Цивілізація це гра у вдавання, а істина в тому, що люди досі тварини котрими рухають первісні інстинкти.

(х/ф «Вторгнення»)

Ми всі живемо в матриці. Соціум формує уявлення людей про межі дозволеного, а інтеграл уявлень кожної монади соціума формує ці самі межі й зветься мораль, яка в свою чергу формує поведінку всіх і кожного. І так до нескінченості. Рекурсія взаємовідносин між мораллю-матрицею, яка посилає своїм полоненим картинку світогляду, а вони за це підживлюють її енергією своїх прагнень, що повністю базуються на запропонованій картинці. Тут може бути зауваження, що наша алегорія не зовсім відповідає оригіналу, бо Томас Андерсон допоки лежав у коконі на контент, що надсилала йому Матриця не впливав ніяк, але це а) достеменно невідомо – може електронний розум і враховував хотєлки кожного абонента; б) достатньо сумнівно – адже тупе нав'язування примітивного існування без креативної участі у віртуальному побуті людей-батарейок ніяк не сприяло б подовженню їх терміну експлуатації і мало б хоч якось враховувати запити останніх, для недопущення суїцидальних прагнень і, як наслідок, масового виходу з ладу живлення девайса в цілому. Взаємовідносини в парі соціум-індивід також можна розглядати як своєрідного Уробороса, який нескінчено підживлюється за рахунок свого ж хвоста – що з'їв те й отримав. Хвостом, як ви розумієте, виступаємо ми з вами, тому ми здатні лиш легко коригувати площину обертання, а не задаємо напрямок руху вперед по колу. Їв п'ять тисяч років тому дикунів людожерів і нікого тоді подібне меню не бентежило, зараз пожирає хіпстерів, тому й в трендах порятунок амазонських дельфінів на порозі Третьої світової та привида самознищення. Завважте, що Змій як рухався по колу, так і рухається, просто екліптика ледь не на 180 градусів відхилилася. Тераз буде вульгарна мораль про свіжий огірок, що втрапив в діжку з солоними. Тому німці, що приїхали робити бізнес в Україну досить швидко починають давати хабарі, українці, потрапивши в Германію, стають поряднішими за добропорядних бюргерів, а мокшани, захопивши Бучу починають…

Людям на Росії, особливо старшого покоління, важко навіть уявити, на що спроможні їх воїни світла, коли на них не тиснуть рамки обмежень, а кримінальний кодекс разом з його уособленням районним дільничим залишився десь там далеко в Бурятії. В мережі то тут, то там, ми можемо почитати дописи «хороших русскіх» (так вони існують), про те, як з їх батьками ледь не трапляється нервовий зрив, коли вони намагаються пояснювати цим жертвам zомбоящика, чим займається російська армія в Україні. Аргументація останніх у абсолютній більшості випадків зводиться до повторення догматичного «Наши мальчики этого сделать не могут». І хоча даний концепт є нічим іншим, як хрестоматійним взірцем напіврелігійного постулату, ніяким фактажем його перебити неможливо – роки пропаганди, починаючи ще з радянських часів, сформували це уявлення про героїчного воїна-захистника з мужнім обличчям під СШ-68.

А між тим, як ми вже домовились, мораль (особливо оспівана висока мораль російського/радянського воїна-захисника, воїна-визволителя) не є іманентно властивою рисою сапієнсів. Домінуючу роль відіграють рамки дозволеного і за відповідних обставин від руссо турісто обліко морале до оскаженілого ґвалтівника та вбивці один крок.

Те, на скільки ілюзорна грань між цивілізацією і дикістю, ще в 1974 році продемонструвала «бабуся перфомансу» Марина Абрамович. Сербська мисткиня провела у неапольській галереї Studio Morra захід під назвою «Ритм 0» і його результати множать на нуль будь які твердження про «наши мальчики не могут». Людина така тварюка, що за певних обставин може все, що й описує Абрамович у виданні своїх мемуарів «Пройти скрізь стіни», згадуючи про даний перформанс. Героїня розклала на столі 72 предмети від парфумів і троянд до ножа і пістолета з однією кулею, на себе ж вона помістила табличку з інструкцією:

«72 об'єкти на столі можуть використовуватись щодо мене як завгодно.

Перформанс:

Я – об'єкт.

Упродовж всього часу я беру на себе повну відповідальність.

Тривалсть 6 годин (20:00 – 2:00)»

За спогадами мисткині, авдиторія спочатку реагувала доброзичливо. ЇЇ обіймали, дарували троянди, вдягали щось з запропонованих предметів. Та поступово відношення ставало все більш агресивним – відвідувачі відчуваючи свою безкарність почали зривати та зрізати з неї одяг, обливати водою, колоти голками від троянд та булавками, обстригали волосся. Дійшло до того, що один з відвідувачів ножем зробив їй поріз на шиї, а інший примусив наставити на себе пістолет. Що спонукало людей до невиправданого насильства по відношенню до безневинної жертви достеменно невідомо, адже спогадів відвідувачів заходу у відкритому доступі не збереглося. (Що й не дивно). Єдиним, хто крім Абрамович описує зазначені події є американський критик Томас Макевелі, який також був в числі гостей галереї Studio Morra в той день та участі в знущаннях не брав. (Ясен пень, хто ж зізнається?). За його спогадами, учасники розділились на два табори і, окрім катів, в залі були й захисники Абрамович. Походу, не всі забули, що Всесвіт не обмежується тут і тепер і за стінами арт-галееї все так же у режимі онлайн діє кримінальний кодекс. Тому пістолет у кривдників було відібрано від гріх подалі, а між протилежними таборами навіть спалахнула бійка. Цікавим також є той факт, що жінки не брали участі у тортурах, але з ентузіазмом підказували чоловікам чергове витіювате знущання. І як тут не згадаєш дружину затрьохсоченого мамкіного окупанта з РФ Романа Биковського з її сумнозвісним «Ты давай там, украинских баб насилуй..».

І ось вищезазначений перформанс один в один змальовує ситуацію в якій опиняються окупанти та місцеве населення на непідконтрольній території. Безкарність з одного боку та неспроможність чинити супротив з іншого. Відвідувачам арт-галереї в Неаполі, за визначенням цілком культурним, можна навіть сказати, витонченим людям, бо інші подібні заходи не відвідують, вистачило шести годин, щоби перетворитись на дикунів. Скільки часу знадобилось, щоб дійти до такого ж стану вихідцям зі спальних районів Орла та глухих сіл Дагестану – питання риторичне. Умови були більш ніж сприятливими. Матриця залишилась за полосатими стовпчиками, а ймовірність перетворення когось з рядових Іванів на агента Сміта може втілитись лише після споживання літрового Джек Денієлс намародереного з міні-барів захоплених будинків. Мародерили також все. І якщо коштовності, побутову техніку та навіть ковдри на броні танків, що втікали з Бучі ще можна пояснити з практичної точки зору, то на питання навіщо було везти до срань-рязаней собачі будки, можна відповісти лише з урахуванням стадного конформізму в умовах обмеженого ресурсу на розграбунок – комусь діставсь електросамокат, а комусь собача будка. Нео вже не той.. А неокацап і поготів. Цього за його матрицю взагалі випускати не можна.