Історія основана на реальних подіях, всі її герої давно померли, будь які співпадіння з сучасністю випадкові).

 

Була собі колись одна велична країна. Колись могутня, але прогнивша зсередини через корупцію, внутрішні чвари та повстання. І ось у розпал кризи, прийшов в цій країні до влади молодий правитель. Освічений, але без досвіду. Війна з зовнішньою інтервенцією, що відгриміла незадовго до цього завершилась дуже несправедливим та принизливим договором: країна фактично втрачала частину своєї території. На Південному-Сході замайоріли прапори найбільшої держави світу. Не вщухали повстання сепаратистів. До того ж не дуже рішучий молодий правитель сильно залежав від придворних інтриг  і не зміг згуртувати еліти. Місцеві ж князьки дбали лише про власну вигоду, відверто саботували накази з центру, займалися корупцією, а дехто напряму співпрацював з ворогами цієї помираючої країни. Незадоволення населення росло, а правитель всі сили витрачав не на реформи, а на повстання на південному-сході. Та, відверто кажучи, й не був він видатним реформатором. Казна була напівпорожня. А на країну вже насувалася нова війна і ворог був незмінний. Так, мало не забув, перед початком війни, країною ще й епідемія прокотилася. І походила вона з дельти річки Янцзи. Такими були перші роки правління нашого героя — його політика була суперечливою й не дуже ефективною. Спроби домовитися з повстанцями провалилися. Перемовини з зовнішнім ворогом також проходили мляво і весь час зривалися, через те, що той весь час висував все жорсткіші умови. Вобщім, йшов на загострення. Тут би зайнятися розбудовою армії та зміцненням державності, та куди там! Наш самозакоханий молодик і слухати про це не хотів — він проводив ізоляціоністську політику. Резюмую: до початку вторгнення ворогів країна підійшла слабкою в військовому та економічному плані, до того ж поточеною корупцією та під керівництвом непрофесіоналів. А потім почалося британське вторгнення. До британців долучились французи. Чому британці та французи? Бо мова йде про початок Другої опійної війни в Китаї у 1856 році. А наш молодий правитель це 25 річний імператор Сяньфен. А ви про кого подумали? Я ж одразу попередив, що всі співпадіння випадкові, хоча їх ще буде чимало.

Отже армія Китаю виявилась не готовою до повномасштабної війни і інтервенти досить швидко захопили ряд портів, в тому числі найбільший — порт Кантон, і зажадали, щоб китайський уряд прибув у Стамбул (закреслено) у Шанхай для переговорів. Датою призначили 31 березня, до речі. Коли ж на перемовини ніхто не прибув, союзники піднялися річкою Байхе і захопили Тяньцзінь — ще один порт, по якому до Пекіна надходила більшість продовольства, тож імператор був вимушений прислати в Тяньцзінь своїх представників і підписати свій аналог Мінських угод: відкрити для європейців нові порти, дозволити їм вільно пересуватись країною та ще й оплатити видатки на воєнну компанію. На перший погляд нічого критичного, але це нам з точки зору глобального світу так здається, для китайців же ХІХ ст. це було ще одне приниження і ламання традицій через коліно. Тож справа дійшла навіть до народного руху опору окупантам, (невдалих) спроб Пекіну повернути захоплений порт Кантон та зриву ратифікації Тяньцзіньських угод. Тут британці з французами звісно вирішили, що вони «могут повторить» і малими силами почали нову спеціальну воєнну операцію під лозунгами «Пекін за три дні». Та де там! Китайці збудували на Байхе нові укріплення і дали неочікувану відсіч, тож окупантам довелося не вийобуватись, а повертатися в Шанхай і чекати на більш значне підкріплення. До часткової мобілізації в Парижі та Лондоні, звісно ж, справа не дійшла, обійшлися залученням мобілізованих із ОРДЛо (закреслено) найманцями з колоній, в першу чергу індійськими сипаями. І тут вже перевага в озброєнні далася взнаки: союзники досить швидко захопили укріплення в Дагу і вже за два місяці були біля Пекіну. Обстановка для Китаю була критичною, імператор втік, залишивши замість себе молодшого брата, а окупанти вже грабували його літню резиденцію Юаньмин'юань. Однак і для них все було не так райдужно. Їм той Пекін і нахрін не впав і єдине чого вони жадали, це щоб Китай відкрив свої порти і не заважав їм збагачуючись на сірому імпорті опію в Піднебесну за допомогою фірм прокладок на кшталт Jardine Matheson (вона, до речі, досі існує) і більш нічого. А тут китайці тягнуть кота за кгхм.. вуса с перемовинами, комунікації від узбережжя до столиці розтягнуті і не прикриті, а сипаї не можуть поділити між собою три сотні фарфорових статуеток з імператорського палацу.

І тут на арені у червоні кепці MAGA (Make Amur Great Again) з'являється Микола Ігнатьєв — спеціальний представник російського імператора Олександра ІІ. І сходу пропонує всім піс діл. Peace deal тобто. Без постів капсом у Твіттері, просто обіцяє добряче загорівшим вже європейцям організувати безпечний трансфер трофейних ваз з Пекіна до узбережжя, а китайцям заповітне припинення вторгнення на умовах, на яких вони, в принципі, й самі з агресором домовитися могли. А за посередництво що? Ну чистий дріб'язок. За витрачені нерви, децл землі на додачу до тої, що росія вже хапнула за Айгунським договором. Дальнє рибальське узбережжя на південь від Амуру з бухтою морських огірків Хайшеньвей. Там все одно нічого, окрім засраного чайками каміння, немає. Все по-братськи. Ну, що, по рукам? У вас, я бачу, й карт нема.

Не важко здогадатись якими незлими, тихими, але не цензурними словами лаялися китайці, коли підписували Пекінський договір, за яким вони ставали фактично напівколонією Заходу, а Москва, натомість, ні дня не воювавши, отримала трохи менш ніж 600 тис. км.кв. у Примор'ї та Амурському краї. Це, на хвилинку, майже як вся територія сучасної України в міжнародно визнаних кордонах. Без єдиного пострілу, що взагалі не типово для московитів.

А що імператор Сяньфен? Він так і не повернувся до Пекіну, втратив свій політичний вплив, владу і менше ніж за рік помер у своїй мисливській резиденції в горах у провінції Жехе. Можливо навіть від того ж таки опію. Так і закінчилася ця історія. Історія, що завжди повертається як фарс, а іноді як криве дзеркало з перемішанними декораціями та дійовими особами. Історія, що мала б нас чомусь навчити, якби ми хотіли вчитися і не повторювали старі посилки, засліплені новими амбіціями. Історія, якій байдуже на імена і прапори, яка не читає моралі, а просто котиться вперед.