Мінські домовленості стали каменем спотикання навіть до їхнього підписання. А як інакше? В таких питаннях завжди є кілька взаємовиключних позицій. Треба йти на компроміси з ворогом навіть під час поразок? Чи треба стояти на смерть, незалежно від шансів на перемогу? Як завжди, істина десь посередині.
Історичні паралелі також не завжди спрацьовують. Фінляндія підписала в 1940-му «мирову» з СРСР. Але це була не капітулянтська домовленість. Невелика Фінляндія кинула значні сили на створення лінії оборони. Секрет її створення був в тому, що активність громадян (фактично аналог широкого українського волонтерського руху 2014-2015) узгоджувалась із діями лідерів країни та війська. І саме завдяки цьому вдалось створити настільки серйозні проблеми для радянської імперії, що та була вимушена відмовитися від планів тотальної окупації.
Коректне порівняння? Так. Чи можна провести паралель? Так. Чи можна порівняти дії командувачів Фінляндії-1940 і України-2014? Можна. Але порівняння не на нашу користь.
Петро Порошенко і його генерали називали головною причиною появи Мінських угод – військову поразку під Іловайськом. Проте, старанно уникали розмов про причини цієї поразки.
Пошук відповідального
Насправді, найсерйозніше питання Іловайської кампанії полягає в тому, яким чином взагалі там опинились наші вояки.
Згадаймо: весь 2014 являв собою справжні гойдалки у військовому плані. Локальні перемоги змінювались такими ж локальними поразками. Ні російські, ні українські сили не могли отримати серйозної переваги.
Лінія фронту рухалась в обидва боки. Втеча Гіркіна. Втрата двох літаків ВСУ. Разом з тим були відновлені втрачені позиції по кільком напрямкам.
І раптом… Наші вояки починають широкомасштабну операцію в Іловайську. На сьогодні практично всі причетні до командування в ті часи відмовляються від «честі» бути батьком цієї операції. Якщо дивитись виключно на офіційні документи, то складається враження, що наказу про наступ взагалі не існувало в природі!
Між тим, багато військових згадують телеграму від вищого командування де цей наказ таки був. А от саме тогочасне командування стверджує, що операцію розробляли цивільні. Вони ж нею і керували…
Де правда, і кого вважати «героями» — незрозуміло. Відповідальності за одну з найбільших українських поразок не взяв на себе ніхто.
Не будемо зараз докладно розбирати конкретні помилки. Краще зупинитись на інших питаннях. Якщо офіційного наказу військовим іти в Іловайськ справді не було, то яким чином ці військові там опинились? Так, там були представники кількох добровольчих батальйонів. Але разом з ними – кілька армійських генералів з відповідними підрозділами.
Тож одне з двох. Або тогочасний верховний головнокомандувач взагалі не знав, що роблять його підлеглі. Або ж… він, м'яко кажучи, недостатньо відвертий у своїх словах. В будь-якому випадку, це говорить про некомпетентність та некерованість.
Та й інші його дії в ті дні викликають безліч запитань. Згадайте лишень масові акції під Адміністрацією президента. Представники військових, добровольців, волонтерів… кого там тільки не було. Вимог було небагато – зброю батальйонам, резерви армійцям. Тож неможливо сказати, що Порошенко був недостатньо інформований. Проінформували!
В ті ж дні в Києві було проведено помпезний військовий парад. Який, здавалося, мав на меті відвернути увагу від трагедії на сході країни.
Тоді ж Порошенко урочисто пообіцяв, що і вояки, і техніка ледь не прямим ходом попрямують з Хрещатика на фронт. Але… знову щось не склалось.
Оточені в Іловайську так і не дочекались бодай якоїсь підтримки.
Наслідки – перші Мінські домовленості. Принизливі та кабальні. З умовою повної амністії бойовикам, автономії та фінансування потреб окупованих регіонів. При цьому – жодної згадки про окупований Крим.
Друга серія Мінську відбувалась у фактично аналогічних умовах. Непродумана військова операція в Дебальцево. Знову шалені втрати. Знову кинуті напризволяще хлопці. Знову ніхто не взяв на себе відповідальність. І несподівані бравурні заяви про велику перемогу «військового генія» Порошенка. Виявляється, це був тріумф!
Наступного дня в Мінську Україна підписала другу капітулянтську угоду. Яка, в свою чергу, стала джерелом ще кількох не менш цікавих «документів» — формули Штайнмаєра та Закону про «особливий статус» окупованих регіонів.
Про гордість і ганьбу
Що на сьогодні є найбільшим предметом гордості Порошенка та поясненням логіки цих домовленостей? Те, що, за словами Петра Олексійовича, ці домовленості він не виконував і не збирався цього робити від самого початку.
Це як загалом з українськими законами: їхня суворість компенсується необов'язковістю виконання.
Зараз навіть немає сенсу розбиратися, що саме мали на увазі автори усіх цих документів. Важливий результат. Він невтішний. В першу чергу тому, що жодні цілі, які ставилися перед Порошенком під час його обрання, не досягнуті.
А вони були абсолютно аналогічними тим, які стояли і перед його наступником: мир, деолігархізація, справедливість, правосуддя, реформи, економічна стабільність. Скажімо відверто: «мова і віра» могли б стати хорошим доповненням до цього списку. Але в ті часи про них взагалі не йшлось.
Щодо ж армії… Її розбудова не може вважатись заслугою виключно Порошенка. Згадайте 2014-15. Ми всі створювали цю армію. Відмовляючись від роботи, перспектив, сімей, звичного життя, бізнесів. Натомість безліч патріотів втратили здоров'я. І навіть життя. Це був свідомий вибір. І він кардинально відрізнявся від вибору головнокомандувача. І нинішнього, і попереднього.
Чи велика відмінність між ними? Навряд чи.
Зеленський явно не впорався з обов'язками лідера нації. Та на це всерйоз ніхто і не сподівався. І було б наївним очікувати від нього серйозного прориву хоч в чомусь.
А от при обранні Порошенка справді були величезні сподівання. І голосували за нього не «по приколу», не у вигляді флешмобу. Це був свідомий вибір. Під час війни, під час кризи. Під обіцянки зупинити війну, перемогти гідру олігархії.
Але… цей вибір був дуже наївним. Адже сподіватись, що олігарх і справді зменшить вплив олігархів…
Тож і маємо те, що маємо. Так, перед Порошенком стояли надзвичайно важкі завдання. І вони виявились йому не під силу. Так буває. Але свої помилки треба визнавати. Саме в цьому велич справжнього лідера. Бо неможливо виправити помилку, якщо її не усвідомити. На жаль, «сивочолий гетьман», схоже, генетично не здатен на це.
