Десь за місяць до згаданих подій.

Офіціоз і шик кабінету тиснули на Володимира. Атлас портьєр та бархатна оббивка м'якких меблів викликали у нього відчуття дискомфорту. Він би волів мати більш сучасний європейський офіс десь там, де Хрещатик сходиться з Володимирським Узвозом та Трьохсвятительською. Перенести б секретаріат туди, та грошей в казні катма. І ось тепер він вимушений до ночі сидіти в цьому триклятому кабінеті і підписувати якісь бумажки, в котрих ніц не розумів, хоч і намагався у свій час вчитися на юриста та за фахом ні дня не працював. В двері постукали. Володимир зіщулився в кріслі — так впевнено стукати могла лишень одна людина. Та, котру він, уклоніст та дезертир, найбільш боявся.

- Заходьте. — ледь видавив з себе господар кабінету, вийшло якось не впевнено. Майже фальцетом. Зберись, ганчірка! Двері відчинилися і до приміщення рішучими кроками ввійшов чоловік у військовій формі:

- Викликали?

- Так. Так.. Сідайте..

Гість вмостився поближче до світла настільної лампи в бархатному абажурі та дістав зі шкіряної планшетки якісь мапи та військові зведення, всім своїм виглядом показуючи, що хоч зараз готовий продемонструвати свій план по врегулюванню ситуації на Сході. Така рішучість ще більше роздратувала господаря кабінету:

- Приберіть це все. Ми тут намагаємося розгледіти мир в очах російського керівництва, а ви свої повноваження перевищуєте. Невже ви не розумієте, що для того щоб зупинити війну, треба просто пєрєстать стрєлять (тм)? А ви тут зі своїми заявами, що на нас похід готують виступаєте, про ніж в спину української держави. І від кого? Від братнього народу! А що це за рішення про створення нової дивізії у Києві? Ні. Ми маємо демонструвати Росії своє миролюбство, а не озброюватись.

Військовий спохмурнів. Повільно прибрав всі свої документи назад до планшетки, так само повільно підвівся:

- Якщо Ви, Володимире Костянтиновичу, вважаєте, що Україні не об'явлено війну, а вона лишень в моїй голові, то мені в такій армії робити нічого. Честь маю!

Наступного дня голова Генерального Секретаріату УНР Володимир Вінніченко своїм рішенням звільнив Симона Петлюру з посади генерального секретаря військових справ і призначив туди Миколу Порша, слабко знайомого з військовою справою. Втім, таке рокірування не зупинило російську агресію, котру Порш, до речі, цнотливо йменував «зовнішнім нападом», хоч, треба віддати належне, й намагався, як міг організовувати оборону України до останнього. Та внутрішні чвари керівництва країни не додавали боєздатності українському війську.

А далі були Крути..

29 січня 1918 року поблизу залізничноï станціï Крути близько трьохсот вояків Загону Вільного Козацтва армії УНР, Помічного студентського куреню та Юнацькоï школи протистояли чотирьом тисячам петроградських і московських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту під командуванням есера Михайла Муравйова. Бій оборнцями Києва було програно, але російські війська на деякий час втратили боєздатність, що дозволило виграти час та підписати Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність. Принаймі, так стверджує В. Улянич у своïй статі «Правда про бій під Крутами». Так, беззаперечно одне — бій було програно. Хоча російські війська і понесли більші втрати — 300 чоловік, проти 146 у украïнців, але ïх загальна кількість у цій битві всеж дозволила взяти числом. Як завжди. «Бог на боці великих армій» — цим принципом Наполеона Бонапарта у всі часи керувались і керуються російські полководці, що звикли солдатів не рахувати — баби ще нарожають. Але, в даному випадку, чи сильно вже так військове керівництво від них відрізнялось? Тодішні військові керівники буквально послали патріотично налаштовану молодь на забій, зовсім не хвилюючись ні ïх подальшою долею, ні тим стратегічним зиском, який принесе таким чином зорганізована оборона Києва. Гаразд — захисники Крут призупинили наступ противника, частково деморалізувавши його та, відступаючи, мінували та підривали за собою інфраструктуру, а саме залізничну колію і мости. Внаслідок чого російське радянське військо продовжувало наступ на Киïв не залізничним шляхом, як планувалося, а на підводах, що були реквізовані в навколишніх селах. Але ж чи це зіграло вирішальну роль в подальшому розвитку украïнсько-російського протистояння? Згаданий Брест-Литовський мирний договір було підписано 9 лютого 1918 року, вже після взяття Києва військами Муравйова, а перемовини, щодо його підписання почалися ще 9 січня, тобто задовго до бою під Крутами. І ось тут постає два логічних питання. Перше, вже озвучене, чи мало тактичне, або стратегічне значення рішення командування відправити купку недосвідчених молодих патріотів облаштовувати та організовувати оборону Києва фактично в чистому полі під Крутами? І друге: як же так блядь вийшло, що семитисячна армія окупантів захопила столицю держави з населенням близько 25 млн., зустрівши спротив лишень 300 безусих юнаків? Ні, звичайно під час безпосереднього штурму Києва оборону тримали близько 1700 вояків, але невже і це лише та кількість на яку ми могли розраховувати? Триста плюс тища сімсот, разом дві тисячі. Дві тисячі, Карл! А решта де? Втомились від війни? Саме тут виникає відчуття якогось дежавю з нашою сучасністю. Та сама війна, той самий противник,ті самі внутрішньополітичні чвари, ті самі незрозумілі, м'яко кажучи, тактичні рішення військового керівництва. Так, друзі, наше АТО це масштабна проекція бою під Крутами сторічноï давнини. Ми дезорганізовані і малочисельні, раз невеличким загонам загарбників вдається захоплювати і утримувати цілі міста, як це було в Слав'янську, котрий захопив Гіркін-Стрєлков з загоном у 55 чоловік плюс місцева вата. Як це було у Харкові, котрий захопив Антонов-Овсієнко з загоном у 1700 чоловік. І Україна нічого не може цьому протиставити. Населення охоче вірить ворожій пропаганді що тоді, що тепер. Про долю патріотично-вмотивованих добровольчих загонів учасників АТО навіть говорити не хочеться. Майже всі вони так чи інакше повторили долю героïв Крут: безславний відступ, полон або загибель. Чому так відбувається? Як відомо: один раз — випадковість, два рази — збіг, а три — звичка. Сподіваюсь, далі рівня «збіг» ми не пійдемо і зможемо нарешті відстояти своє по праву. І через років наші нащадки не будуть червоніти, читаючи спомини наших сучасників, як соромно нам читати відверті рядки-вирок, що належать голові Генерального секретаріату Центральної Ради Дмитру Дорошенко: «Коли з боку Бахмачу і Чернігова рушили на Київ більшовицькі ешелони, уряд не міг послати для відсічі ані єдиної військової частини. Тоді зібрали нашвидкуруч загін зі студентів і гімназистів старших класів і кинули їх — буквально на забій — назустріч прекрасно збройним і численним силам більшовиків. Нещасну молодь довезли до станції Крути і висадили тут на „позиції“. В той час, коли хлопці (які у більшості не тримали ніколи в руках рушниці) безстрашно виступили проти більшовицьких загонів, що насувалися, начальство їх, група офіцерів, залишилася в потягу і влаштувала тут пиятику у вагонах; більшовики без зусиль розбили загін молоді і погнали його до станції. Побачивши небезпеку, ті, що знаходилися в потягу, поспішили дати сигнал до від'їзду, не залишившись ні на хвилину, щоб захопити з собою когось з бігучих… Шлях на Київ був тепер абсолютно відкритий».

І ось тепер ми маємо зробити все задля того, щоб історія не повторилася! Слава Героям Крут! Слава Украïні!