Отже вже практично усім стало зрозуміло, що доля дала Україні шанс нарешті перемогти у національних змаганнях, які тривають вже кілька століть і особливо активно ведуться останні сто років. І ніколи ми не були так близькі до перемоги як зараз. Ми отримали можливість назавжди позбутися культурного, економічного та ментального домінування Московії у вигляді комплексу меншовартості з нашого боку і великодержавної шовіністичної зверхності з її боку. Після перемоги ми зможемо нарешті швидко та безболісно позбутися від застарілих – радянських і ще імперських – усталених норм та звичок в економіці, правозастосуванні, побуті тощо. Саме вони не давали нам розвиватися і ми з року в рік тупцяли на місці, боязко озираючись по сторонам аби зрозуміти, як на наші кроки відреагує сусід, і шукаючи взірці та ідеали у минулому, втрачаючи тим самим шлях до майбутнього. Віднині у нас з'явилося це майбутнє – своє неповторне і разом з цим у рівноправній сім'ї цивілізованих країн, які відтепер вже не зможуть дивитись на нас, як на нерозвинений і незрозумілий їм варіант московської Росії.

Але для цього ще треба перемогти. Ми маємо декілька переваг, які відрізняють цей етап визвольних змагань від попередніх. В нас вже є своя держава, яка за 30 років так чи інакше стала безумовно своєю для переважної більшості громадян. Є своя армія, яка користується повною підтримкою всього населення, і це безумовно додає воїнам наснаги. І ця армія за останні 8 років зробила багато чого аби бути сильною не тільки морально, але й матеріально завдяки більш-менш сучасному технічному обладнанню. Є діючий уряд, керівництво держави. Вони не ідеальні. Але вони у більшості своїй є українцями (не у вузькому етнічному розумінні, а у широкому національному – не від національності, а від нації) і тому кожен на своєму місці робить, що може, аби відстояти Україну. А ще на нашому боці правда і завдяки цьому нам співчуває і допомагає увесь світ. Крім купки сателітів агресора та заляканим ним урядів. Але на це можна не зважати.

Досвід попередніх національних змагань говорить про те, що найбільшим ворогом української державності є розбрат у лавах її захисників. Нажаль і в цей тривожний час від часу помітні ті ж негативні тенденції. Безумовно часто їх навмисно роздмухує наш ворог, але вистачає і серед «своїх» охочих розповсюдити негативну інформацію, емоцію чи то ідею. Дозволю собі зупинись на деяких моментах, які заважають нам, які потрібно придушувати у зародку.

Перша, досить давня болюча точка – регіональні відмінності. Насправді в цьому сила нашої нації. Об'єднання різнорідних елементів соціуму, у кожного з яких є власна воля і свідомість та унікальний досвід, –  більш могутнє, аніж купка сірих абсолютно однакових гвинтиків, які не мають ні ініціативи, ані окремого від групового погляду на світ. Але факт залишається фактом. Нині лунають голоси з одного боку про те, що «західняки» не так як слід приймають біженців з інших регіонів, а з іншого, що «східняки» самі винні в тому, що на них напали, отже хай самі і захищають власні домівки від ворога. Дуже добре, що таких голосів небагато, але потрібно аби їх не було зовсім. Саме в ці дні остаточно створюється наша українська нація. Вона має багато різних, неповторних складових. Українець Полісся не такий самий, як мешканець Херсонщини, чи то Слобожанщини, не кажучи вже про одесита. Але – наголошую – саме в цьому і є джерело нашої сили. Отже єднаймося заради нашої перемоги.

Для війни досить звичним є такий психологічний прийом, як дегуманізація супротивника, ворога. З одного боку, звісно, коли ти у бою бачиш перед собою того, хто хоче тебе вбити, в тебе немає іншого виходу, як вбити ворога до того, як він зробить це з тобою. Але попри це треба кожну мить пам'ятати про те, що ти людина. За тобою правда. Ти захищаєш від агресора власну домівку, життя та волю – свою, своїх рідних, своєї нації. Але ні в якому разі не треба перетворюватись на копію супротивника, не можна ставити за мету обов'язкове фізичне винищення кожного ворога. По-перше, ми – не вони. Ми навіть в горнилі страшної війни залишаємось людьми.

І, по друге, треба розуміти мету звірств нашого супротивника. Якщо військова верхівка ворога надає наказ знищити наші міста і села, вбити їх мирних мешканців, жінок та дітей, то робить це не тільки тому, що вони є моральними потворами, в цьому нема сумнівів. Вони роблять це якраз для того, аби з нашого боку фронту залунали заклики: «Вбивайте ворога. Полонених не брати». Іншим чином ці військові злочинці не можуть примусити своїх солдат воювати до останньої краплі крові. Тільки розповсюдженням серед них страху перед «озвірілим ворогом».

Нападників, як тільки з'являється така можливість, обов'язково треба брати у полон. І показувати полонених усьому світу та по той бік фронту. Це потрібно перш за все з моральної точки зору. Повторюю, ми – не вони. Ми повинні залишатись людьми. І, по-друге, з суто прагматичних міркувань. Наш супротивних повинен знати, що в нього є вибір – чи воювати з незрозумілих йому причин, чи здатися в полон і покінчити назавжди з цим безумством. Якщо не залишити ворожому солдату цього вибору, якщо в нього буде тільки єдиних шлях – до смерті, він буде шалено опиратися, і, як наслідок, більше наших воїнів загине, поки подолає цей спротив смертників. Ми всі повинні це ясно зрозуміти.

Навіть тих офіцерів та генералів, що давали злочинні накази, і виконавців цих наказів потрібно по можливості брати у полон. Для майбутнього суду. Такий суд над злочинцями потрібен не менше ніж наша перемога. Це як вакцинація, яка на певний час здатна захистити від рецидивів моральної хвороби. Ви ж не бажаєте аби поруч з вами і після перемоги знаходилась чисельна і хвора нація?!

Вічна наша проблема – політичні пристрасті. Вони звісно майже вщухли, але все ще досить відчутні. Так з подивом я побачив у своїй стрічці навіть згадку про ту саму «ліпецьку» фабрику. З іншого боку багатьом так званим «порохоботам» досі важко відійти від зверхнього ставлення до президента Зеленського.

Щодо останнього зауважу, що він виявився все ж таки українцем. Тобто у важкий для Батьківщини час він робить все, що вміє і може на своєму місці. Просто місце у нього виявилось дуже помітним. А робить він перш за все оптимістичні відео, які зараз дуже на часі. Він грає роль лідера нації, дуже розумно довіривши усі важелі керування армією військовим. А ще давить емоціями на наших західних партнерів, буквально видряпуючи у них усю можливу допомогу. Президент своєю поведінкою викликає у цілого світу співчуття до трагічної і мужньої оборони нашого народу ворожій навалі. І це є частиною процесів, які змінюють не тільки нас, але і увесь світ.

Отже закликаю співвітчизників залишити партійні симпатії та антипатії до кращих часів. Але намагаймося добре запам'ятати, хто і як себе поводив у ці важкі часи. Нам у мирний час знадобиться це вміння – оцінювати політиків не за словами та обіцянками, а за ділами. І – до речі – не обов'язково Зеленського оберуть знову на найвищу посаду ще раз. Усе буде залежати від того, як він поводитиме себе у повоєнні роки. Але про це будемо говорити у свій час.

Ще нам треба позбутися нашої вічної дихотомії: зрада–перемога. Принаймні робіть зусилля, аби її позбутися. Так, треба радіти нашим перемогам, але постійно зберігаючи тверезий погляд на те, що відбувається. До синьо-жовтих прапорів над мавзолеєм ще дуже далеко. На нашому шляху буде багато втрат і горя, нам потрібно витратити ще багато крові та поту. З іншого боку перестаньте волати кожного разу, коли вам здається, що хтось там є зрадником і «усе пропало». Аналізуйте інформацію з різних боків, зрозумійте нарешті – особисто ви іноді просто не здатні охопити усю величезну картину подій в цілому. Врешті-решт те, що ви вважаєте зрадою інтересів України, може бути лише звичайним інформаційним шумом. Не треба його цієї ж миті поширювати. Охолоньте. Почекайте хоч деякий час. Так, саме позиція громадянського суспільства не дозволила нашій владі протягом останніх трьох років капітулювати перед забаганками кремлівського володаря. Але зараз потрібна більш зважена позиція, не рвіть нерви собі та оточуючим. Отже наші два вороги – безпідставний оптимізм і не менш безпідставний песимізм.

І наостанок про наше ставлення до цивілізованого світу. В цьому сенсі нам треба теж намагатися тверезо оцінювати ситуацію. Нехай наша дипломатія давить на нерви керівникам НАТО та ЄС, вимагаючи ще більшої допомоги. Але ми – громадяни України – повинні зрозуміти, що нам ніхто нічого не винен. Нам допомагають і будуть допомагати і в дуже великих розмірах. Але спочатку ми повинні самі собі допомогти. Усі розмови про слабкий Захід дуже шкідливі.

Так у структур світової безпеки є слабкі місця. І війна в Україні їх рельєфно висвітила. І в майбутньому нова сильна і вільна Україна буде брати участь у вироблені кращих механізмів захисту від агресії та насильства. Але тільки наша країна без участі цивілізованого світу не здатна це зробити. І усі розмови про особливий шлях України, відмінний від того, який пройшли країни Заходу, пусте стрясання повітря. Японія, Канада, Франція та Ісландія – не схожі одна на одну, їх культура самобутня і неповторна. Але є певні цивілізаційні правила, які народи усіх цих країн поєднує, які і роблять їх сильними. Повага до окремої людини, її прав, рівність усіх перед законом і ще багато чого.

Але детально про це поговоримо вже після перемоги.