Слова взаємоповага немає у генетичному[1] словнику більшості українських громадян. На жаль, це не 75% або 25%, як сьогодні називають люди прихильників тієї чи іншої політичної сили, а цілих 99.9 %. Цікаво, що ці 0.1% громадян належать до різних верств населення, і серед них можна зустріти провінціалів, людей, яких ми називаємо «українською елітою» та просто пересічних громадян. Як і будь-яка інша особливість людини, а від так і нації, тотальна відсутність взаємоповаги починається у кожного в голові. Як молода людина, я раніше схилявся до думки, що цей феномен є, таким собі, «спадком» Радянського Союзу. Хоча, роздумуючи над причинами цього явища, я все більше схиляюся до того, що це все ж вроджена риса. Адже будь-хто, хто вивчав історію у школі, скаже Вам, що за часів Київської Русі взаємоповага також була явищем досить рідкісним. Візьмемо ж наприклад досить поширену на той час проблему, яку я дозволю собі лаконічно назвати: «Хто князь?». Так ось, ця проблема є такої роковою маніфестацією відсутності взаємоповаги. Що заважало синам Святослава чи, згодом, Ярослава слідувати правилам та не займатися грою в князі. Хтось може сказати, що це амбіції основною причиною міжусобиць, хтось може вказувати на гординю, жадність, дурість та інші вади притаманні людям, втім, фундаментально це була відсутність поваги один до одного. Навіть найзаклятіші вороги будуть дотримуватися певних правил та манер, якщо буде панувати взаємоповага.
Ця ситуація згодом повторилася в період Галицько-Волинського князівства, періоду козаччини, періоду УНР, а тепер і на теренах сучасної України. Єдине, хочу вказати на «важливу» роль різних маніфестацій Російської Імперії у цих процесах. На мою думку, основна роль Російської Імперії зводилася до відсівання та знищення людей, що мали дар взаємоповаги. А далі, досить класична-таки генетика[2], лишалися ті – хто не розуміє і не здатен зрозуміти значення взаємоповаги.
Вважаю, що кожен відчуває почуття поваги до тої чи іншої людини, а тому дотримується певної визначеної поведінки. Але просто повага – це лише половина рівняння. Взаємоповага також включає у себе рефлексію. Недаремно одна із центральних догм християнства звучить: «Стався до інших так, як би ти хотів, щоб ставилися до тебе». Але, з незрозумілих для мене причин, українці змогли вивернути це правило так, як це тільки можна було зробити.[3] Виглядає це наступним чином: ти мій начальник/колега/політик/чиновник/тощо, то я буду в лице тобі казати: «Ти молодець»- а після цього буду робити все, щоб опустити тебе і твою гідність якомога нижче у болото. Ви ніколи не задумувалися, що таке хабар? Так ось хабар – це такий собі спосіб плюнути в людині в лице, щоб вона ще й тобі за це подякувала. А все інше то лише пояснення, або краще сказати виправдання. Втім, якщо ти дорога мені людина або ж родич, то я буду ставитися до тебе з усією повагою та любов'ю на яку здатен. Існування таких подвійних стандартів у принципі неможливе протягом більш-менш тривалого часу, а тому людина неминуче зсувається в один чи інший бік та починає ставитися до всіх відповідним чином. На жаль, досвід показує, що все-таки преферентним для сучасного українця є зсув до у ліву сторону, а саме до лестощів та лицемірства.
А тепер, хочу вказати приклади у сфері освіти та науки, які останнім часом отримали багато, у тому числі, конструктивної критики. Безліч статей та постів у соціальних мережах можна легко знайти просто використавши Google. Втім, як на мене, більшість авторів таких, часами гнівних, демонстрацій свого занепокоєння станом освіти та науки в Україні завжди забувають про одну ключову річ – взаємоповагу. Саме це маленьке слово і є першопричиною сьогоднішнього занедбаного стану науки та освіти в Україні, як і самої України. Цікаво, що саме через це наука, як системне явище, в Україні взагалі відсутня. А освіта доживає свої останні дні. Саме відсутність взаємоповаги є тим ключовим елементом, котрого бракує для того, щоб створити свою нову українську освіту та науку. Адже погодьтесь, всі спроби, тої невеликої кількості ентузіастів, що ще залишилися в Україні, відновити українську освіту та науки, якщо гучно не провалилися, то не витримали перевірки часом. А тому базуючись на принципах поваги до ближнього та до самого себе, можна і треба будувати нову Україну. Бо цей фундамент є непідвладний часу.
Втім, на превеликий жаль, цього ми не зможемо зробити у найближчі 30 чи 40 років.[4] У цей період українська наука, освіта та загалом суспільство будуть проходити етапи переродження. Як фенікс, що віддає своє життя, щоб народитися знову. Але чому ж саме цей термін, чому саме 30 чи 40 років, а не скажімо 50, 60 чи цілих 100. Причини для цього досить прості, в українському суспільстві на момент 2050 року, не буде жодної людини, що пам'ятає та сумує за найгіршої державою на всій планеті, яка коли-небудь існувала – СРРС. Його небезпідставно звинувачують у всіх бідах Україні, Росії, Білорусії та інших колишніх членів. Як на мене, найгіршим злочином Радянського Союзу було не тільки знищення, з притаманною лише людям жорстокістю, величезної кількості людей, а саме вкорінення найгірших людських якостей в широкі маси населення. Підлабузництво, страх, ненависть, злість, лихослів'я, зрадливість, зверхність і це список можна продовжувати до безконечності. [5] Ці вади процвітали без взаємоповаги, яку тим часом активно викорінювали у тої горстки людей, у яких вона була. Зрозумій мене правильно читачу. Я зараз не намагаюся ідеалізувати західне суспільство. Якщо хтось скаже, що там ці речі також присутні, то я охоче погоджуся з таким твердженням, але ці «чесноти» там будуть присутні у невеликого кола людей яких рано чи пізно соціально ізолюють. В Україні ситуація ж протилежна. Ми наче захоплюємся ними. Попри те, що українці з радістю обдаровують таких людей красномовними епітетами, мені, як українцю, видається, що це такий спосіб виразити своє захоплення. Крім цього, ми самі активно намагаємося стати такими та залучити у цей процес якомога більше оточуючих. Така собі моральна деградація по-українськи.
Зрештою, я сподіваюся, що я абсолютно хибно бачу сьогодення українського суспільства. Я вірю, що відкриті кордони, глобалізація, а також незначне, але вже ж поступове збільшення людей з геном[6] взаємоповаги все-таки змінить Україну на краще. В іншому ж разі, думаю, що України не стане. Але не будемо про сумне, можливості є там де є відкриті очі, вуха, а найголовніше серце. А тому працюймо, плекаймо взаємоповагу, а решту чеснот прийдуть за нею. І все у нас буде добре!
Непересічний Громадянин
[1] Тут метафора.
[2] Генетику вживаю лише як метафору.
[3]Пишу лише про українців, бо сам є українцем. Справу опису інших народів, залишаю їм самим.
[4] Сподіваюся, що цього вистарчить, щоб у купі з глобалізацією навчити людей взаємоповаги.
[5] Це та селекція про яку я згадував на початку цього короткого есе.
[6] Слово ген вжито у переносному значенні.
