Мої друзі-земляки по-різному позбавляються від пережитих ними три роки тому психологічних травм. Богдана до сих пір не виносить літаків, що летять у небі. Три роки тому вона страшенно боялася, що ось-ось вони почнуть бомбити місто. Сергій досі здригається, коли чує віддалені вибухи, і лише через мить заспокоюється: «Та це ж наші, на полігоні в Десні». А ще йому іноді в кошмарних снах приходить спогад про те, як в його квартиру ломилися бойовики, і він навіть знав для чого.
З вікна його квартири в будинку на самому краю міста відкривався чудовий вид на прикордонну частину (обласне управління прикордонної служби, якщо бути точним), яку в той день штурмували. Сергій не хотів відкривати і одночасно йому було дуже страшно, бо він знав, що трапиться, якщо люди з автоматами в руках все ж таки зламають двері. На щастя вони десь хвилин за десять, які хлопцю в ту мить здавались годинами, пішли. Павло досі терпіти не може новорічних вибухів петард, бо вони міцно асоціюються у нього з вибухами мін і гранат поблизу його будинку в центрі міста.
У мене все було трохи інакше. Я не боявся літаків і тим більше не чекав бомбардувань. Я-то бачив, що це звичайнісінькі винищувачі, в крайньому випадку – штурмовики. Крім того, я прекрасно розумів, що ніяких бомбардувань міста не передбачається. І навіть не тому, що це були НАШІ, українські літаки. Ніякого сенсу в бомбардуваннях міста просто не існувало. Метою цих польотів було лише бажання командування позначити присутність української військової сили на цій території. Ну і, йшов збір розвідувальної інформації, напевно, теж.
Не боявся я і мінометних обстрілів. В деякі дні літа я сидів у себе в альтанці, читав збірку української фантастики за 2008 рік, якщо не помиляюся, мандрував сторінками пост апокаліптичного роману, текст якого гармонійно поєднувався з тим, що творилося навколо мене. Ось над головою зі свистом пролетіли міни в бік центру міста, а ось летять вже з центру на околицю, де тоді розташовувалися передові позиції батальйону «Айдар». Не знаю в чому причина – в моїй дурній впевненості, що мене ця біда не торкнеться, або в раціональних міркуваннях про те, що мій район ні одній, ні іншій стороні протистояння не цікавий, але я на відміну від багатьох інших моїх земляків під час обстрілів не ховався в підвалі. Я сидів і читав книгу, лише іноді відволікаючись на те, щоб порахувати кількість снарядів, які пролетіли в один чи інший бік.
В кінці липня один раз за все це літо над сусіднім будинком розірвався подібний «снаряд», обсипавшись десятком дрібних осколків. А ще один – на сусідній вулиці потрапив в собачу будку, розніс її на шматки. Сусіди з нервовим сміхом розповідали, що пес уцілів і від страху кілька днів ходив тінню за господарем. Я слухав все це і прекрасно усвідомлював, що це була всього лише міна або граната, випущена з малопотужного гранатомета. Якби це був справжній артилерійський снаряд або ракета, випущена з установки «Град», про які постійно нашіптували обивателі на ринках, мало б не здалося не тільки псу, а й його господареві. До речі, вже ближче до осені мені показували дірку в шиферному даху розміром з кулак і запевняли, що отримана вона в результаті обстрілу горезвісними «Градами». Я, на жаль, міг тільки мовчки знизувати плечима. Розумна людина в натовпі божевільних перебуває в явно програшному становищі.
Того ж літа 14-го року через відсутність електрики дуже рано доводилося лягати спати. З настанням повної темряви починалося найцікавіше. Через кожні півгодини то з одного боку, то з іншого лунали три-чотири постріли з гранатомета або міномета, після чого я міг чути звук снаряда, що летить кудись. Якщо я до цього часу вже спав, природно, прокидався. «Бля, ну, ось тепер війну виграли!» – говорив я – ніби адресуючи свої слова бойовикам, що ховалися в темряві на сусідній вулиці, і перевертався на інший бік, намагаючись знову заснути.
Я прекрасно розумів, що це вихідний постріл. Отже нема чого боятися. Мета цих дій зазвичай була не в тому, щоб якось зашкодити противнику. Головне було створити в місті атмосферу страху і невпевненості. Бо ж певна частка мін та гранат летіла «по своїм». Серед іншого по місту курсували чутки, що обстріли ведуть «прокляті укри» на «блукаючих мінометах». Нісенітниця! Можу засвідчити, що постріли щоночі лунали з одних і тих же точок. Серед іншого одна з них перебувала якраз поруч з одним з опорних пунктів бойовиків, де цілодобово діяв блок пост. Їх існувало по місту не так багато, але знаходились вони в ключових місцях. Специфікою моменту було те, що обласний центр тоді захищало лише кілька сотень озброєних людей. Але і протистояв їм всього один український батальйон. Довгий час війна полягала лише в грі нервів. Українська сторона чекала, коли лінія фронту з інших боків наблизиться до міста, взявши його в повне оточення. Я теж цього чекав. Я пригадую свій піднесений настрій, коли все місто біло в диму і сусідка сказала, що бої вже точаться на південній околиці міста. До моменту, коли кордон перейшли регулярні російські війська а на підкріплення до обласного центру прибуде чеченська бригада лишалось всього кілька днів…
Особисто для мене одним з найстрашніших днів був, як не дивно, день так званого «референдуму». Це було одинадцяте травня, рівно три роки тому. Тільки-но в черговий раз захопили будівлю обласної адміністрації, інші важливі адміністративні будівлі. Щоночі я відкривав кватирку і вслухався в міські шуми, намагаючись вгадати, чи не ховається за ними рев російських танків. Багато хто тоді чекав такого розвитку подій. Головне – було незрозуміло, наскільки сильний ворог, якими наявними ресурсами він володіє.
Я вже не дуже молодий чоловік, я прекрасно пам'ятаю, що таке тоталітарне суспільство, хай і в останні роки його могутності. А ще в мене живе генетична пам'ять моїх батьків. Весь цей день я провів, як на голках. Хтось може не повірити, але я страшенно боявся, що до мене додому прийдуть агітатори і покличуть на виборчу дільницю. Таке бувало при комуністах. Так, я міг спробувати проголосувати проти або зіпсувати бюлетень. Але я не хотів взагалі бути причетним до цього брудного процесу.
В середині дня я обережно вибрався з дому. Треба було потрапити на ринок, поповнити запас продуктів. Біля входу в школу, де знаходилася виборча дільниця, я побачив самотнього чоловіка. Ніякої черги або ланцюжка людей, які бажають проголосувати, я не побачив. Я ще не знав, що в районі відкрилася лише половина дільниць. Бажаючи могли голосувати де їм заманеться. А ще цей день запам'ятався великою кількістю на вулицях мого району чоловіків і жінок із зовнішністю людей, які кращі свої роки провели у тюрмі. Їхні обличчя, не спотворені інтелектом, були сповнені радості. Я тоді ще не розумів, що це дійсно починалася ЇХНЯ епоха. Всі інші обивателі були зосереджені і похмурі, ніхто не ризикував говорити про те, що відбувалося в цей день.
Для багатьох ще неясно було, як повернуться події далі. І якщо я просто боявся забруднитися своєю участю в референдумі, дехто з моїх сусідів боявся, що через пару тижнів повернеться Україна і покарає їх за «сепаратизм». Ні, були і такі, хто відчув запах безкоштовного сиру, хто вірив, що слідом за Кримом і наша область теж стане частиною Росії з її високими зарплатами. Для інших більш важливою була можливість знов повернутися в Радянський Союз.
Я до настання темряви з тривогою чекав, що ось-ось за мною прийдуть, вслухаючись в гавкіт собак у сусідів. Для мене найстрашнішим весь цей час, поки я знаходився в цьому пеклі, так і залишався гавкіт сусідських собак. Як я себе не вмовляв, що це нерозумно, що моя пересічна особа нікому нецікава, що ніхто не здатний читати мої думки, але все одно безглуздий страх, що за тобою в будь-який момент можуть прийти, аби зруйнувати твоє життя, отруював моє існування.
Так, я розумів, що реалії життя під владою людей з автоматами, які я мав можливість спостерігати, свідчать про те, що навколо мене не тоталітаризм, а лише його симулякр. Адже нікого не цікавили реальні голоси жителів міста, віддані за «незалежність». Достатньо було кількох дільниць, де можна зробити потрібну картинку для телевізора. Ніхто навіть не збирався рахувати якісь голоси, бюлетені. Реально в ці дні сили зла і руйнування контролювали (і то не повністю) трохи більше половини міст і районів області. Але це не завадило їм надалі заявляти про повну перемогу референдуму усюди. Навіть в тих районах, де заїжджих бойовиків з урнами «референдуму» шугонули ще на в'їзді в місто.
Так, я це розумів, але над почуттями я був не владний. І страх не покидав мене. Хоча, коли я реально зіткнувся віч-на віч з людиною, озброєною автоматом, то страху не відчув (або просто не встиг злякатись) і був абсолютно спокійний. Це сталося в середині серпня, напевно. Я повертався з ринку і на краю своєї вулиці побачив її. Людину з автоматом. Я поборов бажання миттєво сховатися або кудись бігти, поки мене не побачили. Спокійним кроком я підійшов до автоматника, дістав з сумки паспорт (весь час його носив його з собою, і ось лише один раз він був у нагоді), пояснив, що живу тут, йду додому. Мій паспорт і відмітку про прописку подивилися, кивнули, попросили триматися правого боку вулиці.
Я пішов. Ще одного автоматника побачив біля будинку свого сусіда за дві садиби до моєї, на іншому боці вулиці. Про цю людину я знав, що він за Україну. Принаймні кожен день опівдні він на повну потужність вмикав у себе в автомобілі, що стояв у дворі, радіо "24", яке в цей час передавало новини. Найважчим в ці дні без електрики була повна відсутність будь-якої інформації про те, що відбувалося за лінією фронту. Між іншим, де саме ця лінія знаходиться, ми теж не знали. Біля магазину на дошці оголошень кілька днів висіла газета з картою боїв, але її зняли і після цього не розміщували знов. Хвалитися не було чим. Я часто ходив біля будинку цього сусіда, вслухався в голос диктора, щоб потім відшукати на карті, де знаходиться, наприклад, та сама Пантелеймонівка, яку напередодні взяли українські війська. Чи далеко ще до мого міста?
Увечері того дня я обережно запитав у інших сусідів про долю цієї людини. Все ж таки люди з автоматами просто так в гості не приходять. Мені пояснили, що нічого страшного з ним не сталося. Просто забрали його машину. Він за рік до початку всіх цих подій її купив. Не те щоб якась особливо престижна марка, але хтось із знайомих – з тих, хто став новим господарем життя, позаздрив, захотів взяти собі. Подібні події нерідко траплялись у ті місяці.
Уже восени я дізнався про ще одну історію, що трапилася в ті ж серпневі дні. Один із співвласників досить успішного підприємства, що діяло в обласному центрі, який ледве не став народним депутатом, приїхав в місто. Сім'ю він завчасно вивіз до Криму, а тут чорт взяв і приніс його назад. Хотів, напевно, перевірити, чи все гаразд у будинку. Поблизу його особняка, прямо біля воріт все і сталося. Він нарвався на патруль. Оцініть ситуацію. Колишній господар життя і людина з автоматом. Бізнесмен не зрозумів, що світ, поки від відвозив сім'ю у Крим, змінився. Він почав лаятися, щось доводити патрулю. Сусіди, які стали джерелом інформації про цей випадок, звичайно, не чули, про що саме вони говорили. Ось тільки труп співвласника підприємства залишився лежати біля воріт особняка, а два його смартфона перекочували в кишеню автоматника.
Минуло вже багато часу. Я вже не вслухаюся з тривогою в гавкіт собак. Але в глибині душі залишилася пам'ять про павутину страху, з яким мені досить довго довелося жити. Навіщо я про все це написав? Ні, не думайте, що для того, щоб ви мене пожаліли або щось в цьому роді. Ось вже не потребую цього. Є така методика – щоб позбутися страху, треба розповісти про нього. Але і в цьому випадку, не треба привертати увагу багатьох слухачів, зазвичай достатньо однієї уважної людини.
Я просто залишив свідчення про пережите. Для пам'яті. Для історії. Нехай мої спогади трохи сумбурні і емоційні. Але вже які є.
