Собівартість монополізму психології

 

Якщо хтось намалює карту зоряного неба -- це ще не робить його володарем Всесвіту. Принаймні надовго. Чому кардіохірургія, стоматологія чи офтальмологія мають настільки вражаючі результати? Тому що вони спираються на дві речі: вичерпне знання свого предмету та вміння ювелірно застосовувати здобутки цивілізації.

При тому психологія, попри сподівання, має досить опосередковане відношення як до першого, так і до другого. Замість цього вона намалювала власну, «єдино правильну» карту зоряного неба, на якій зображені її погляди на сутність психологічних розладів.  Наскільки можна розуміти, зорі на ній складаються в головну тезу: «Психологічні проблеми є наслідком інших психологічних проблем».

На цьому тлі однак виникає враження, що у середовищі психологів не заведено перейматися явним відхиленням своїх концептів від інших загальновизнаних правил. Зокрема це стосується принципів роботи систем, і в даному випадку – системи «мозок – психіка». При тому психологія навчилась пояснювати буквально все, але тільки доти, доки до неї не поставлені деякі очевидні питання. Зокрема: чому важкі депресії лікуються антидепресантами, а менш важкі  – «розмовним жанром»? Адже будь-які форми, наприклад зубного болю, лікуються завжди однаково – впливом на хворий зуб. Досить важко уявити стоматолога, який замість того вдався б до мантр або до міркувань відносно того, наскільки цей біль є дійсно важливий для вас. Те, що психологи досить часто займаються саме таким мистецтвом, ілюструє наступна, досить впізнавана аналогія. Як відомо, при несиметричній роботі гальм, автівку може стрімко «кидати» вбік, що є надто небезпечним в дорозі, на швидкості. Але, при зверненні по допомогу, автовласнику будуть запропоновані тільки дві речі: як навчитися «сприйняти» цю ситуацію та проходження «курсу екстремального водіння», лишаючи все інше без змін, як є. Певно, все це не було б зайвим, але ж далеко не всі розглядають автівку як постійне джерело адреналіну.   

Психологія у свій час уникнула визначення цілої низки базових понять. Зокрема немає жодної відповіді на принципове питання: «Де проходить „межа“ між нервовою системою і власне психікою?». Як не дивно, але зробити вигляд, що такої проблеми не існує, і що ці два світи не перетинаються, психологам допомогли ті самі невропатологи, які роками «перевіряли нервову систему» своїми блискучими молоточками (мало хто  розумів, що та діагностика торкалася лише однієї з її частин -- периферичної.). При тому відсутність зауважень з боку невропатологів сприймалась населенням, тільки як свідчення богатирського здоров'я всієї нервової системи. Усі можливі розлади особистості після цього автоматично списувались на «психологію», яка тут також не забарилась...

Ще одним фактором, що призвів до нинішнього верховенства психології, було незрозуміле мовчання української наукової спільноти, яка відсторонено спостерігала за досить вільним поводженням психології із засадами наукового мислення. В залишку: наразі психологія остаточно цементує свої однобокі, відверто психоцентричні версії антропології, в практиці та в суспільстві. Аби розвіяти деякий, обов'язковий в таких випадках морок, можна розглянути, до прикладу, одну з самих відомих технік, що застосовують психологи — так зване «позитивне мислення». Головна ідея полягає в тому, що при внутрішньому занепаді, апатії чи навіть депресії достатньо змінити хід своїх «негативних» думок на протилежний, і це, мовляв, поверне наснагу та радість буття. Втім, можна уявити собі капітана корвета, котрий, звичайно, може змінювати курс корабля, згідно зі своїми шляхетними планами. Але за однієї категоричної умови: вітрила на його щоглах повинні бути сповнені супутнім вітром. Інакше капитанові лишається тільки одне – позитивна риболовля з корми.

Відомо, що кожен психічний стан (радість, печаль тощо) породжує певні думки. Але чи настільки ж справедливо зворотнє, як то стверджують психологи? Чи дійсно можна лише силою думок змінити потемнілі фарби свого внутрішнього світу? Відповідь можна отримати, звернувшись до більш наближеного прикладу – власного дихання. Людина справді здатна свідомо прискорювати чи уповільнювати його, робити вдохи глибшими або більш поверхневими. Але сам механізм дихання при цьому лишається незмінним: дихальний центр у мозку продовжує генерацію імпульсів; хеморецептори стежать за газовим складом крові; легені й бронхи забезпечують постійну ротацію повітря. Воля людини впливає тільки на поверхневі параметри, не торкаючись самої основи.

Те саме відбувається і з так званим «позитивним мисленням». Воно може тільки на якийсь час замінити темні думки світлішими, викликати недовге відчуття полегшення, але не зачіпає існуючої архитектоніки, тобто фундаменту та «несучих стін» психіки. Як свідомий контроль дихання не переписує роботу дихального центру, так і оптимістичні формули не перетворюють людину на іншу особистість.

Бажано бодай приблизно уявляти, наскільки сильно на людину впливають події, що відбуваються на рівні нервових клітин (нейронів) оскільки саме вони забезпечують те, що вище було згадане як «вітер», що рухає вітрильник. Тоді стане зрозуміло, що стан і можливості психіки забагато в чому залежать від стану і можливостей нервової системи, де «нервова система» є поняттям біологічним. Цей факт психологія вимушено визнає, але, переважно — суто формально.

Варто зауважити, що народна мудрість (і, звісно, не тільки вона) пішла в цьому питанні значно далі своїми прислів'ями. Ось лише деякі: «Голодний думає – не наїмся, ситий думає – не зголоднію», «Не кожен день на розум щедрий». Перше з них показує, як фізіологічні стани, в даному разі голод чи ситість, можуть деформувати нормальне мислення, змінюючи сприйняття обставин та логіку рішень. Друге прислів'я насправді відображає критичну залежність розумових здібностей людини від коливання декотрих чутливих компонентів, постійно присутніх в мозку. Зокрема це стосується поточної концентрації дофаміна в такій його ділянці, як «префронтальна кора». Нерозуміння цих та багатьох інших фундаментальних речей змушує психологів до пошуку все нових і нових методик. Їхня загальна кількість вже налічує кілька десятків. Але при тому вся ця творчість все одно окреслюється прислів'ям: «Сто кролів не замінять одного коня».

Разом з тим, слід визнати, деякі з цих напрацьованих технік все-таки могли б бути дієвими, аби їх застосуванню передували більш своєчасні та адекватні засоби реабілітації. На жаль, абсолютну більшість психологів вирізняє саме нерозуміння вимоги «поетапності», себто принципу «все в свій час». Підтвердженням може слугувати, наприклад, цитата з книги видатного лікаря, професора А.Пеунеску-Подяну (Румунія): «Не треба призначати нервозміцнюючі препарати, а потрібно дошукуватись і атакувати ті причини всередині організму, що призвели до послаблення чи інших розладів нервової системи». Співставимо це з тим, що пропонує психологія  особам, які і так знесилені через хронічну втому, депресивний стан чи постійну тривожність: «Прийміть відповідальність на себе», «Переосмисліть себе», «Полюбіть себе», «Думайте позитивніше», «У вас низька самооцінка», «Ви не мотивовані» тощо.

 При відсутності ефекту використовуються схожі однотипні фрази: «Ви чините спротив», «Ви саботуєте»,  «Ви не хочете змінюватись», «Ви недостатньо відкриті», «У вас сильні внутрішні блоки та установки», «Ваше „несвідоме“ протидіє», «Потрібно більше часу/сесій».

 Наведені зразки «психологічної допомоги» не лише звільняють «фахівця» від взяття відповідальності за результат, а й покладають вину на пацієнта. Крім того, вони здатні провокувати у людей вторинні моральні страждання – самозвинувачення, самоїдство, почуття неповноцінності та приреченості. Саме в такому стані деякі  з них відважуються на незворотні кроки.

В Україні створені всі умови для перетворення психології на такий собі «самозапилюючий сад», де підручники пишуть психологи, викладають — психологи, приймають екзамени – психологи і видають сертифікати на діяльність – теж психологи. Таким чином, виникла ситуація, коли окрема галузь замкнена виключно сама на себе. Цю самореферентність (само представництво) остаточно закріпив лютневий, цього року Закон «Про надання психологічної допомоги», визначивши, зокрема, що цю допомогу можуть надавати лише особи з психологічною освітою. Але, до вищесказаного про цю «освіту» можна додати, що саме ці особи сприяли тому, що всі останні десятиріччя Україна тримала першість у Європі за поширеністю нервово- психічних розладів. Випадково – це не наводить на роздуми? Щоб повністю прояснити ситуацію, можна навести ще одну, наполягаю — неспростовну аналогію: в селі накопичилося багато людей з непрацюючими телевізорами. Був широко анонсований приїзд сертифікованого майстра по цих справах. Серед іншого — фото, де у нього бере автограф голова корпорації «Мацусіта денкі»... Однак, на третій день з'ясувалось, що увесь його сертифікований потенціал означав лише одну дію — «покрутити антеною». Більшості мешканців це, звісно, нічим не допомогло, але висловити претензії вони не змогли, оскільки в трьох хатах, що були в низині, телевізори таки запрацювали… Існуюча модель надання психологічних послуг так само є системно неспроможною у вирішенні значної більшості відповідних проблем. Крім того, вона повністю перекриває доступ до дієвих та обгрунтованих альтернатив.

Єдиний вихід – вимагати від МОЗ спростувань або інших коментарів з приводу вищенаведених спостережень. Якщо суспільство цього не зробить – воно автоматично погоджується з існуючою, надто великою собівартістю монополізму психології.

 

© А. Торнов 2025.