Колись я був у Польщі, заходив на екскурсію у нацистський табір смерті Майданек. Ехо далекої війни, нелюдської жорстокості, яка, як вважалось, ніколи не повториться у Європі, найбезпечнішому континенті у світі. Повторилось. Ще не в тому обсязі. Під іншими прапорами та з іншими цілями. Багато дрібних «але», які мають юридичне значення. Але нічого не змінюють з точки зору моралі: інфернальне, нелюдське зло повернулось у наш сіренький світ, де політика перетворилась на дрібні суперечки про мита та податки.
До цього неможливо бути готовим. Неможливо сприймати, як даність. Хоча й зрозуміло, що з кожним новим звільненим містом перед нами постануть нові й нові російські злочини. Така природа самого зла — воно, неначе морок перед світанком, заповнює собою весь простір. І зупиняється лише там, де зустрічається зі світлом. Сьогодні в кожного з нас є рідкісний шанс: бути на стороні справжнього світла. Мати справжній сенс життя у постмодерністському світі інсталяцій та перформансів. Без властивих минулим та майбутнім епохам напівтонів та обмовок. Істина зараз тільки одна і дорога вперед одна. Дорога до світла, дорога до перемоги.
