До Дня Незалежності України

Сьогодні стає очевидно, що Україна існуватиме завжди. Неважливо чи дотиснуть країни Заходу і чи второпають вони, що це аксіома. Також немає значення скільки хаосу й терору ще завдасть рашистська сатана й наскільки далеко територіально зможе простягнути свої щупальця російська клоака, алетвердження, що Україна існуватиме й ніколи не згине більш ніж очевидне.

Повертаючись до періоду проголошення незалежності України 1991-го року, можемо ставити собі безліч питань. Чому не пішли до кінця й не провели декомунізацію? Чому не обрали євроатлантичний шлях, а стали на роздоріжжі багатовекторності, що заклала підвалини всіх подальших політичних проблем держави? Чому не було проведено люстрацію, якщо не всього чиновницького апарату, то бодай найперших й найважливіших його ешелонів та силових і судових структур? Чому врешті було ухвалено Акт проголошення Незалежності, а не акт відновлення УНР чи Гетьманату, козацької держави тощо?

Відповідь полягає в тому, що насправді саме проголошення Незалежності вже було настільки потужним досягненням, що такий сценарій фактично було неможливо собі уявити реалістичним та ще й безкровним в продовж останніх трьохсот років нашої історії.

Україна, якщо повертатись до її державотворчих традицій, та історія її формування, як політичної нації та суб'єкту міжнародного права, була чи не найбільш незадоволеним гравцем на ринку суверенітетів, якщо не світу, то Європи точно. Величезна територія, більш роз'єднані чи більш об'єднані громади, які бачили свій шлях, історію та культуру чимось окремим. Вони хотіли мати такі ж права, як й інші політичні гравці, проте завше програвалитактично чи стратегічно у безпосередній боротьбі за право на визнання. Якщо порівнювати цей феномен зі світовою історією, відразу пригадується Курдистан та курди. Проте, варто врахувати той факт, що я зовсім не розуміюсь на культурі цього регіону й у свої роздумах беру до уваги зовнішній фактор того, що народ курдів розділений кордонами декількох держав. Тому не беруся стверджувати будь-яку іншу схожість між двома народами.

Україна довго і важко боролася за своє існування настільки потужно,наскільки це було можливо в запропонованих історією обставинах. Не занурюючись зараз у тему визвольного руху доби Хмельницького й козацтва загалом, можу сказати, що найбільшим тяжким періодом для українства стала не безпосередня боротьба за існування України чи подальші козацькі повстання з фізичною боротьбою, а період у часи «найрозумнішого» 19 століття. У час коли ані держави, ані автономії вже не існували. Була певна народна пам'ять про минулі самостійні часи. Але навіть козацька старшина, у більшості своїй, вже не мала ані аристократичних привілеїв, ані статків.Фактично наука, у сучасному вигляді, сформувалась у 19 сторіччі. Вплив історичної науки на подальшу історію людства був і залишається величезним. Враховуючи, що перед науковцями де-факто знаходилася "Tábula rása„,історія, як наука, формувала тоді свої патерни, моделі, аксіоми й основні закони. Народи, що мали тоді безпосередній вплив на науку, заклали фундамент подальшого розвитку історії тим, що закріпили за собою певні історичні права. Це стосується всіх імперій та країн, які ті імперії визнавали. Сталось так, що в той період, не зважаючи на увесь попередній досвід, питання України не було у списку важливих й обговорюваних тем середюних історичних та політичних науках.

Стосовно України, то 19 століття було чи не найважчим для політичного і побутового українства за весь період його існування. Ретроспективно ми з вами зараз бачимо, що найтяжче ще попереду. Випробування голодом, масовими розстрілами й депортаціями, випалювання й знищення всього українського у найлютішій формі відбудеться вже у 20 сторіччі. Проте, саме в цей період, тиск на українство досяг свого апогею. Тому, поки одні народи писали свою історію, у якій кращі уми країнививодили та синтезували націю від найдавніших часів (римських, норманських, руських тощо) українці політично намагалися вберегти себе хоча б як вид. Українські люди задовольняли себе найпростішими аргументами «ми тут завше були, з діда-прадіда», бо не мали сил провестиглибшу філософську роботу аж до емігрантського періоду 20-го сторіччя. Доки історики інших європейських народів сперечалися за культурний і духовний спадок Риму й Константинополя, в Україні носіння національного одягу та розмова рідною мовою вже були реакційною формою інтелектуального протесту та проявом радикальних поглядів для родин, якіможна було віднести до еліти. Адже цей одяг і мова були чимось низовим, простацьким і таким чого, за офіційною лінією, варто було цуратися й що потрібно було викорінювати.

У цій ситуації дивним та зовсім очевидним виглядає те, що України все ж отримали власних істориків, митців та політиків, що були не геть зросійщені. Попри тотальну заборону мови, культури та взагалі ідеї самостійності українці, перетнувши межу 19-го сторіччя, мали встановлені та практично загальноприйняті національні символи та культурні конструкції. Можливо ідея українства не мала практичних форм, планів чи навіть ідейних засад або практичних обґрунтувань. Але, на мою думку, ідея українства як такого була безпосередньо в самому українстві. Чиста метафізична рефлексія, яка була зайвою серед практичних й конкретних планів, як стратегічних, так й тактичних. Проте, варто зазначити, що не всі народи, які мали можливість вести свою національну політику, так як вони того забажають, отримали ціннісні обґрунтування свого існування. Зробивши відступ, можна зазначити, що ідея свободи як цінності в США стала чи не єдиним на той час просуванням вперед національної думки у світі. Британія тримала честь корони, Франція роздивлялась, озираючи, який із обраних шляхів був правильним, Пруссія мала швидко скористатись шансом, якого Україна ніколи не мала, й виборювати ті самі права, що й решта імперій. Російська імперія фактично мала в основі таку саму рефлексію «існування заради існування» як й Українська національна ідея, проте вона була підкріплена реальною силою.

Виглядає дивним, що нація, яка проіснувала в таких умовах у 19 сторіччі, так далеко зайшла у спробі встановлення власної незалежності у 1910-1920 роках 20 сторіччя. Виступ українців, як виокремленої політичної сили, іноді досягав критичних показників, і лише несприятливі зовнішньополітичні фактори не дали змогу затвердіти фундаменту, який заливали борці за самостійність держави. У цьому і полягає причина несприйняття України як окремої держави, незалежної від росії. У тойперіод, коли західні еліти створювали історичну науку й описували себе та читали описи про інших, у їхнє поле зору не потрапила Україна та українство як таке, що існувало автономно від російської імперії. Еліти були затиснутібезпосередньо всередині країни та направляли максимум своїх потуг на те, щоб через заборону продовжувати тримати бодай якусь спадковість хоча б для власних мас і простого народу. Носіння вишиванки чи говоріння Українською мовою в Києві були дієвим способом боротьби видатних Українських сімей проти зросійщення, проте цього не було видно у Лондоні, Парижі, Відні чи Берліні. Для цих столиць уся територія нашої держави була Росією. І хоча Європа мала «Весну народів„ і власне нагадування про українців та українство на Галицьких, Буковинських і Волинських землях, воно здавалось чимось, що існувало колись, проте, основна частина якогодавно вже було асимільована Росією. Тому розуміння, що посеред Європи існує багатомільйонний народ з власною історією та культурою, прийшло у голови європейців з відставанням як мінімум в 100 з ґаком років.

Враховуючи, що 20 сторіччя стало пеклом на землі для всього українського, пишучи ці рядки, я здивований, як взагалі на зламі 80-тих та 90-тих років Україна змогла видати в публічне поле не просто україномовних людей, політиків, активістів чи, якщо хочете, акторів історії. Вона змоглавиплекати тих, хто зумів інтелектуально, в умовах абсолютно зачищеного ідеологічного та інформаційного поля, вибороти юридично визнаний усім світом Акт проголошення незалежності України. Ці титани пройшли не те, що між краплями, вони прокрадалися між десятками й сотнями мін та розтяжок, які у будь-який момент могли розпочати криваву бійню, масштаби якої могли зрівнятись хіба з 1917-20 роками 20 сторіччя. Наразі я не можу раціонально відповісти на питання, як у таких умовах нація змогла за законами східного мистецтва айкідо скористатись силою та інерцією супротивника, завалити його й вийти переможцем у боротьбі за державність. Звісно хотілося б, щоб усі подальші реформи та зміни відбулись в країні ще в 90, щоб нація склала всі іспити, які пропускала до того 200 років, екстерном й по декілька предметів за раз. Те, що відбулось тоді й відбувається зараз, з огляду на війну, і є той самий екстернат, який ми опановуємо з неймовірною швидкістю в порівнянні з іншими народами Європи та, мабуть, і світу.

Повертаючись до початку цього тексту, хочу ще раз наголосити. Сьогодні є абсолютно очевидним те, що Україна існуватиме завжди. Ну добре може й не завжди, але принаймні поки існуватиме теперішня цивілізація, доки існуватимуть теперішні нації й міжнародні закони, доки не сталось якоїсь кризи чи перехідного періоду, який змінить глобальну історію в кардинальний спосіб, як то об“єднання людства в одну державу. Навряд чи це станеться, тому Україна існуватиме вічно. Врешті, ми вибороли те, чого не змогли досягти і на чому не закцентували увагу українські діячі в 19 та 20 сторіччі. Це повне й безповоротне міжнародне визнання цієї ідеї всім західним та східним світом, як серед еліт, так і серед широкого загалу.

Навіть пройшовши жорна російської імперії та СРСР, українськаполітична нація зуміла видати дійсно українських діячів. Тому зараз, яку б фізичну шкоду не завдавали ракетні удари русні, ідейно та онтологічно Україна не втратила жодного клаптика своєї, навіки вибореної у Європейському політичному просторі, території.

З Днем Незалежності України. Слава Україні! Слава Героям та борцям за Незалежність усіх часів!