись та читати українське і цілком не чути що іде війна. Українському меідапростору то не цікаво.
Ви можете заперечити: це не їх профіль. Люди працюють на свою тему і роблять це гарно. І будете…. Неправі. Бо, окрім того, що вони працюють на своєму полі, вони ще є громадянами країни яка стала жертвою агресії. Вони представники нації яку та сусідня країна, вже не ховаючись, вимагає знищити. Стерти з лиця Землі. І це жодного разу не жарт. Коли ви малювали картину і до вас у майстерню увірвався розлючений ведмідь — продовжувати малювати — мало ефективна стратегія. Навіть якщо ви геніальний художник.
А де ще наш молодий спортсмен може дізнатись про політичний стан речей? Хіба що в школі. Ну там де бідна (бо мало платять) вчителька з кожним днем все більше ватнічає, бо в її молодості була країна де вчителя, хуч номінально, поважали. А тепер вона жебракує і день у день живе гірше. І все що лишається це бухтіти на те «яку країну просрали». Та які братні народи посварили. Бо коли ми разом були то ух. А тепер оце от усе. І дитина повірить. Бо вчителька добра і оцінки натягує аби він, наш спортсмен, гордість школи, міста та татка за мамою міг тренуватись для своєї мрії.
То що нас дивує тоді у поведінці та світогляді людини яка всього себе відала бажанню ще на міліметр чи долю секунди посунути біологічні межі організму? Кандидатську з історії?
Ні я не виправдовую тих спортсменів для яких вбивства та катування українців то малозначуща дрібниця. Я вважаю, що не можна перекладати всю відповідальність на них виключно. Вони такими виросли, бо наше суспільство таке. Спортсмени це обличчя нації. (На рівні ще з деким, що політику наче і не творять, але країну та націю репрезентують) Але що ви хочете від обличчя коли совість нації (журналісти та блогери) зайнята розгляданням того хто, кого, куди і головне чим гнобить десь там за океаном. П.М.: А взагалі сьогодні роковини вбивства окупантами Куліш Олени та Володимира Альохіна. Волонтерів з Луганська яких закатували окупанти та їх посіпаки. Як гадаєте може цей факт якось потурбувати наш медапростір? Чи заокеанський принц буде цікавішим?
