Наші президенти дуже люблять «закінчувати епоху» хоч чого-небудь. І немає значення чи вони реально здатні втілити ці обіцянки. Немає значення навіть те, чи вони справді бажають подібних змін. Електорат однаково радісно сприймає чергові посули манни небесної.

Зараз вже мало хто пам'ятає, але 2016 року президент Петро Порошенко оголосив про настання в Україні епохи справедливості. Наріжними каменями нових часів мали стати прийнятий Верховною Радою закон «Про забезпечення права на справедливий суд» і розпочата «судова реформа». Перепрошую, але останній термін не можна не взяти в лапки. Втім, як і всі попередні.

Реформа «по-порошенківськи» виглядала непевною з самого моменту її презентації. З тої простої причини, що входила у пряме протиріччя зі здоровим глуздом.

Поясню: на той момент існувало два варіанти реформи – один запропонований АП, другий підготували експерти «Реанімаційного пакету реформ». Перший пропонував переатестовувати суддів і зберігати існуючу систему, другий – звільняти і створювати повністю нові суди.

Звісно, що переміг президентський варіант. На той момент Порошенко боровся за розширення свого впливу. Слухняні судді, на яких зібрано тонни компромату, ідеально вписуються в таку систему цінностей.

Тож наступні кроки були цілком передбачувані. Єдиний їхній сенс – створення видимості бурхливої діяльності при абсолютно нульовому ККД.

В запропонованій реформі було три основні складові: кваліфікаційне оцінювання суддів, повне перезавантаження (фактично створення) Верховного суду. А контроль за призначення та добропорядністю суддів переходив до Вищої кваліфікаційної комісії суддів та Вищої ради правосуддя.

Таке собі суддівське самоврядування. Воно мало б звільнити суддівський корпус від впливу політиків і втілити в Україні принципи справедливості та доброчесності. От тільки нічого з цього не вийшло. Політичні впливи на суди в цілому і на Конституційний та Верховний, зокрема, тільки посилились. А самоврядність перетворилась на принцип «роби що хочеш, заробляй як можеш». Відповідальності все одно – нуль. Оскільки і в Раді, і в Комісії сидять такі точно продажні мармизи.

Звісно, що лояльність потребувала компромісів. Тому Верховний суд поповнився такими цінними співробітниками як Сергій Слинько та В'ячеслав Наставний. Саме вони саджали за ґрати порошенківського кума – Юрія Луценка. І Генпрокурору довелось проковтнути це. Нічого особистого – тільки бізнес.

Загалом, за роки правління Порошенка, кваліфікаційне оцінювання пройшли дві з лишком тисячі суддів – приблизно половина від загальної кількості. З них визнано такими, що не відповідають займаній посаді… менше п'яти відсотків!

Всі інші судді, вочевидь, цілком доброчесні. Разом з тисячами божевільних рішень. Разом з максимально ускладненим доступом до правосуддя. Разом з вседозволеністю і зневагою до суспільства. Разом з елітними квартирами, дачами на Багамах, розкішними машинами та мільйонними рахунками в закордонних банках.

Показова історія знаменитого Окружного адміністративного суду Києва. 27 з 30 його суддів просто не з'являються на оцінювання. При цьому, причини неявки традиційно визнаються поважними, а тому жодних санкцій до суддів не застосовуються. Вони продовжують виносити рішення «іменем України».

Тут головне не облещуватися. З тих суддів ОАСК, які все ж пройшли оцінювання – реально жоден не відповідає принципам доброчесності. Тобто, в кожного космічні статки, які навіть приблизно не відповідають рівню офіційних заробітків.

Переможницею неофіційного змагання можна вважати суддю Ольгу Ступак, яка не внесла в декларацію величезний будинок вартістю близько двох мільйонів. А потім заявила, що купила його на гроші свекрухи. А та заробила цю суму, продаючи ягоди з присадибної ділянки.

Втім, ОАСК – взірцевий український суд, який отримав найбільшу славу. Але це не означає, що всі інші існують за якимось іншими принципами. Верховний, Конституційний, місцеві, центральні, спеціалізовані – які завгодно! Всі вони заповнені людьми без жодних принципів і моралі. Хто не поділяє цих «цінностей» просто не втримуються в системі.

Мушу констатувати: в Україні є закон «Про забезпечення права на справедливий суд». А самого справедливого суду – немає.

Порошенко обіцяв змінити систему. В нього була можливість і високий ступінь довіри. Однак цей шанс було безнадійно втрачено.