Замість епіграфа новина: «Єврокомісія вирішила скасувати сезонне переведення годинників на літній і зимовий час в Європі. За скасування переходу кожні півроку на інший час висловилися 80% європейців в ході спеціального опитування. У ньому взяли участь близько 4,6 млн осіб».

Більшість людей не любить змін. Мабуть тому, що їм, м'яко кажучи, не подобається ситуація, коли доводиться прикладати зусилля та пристосовуватися до змін – змінювати погляди на навколишній світ, відмовлятися від усталених звичок, інакше ставитись до себе та оточуючих. Нинішня епоха в цьому сенсі особливо жорстока до людей.

Ті, хто добре знає історію людської цивілізації, розуміє, що зміни були завжди. Проте багато століть вони йшли набагато повільніше. Завдяки цьому з ними без особливих проблем справлялася звичайна зміна поколінь. Модель впровадження нововведення в будь-який вік була однакова.

Є піонери, які завжди на вістрі цивілізаційних тенденцій, саме вони використовують інженерні винаходи або якісь модні аксесуари першими. Не завжди ті ж самі люди впроваджують новий метод обробки металу або прилаштовують до карет ресори чи то починають носити штани нового покрою, вводять моду нюхати тютюн або відмовляються від перук, але головне, що у суспільстві завжди є частка людей, яка здатна сприймати зміни, яка чекає на них. Перш за все це молоді люди в силу вікової здатності легше засвоювати нові знання та вміння. Хоче звісно є і серед людей іншого віку ті, хто «завжди молодий душею», як і серед юнаків та дівчат є певна частка ідейних консерваторів.

Потім до першопроходьців приєднуються ті, хто достатньо сміливий, щоб повторити експеримент, або ті, кого вдалось переконати в перевазі новинки раціональними доводами. Через якийсь час майже усі люди цього покоління роблять все те ж саме, хоча б для того аби «бути, як усі». Люди похилого віку, природно, при цьому бурчать на «нестерпну молодь», кажуть, що «в їх час такого неподобства не було». Але ще через десять-двадцять років відбувається зміна поколінь і вже ті, хто нюхає тютюн, обурено дивляться на тих, хто вводить дикий звичай палити подрібнені тютюнові листя всередині дерев'яних трубок.

Але ж в кінці минулого – на початку цього століття, коли індустріальна епоха поступилася місцем інформаційній ері, усілякі зміни відбуваються масово та й ще з калейдоскопічною швидкістю. Якісь речі або навіть цілий клас речей входять у вжиток, щоб потім буквально через кілька років зникнути назавжди. Досить згадати сумну долю пейджерів або дискет для зберігання інформації. Подібне відбувається і в інших сферах життя. Стають непотрібними навіть професії, які здавалися непорушною основою буття – на кшталт касира залізничної каси. Я наприклад не пам'ятаю, коли останній раз придбав квитки у касі.

Все це призводить до того, що в тій частині суспільства, яка особливо погано пристосована до змін – це приблизно 75-85% від загальної сукупності – накопичується втома і роздратування на всіх і вся. Чиновники з Єврокомісії, якщо повернутись до новини, яку я процитував на початку, тонко відчули момент. Їх рішення дозволить багатьом таким громадянам Європи на певний час «спустити пар». І не має значення, що переведення годинника на початку і у кінці зимового періоду з довгими темними ночами, реально дозволяє економити багато коштів і кіловат електроенергії, необхідних для додаткового освітлення. Не важливо і те, що цей процес відповідає давньому біологічного ритму людини. Адже наші предки завжди з настанням зими могли собі дозволити вранці спати довше, а влітку вставали і починали роботу дуже рано. Усі ці доводи розуму безсилі перед колективним криком цієї більшості, втомленої від змін: «Ну, нехай хоч час залишиться незмінним! Тільки звикли до одного і знову...»

Ту є ще один нюанс. Можна довго стояти на своєму і зберігати вірність старому провідному телефону, але якщо твоя дочка і онука відмовляються дзвонити тобі на нього, дарують тобі мобільник... ти мимоволі станеш, як усі, через силу, але пристосуєшся до змін, будеш лаяти несправедливий світ та усіх тих, хто «понавигадував усілякий непотріб», але будеш ним користуватись. Разом з тим, коли в тебе з'явиться можливість хоч у чомусь зберегти стабільність, ти її радісно привітаєш. Упевнений, і в Україні, якби відбулося подібне опитування, ті ж самі 80% населення висловилися б за скасування переходу на зимовий час.

Я вам більше скажу. Багато хто побоюється на виборах в наступному році реваншу проросійських політичних сил. Даремно! Більш очікувана перемога тих політичних сил, які пообіцяють нічого не змінювати, або якимось чином відгородитись високим парканом від усього іншого світу, який занадто швидко змінюється. Саме на таких настроях в суспільстві і перемогли популісти в багатьох країнах Європи та інших розвинених країн.

Нажаль більшість населення нашої країни геть не розуміє, що відмова від реформ, від пов'язаних з ними змін, поставить під питання саме існування України. І коли, не дай Боже, цей трагічний сценарій почне реалізовуватись, настане час таких змін, що буде їм непереливки! Як би там не було, але багатьом громадянам країни просто не хочеться ніяких змін, через те, що вони – ці зміни – вимагають від них змінитися самим, стати європейцями – звісно в ідеалістичному сенсі цього слова.

Дуже показова та ненависть, яка спрямована на Уляну Супрун. Під її керівництвом відомство охорони здоров'я почало реально змінюватися. І як реагує на це пересічний громадянин? Так, усі прекрасно розуміють, наскільки прогнила система охорони здоров'я України. Але він волає зайняти звинувачувальну позицію: «А ви доведіть, що після її реформ буде ліпше! Нехай краще все буде так як є! Ми так звикли». Подібна картина і в освіті, і в багатьох інших місцях.

І з корупцією на загальну думку треба боротися десь там нагорі, в тих сферах, які рядового громадянина не стосуються. А внизу нехай все залишиться, як є... А уявіть, який спротив будь-яким змінам породжує уся багатоповерхова споруда влади в країні – від селищної до Верховної ради. Думаєте цій чисельній армії «державних людей» хочеться змінюватись, повторяти кожен день, як мантру: «Я стану іншим. Я стану європейцем. Мені гидко брати не зароблені мною гроші».

У нашому суспільстві зараз така розстановка сил. Є меншість, яке хоче продовження, умовно кажучи, «європейських» реформ. Права людини, законність, толерантність і таке інше. Одні просто тому, що їм хотілося б жити в такому привітному до людини суспільстві, інші – тому, що розуміють, що від цього залежить виживання України. Ще дві групи хотіли б повернутися в минуле. Чи то в комуністичне, чи патріархальне – з садочком вишневим коло хати. Вони не розуміють, що час не можна повернути назад, не хочуть бачити, що вони ідеалізують минуле, не помічаючи його непривабливих, жорстоких і просто нелюдських сторін. Для них це ідеальне минуле – таке, в якому нема і ніколи не буде ніяких змін, не треба буде пристосовуватись до усіх цих незрозумілих «прав людини», «толерантності» чи то «ґендеру». Саме прихильники комуністичного минулого і є базою проросійського реваншу, бо для цих людей комунізм та імперія є нероздільними поняттями. А Росія – це і є імперія.

Ну і, остання, найбільш масова частина суспільства просто хотіла б, «щоб все залишалося, як було». Звісно, не так, як зараз, коли від них постійно вимагають змінюватись. Вони кажуть: «А чим ми погано жили при тому ж Януковичі чи Кучмі?».

Рятує тільки те, що ця остання спільнота дуже аморфна, не має своїх харизматичних лідерів думок. З іншого боку, до виборів ще багато часу. Все ще може змінитися…