Нема сенсу переповідати події 2022 року. Коли в середині 2000-х автор цих рядків вивчав історію в школі, то першою була думка: «ну були колись часи звершень, а за нашого життя не станеться нічого яскравішого, ніж дріб'язкові, майже побутово-сімейні, сварки між Ющенко та Тимошенко, вихід України на чемпіонат світу з футболу у 2006 році, якесь там місце на Євробаченні, чергова штовханина між депутатами ради і суди щодо приватизації чергового заводу». І головне – ані слова про цінності. Постмодерн і «завершення історії», коли чомусь вважалось, що магія грошових потоків та нафтогазових контрактів здатна приручити східного монстра, зробити ведмедя ручним звіром.
Бійтесь своїх бажань, вони здійснюються. Сьогодні ми живемо в підручнику історії, ледь не на його форзаці. Страшна ціна за незалежність. Несправедлива ціна за те, що належить нам по праву. Але реальність не питає в нас, чого ми хочемо. Ми можемо лише обирати між мечем та білим прапором втечі. Насправді цей вибір був зроблений давно, десь на другому Майдані. 24 лютого стало лише ще одним його підтвердженням.
Війна не завершена, але наприкінці року ми вже чітко зрозуміли нашу візію миру, його бажані контури. Нам вдалось об'єднати більшість наших союзників навколо ключового завдання: повного відновлення територіальної цілісності України. 85% українців, за даними останніх соцопитувань, проти територіальних поступок. Попри блекаути, смерті на фронті та в тилу – ми не готові поступатись своїм, не готові поступатись своїми. Не «мір любой ценой», і не кордони 23 лютого, а кордони 1991 року. І це багато що говорить про нас, як про народ, як про націю. Націю на піку своєї пасіонарності.
Наші виклики не завершаться перемогою у війні. Ми продемонстрували здатність об'єднуватись у найскладніші години, але чим далі від Києва буде ворог – тим більше внутрішніх суперечностей виникатиме поміж нами. Це нормально, адже лише у диктатурах нема дискусій: головне у нищівній політичній боротьбі не зашкодити Україні. І іноді треба промовчати замість порожнього хайпу. І іноді потрібно підставляти плече, а не підніжку. Самопожертва має бути не тільки на фронті, але й у тилу, в політичних елітах. Разом з тим в нас є чіткий дороговказ на майбутнє, аксіоми які не обговорюються і не потребують підтверджень: НАТО, ЕС і знищення Російської Федерації. Саме ці три пункти стануть нашою національною ідеєю, дорожньою картою на майбутнє десятиріччя.
На найголовніше питання, коли завершиться війна, — відповіді в мене нема, його напевно нема ні в кого. Але головне не «коли», головне «як». Ми переможемо, якщо збережемо моральну стійкість та здатність боротись. Якщо будемо і надалі такими, якими ми були у 2022 році: найкращою версією себе за всю історію української нації. І коли через 50 років, хтось і скаже про «діди воювали», то це буде саме про нас.
