Отже моє життя. Що випало тим, хто народився разом зі мною на початку 60-х минулого сторіччя. Через призму особистого досвіду. А як інакше?!
Четвертий син у сім'ї. Сам цього не пам'ятаю, але коли був маленький, ходили по хліб усією сім'єю. Мене возили на санчатах або на руках носили. Бо давали по буханцю «у руки». Коли пішов до школи стало трохи легше. Вже дорослим дізнався, що в ті роки почали купавати зерно за кордоном. До другого класу усім дітям один раз на день давали по склянці кип'яченого молока. Бо в багатьох сім'ях цього не могли дозволити. І не кажіть, що це була турбота про населення. Мені більш подобається, коли уряд турбується про те, аби у громадян були добрі заробітки і достатньо можливостей їх обміняти на потреби своїх дітей.
Коли закінчував школу, якраз широким потоком у Європу пішли нафта і газ Сибіру. СРСР знайшов свою «золоту жилу». Саме про цей час згадують апологети соціалізму, як про епоху казкового благоденства. Житлове будівництво, інфраструктурні і культурні проекти, хоч якісь товари масового вжитку у крамницях. Насправді переважна більшість нафтових грошей тоді витрачалась на гонитву озброєнь та на планове виробництво товарів промислового призначення заради рядку в звітах. Метал виготовлений аби виробляти з нього обладнання для видобутку металу. Населенню залишались крихти.
Мені ще повезло, що я народився у шахтарському краю – у третій зоні постачання. Краще нас ситуація була лише у Москві та столицях республік. Це означало, що у магазинах нашого міста інколи бували сині птахи (кури третьої категорії) та інше м'ясо, а ще – більш-менш їстівна ковбаса. Пам'ятаю вагонну розмову під час поїздки до брата у Москву – якраз у ті часи. Ми – жителі Донбасу – нарікали на те, яка в нас погана ковбаса, а дівчина з Тули у відповідь обурювалась: «Та у вас вона просто диво яка смачна! Я поки була у гостях наїстися не могла. Ви нашу синю не бачили. Вона нічим не пахне навіть! Та й ще такої не дістати!» Реалії того часу – автобусні рейси вихідного дня з Ростова-на-Дону до Луганська. По ковбасу.
Коли ж після закінчення інституту приїхав на три місяці до Свердловська (нині Єкатеринбург), там взагалі ковбаса була по талонам. Непогана. Але лише півкіло на місяць. З'їв – можеш ще місяць дивитися на неї у вітрині магазину. А м'ясо в тих краях давали по талонам три рази на рік по великим святам.
Ще цей час запам'ятався як ера великої брехні. Коли керманичи країни і телевізійні новини постійно щось там проповідували про нашу велич і як погано живуть у гнилому західному світі. Постійні довгі нудні збори – комсомольські, профспілкові, виробничі. Партійні, слава богам, пройшли повз мене. Не прийти не можна. Сидіти треба до кінця. Промови ні про що. І усі навкруги, здається навіть ті, хто говорив з трибуни, не вірили у те, про що говорили. До цього часу більшість наших співгромадян навіть в Україні отруєні недовірою до політиків і до того, що вони говорять. І самі політики теж отруєні.
Армія. 1984-1986 рр. Частина, де я служив, як казали, була розрахована на 15 хвилин війни. Її головне завдання було – аби ворог витратив на її знищення дорогоцінні боєприпаси. Із усіх машин автопарку (офіцери казали – зоопарк) сама заводилася лише одна єдина вантажівка. А вже потім вона тягала за трос інші, допоки вони теж не заведуться. Про інше я краще промовчу. Може іншим разом.
Прихід Горбачова зустрів саме в армії. Напередодні звільнення. Отже перебудову та гласність переживав дома, разом з матір'ю. Батька не стало поки я служив. А брати ще раніше вже покинули рідну домівку.
Це був цікавий час. Я тоді передплачував багато часописів, щотижневик «Огоньок» звісно теж. Носив усе це на роботу і читали усі мої колеги по черзі. У них брав якісь інші видання. В матеріальному плані роки з 1987 по 1990 теж було непоганими. Ну якщо порівнювати з тим, що було раніше. В той час я зібрав собі велику бібліотеку. Більше не було на що витратити гроші. А книги з'явились в продажу цікаві. На книжкових ринках переважно. Але з кінця 1990-го почалось… Довго в нас з матір'ю лежало індійське мило, яке в той час видавали по талонах. Причин цих явищ дві. Гнила система під тиском часу почала розвалюватись. А тут ще ціни на нафту впали…
Путч 1991 року слухав по радіо, лежачі на пляжі. Гостив у брата в Херсонській області. Коли поразка реваншу консервативного комунізму призвела до швидкого розпаду СРСР, ми з матір'ю радо привітали зміни. Були великі сподівання на краще. Треба сказати, що вона в 1944-1946 роках працювала в лікарні в маленькому селищі Львівської області. І коли вона якось допомагала воїну УПА (було й таке в її біографії) він їй сказав: «Колись прийде час – і Схід, і Захід України будуть разом в незалежній державі. Запам'ятайте мої слова».
Але в 1991 році незалежність, як зараз стало зрозуміло, дісталась нам занадто легко. Тому, як я вважаю, більшість людей на референдумі 1 грудня 1991 року насправді обирала незалежну УРСР, а не Україну, тому розбудовувати майбутнє почали перефарбовані у національні кольори комуністичні «водітєлі руками». Більшість населення в той час хотіла законсервувати те, що вони тоді мали, а ще – бути подалі від бунтівної Москви (в ті роки вона виглядала форпостом демократичних змін на фоні комуністичного українського болота) і республік Кавказу та Азії з конфліктами на національному ґрунті.
Інколи кажуть, аби українці тоді обрали не Кравчука, а Чорновіла, то ми б зараз жили в іншій країні. А я кажу так – якби ми тоді обрали не комуністичного ідеолога, а дисидента-правозахисника, тоді б одразу і були б іншою країною. Але нажаль ми тоді були саме такою країною, якою були.
1992-1999 рр. З плином часу планова економіка соціалізму руйнувалась, а нова капіталістична народжувалась дуже повільно. Бо ж керманичі країни не знали нічого про те, що робити в ситуації зміни формацій, і нажаль більш за все побоювались змін як таких. Боялися вони і акул світового капіталізму. Партійні школи, які вони усі закінчили, безумовно давали взнаки. Жодне велике підприємство не було передано інвесторам з розвинених країн. Як результат, з'явилися свої вітчизняні «акули». З напівкримінальних кіл. З числа тих, хто поклав у власний карман кошти з партійних та комсомольських кас. Або з таких, хто з директора став власником державного підприємства, яким керував. Ми їх тепер звемо олігархами. Хтось зумів зробити з совкового виробництва цукерочку. Хтось, як анти Мідас Єфремов, перетворював усе, до чого торкався, у гівно. Більшість експлуатувало те, що дісталось задарма, допоки була можливість, потім різали на металобрухт.
З 1996 по 1999 були найтяжчі в матеріальному плані роками. Роки виживання. Соціалістична економіка повністю зруйнувалась, а нова ще не мала серйозного впливу на стан справ. До того ж наша країна не мала, як Росія, подушки безпеки з нафтових грошей. Вижили тоді завдяки пенсії матері. Я отримував гривень 30 з приблизно 200, які тоді заробляв. Все інше записувалось на борг або видавалось товарами. Епоха бартеру. З гарного про ті часу можу сказати одне. Я саме в ті роки почав відвідувати літературні об'єднання міста. Нові знайомства. Дуже цікаві і важливі для мене. У мене нарешті з'явилися друзі.
Десь з 2000 року стало трохи легше. З'явилися, як кажуть, осередки росту економіки. Усім хотілося швидшого розвитку, радикальніших змін. Тоді їх уособлював Ющенко.
Помаранчева революція 2004 року у Луганську запам'яталась таким моментом. Крихітний мітинг під помаранчевими гаслами. Під веселу музику. Нас десь кілька десятків людей. І ось з'являється стрій досить молодих людей з кам'яними однаковими обличчями, які ідуть на нас мов воєнна когорта, розсікаючи нас тараном.
Саме в той час в нашому суспільстві народжується люта ненависть, з'являється поділ країни на дві частини. Одні бажали швидких змін, хотіли назавжди залишити в минулому усе радянське. Інші мріяли про щасливе минуле і ненавиділи тих, хто заважає їм реалізувати це прагнення повернутися туди назад, яке в ці роки вже уособлювалось в конкретній людині, яку звали Володимир Путін. Насправді в обох таборах вистачало як україномовних громадян, так і україномовних. Але з «легкої руки» московських пропагандистів працівників штабу Януковича, партії регіонів, прихильників Ющенко і проєвропейських змін почали називати націоналістами чи навіть нацистами, а їхніх ностальгуючих за радянськими часами супротивників – російськомовною меншиною. «Помаранчевих» у 2004 році було трішки більше і організовані вони були краще.
2005-2010 роки. В багатьох аспектах це час втрачених можливостей. Через розбрат між умовно помаранчевими силами ніяких серйозних змін у країні (крім гуманітарної сфери) не відбулося. Поодинокі досягнення як то продаж металургійного заводу в Кривому Розі індійському інвестору погоди не зробили. Хоча об'єктивно у матеріальному плані життя пересічних громадян поступово ставало кращим. Розвиток економіки не припинявся, навіть трохи пришвидшився. Але це не завадило реваншу «донецьких» на наступних виборах. Переважно через те, що певна частина суспільства через сварки у лавах «прогресистів» вирішили бути «проти всіх», а інша навпаки мобілізувалась в бажанні реваншу за образливу поразку. Моєї матері не стало у 2008 році. І тому їй – прихильниці Ющенко – не довелось побачити його повну поразку.
2010 – кінець 2013 року. Економіка має певну інерцію. І деякі тенденції, які почались ще при попередній владі, утримували корабель України на плаву. Не зважаючи на те, що з кожним місяцем все більший шматок суспільного пирога розкрадався напівкримінальною владою і всіма тими, хто царював тоді в країні. Одночасно в Україні в суспільстві проходили серйозні процеси трансформації. Колишні помаранчеві сили і ти, хто їм співчував, почали мобілізовуватись у спротиві кримінальній, лояльній до Кремля владі, а в лавах прихильників Януковича панувало розчарування. Очікуваного щастя досягти так і не вдалось. А тут ще президент почав велику гру з Путіним, вимагаючи від нього дешевих кредитів чи інших преференцій (все, що можна було вкрасти, вже розійшлось по кишеням «сім'ї» та друзів-земляків). Янукович робив це шантажуючи Росію перемовинами з Європою про співпрацю і зону вільної торгівлі. Пам'ятаю, в цей час їхав у маршрутці по Луганську і якийсь п'яний і, м'яко кажучи, не дуже інтелектуальний чолов'яга лаяв діючого тоді президента, не можучи повірити в його Зраду.
Але коли Янукович ніби то досяг свого, отримав гроші від Путіна, вибухнуло з іншого боку. Досить велика частка суспільства повірила, що їхнє бажання бути разом з Європою може бути нарешті реалізовано. І тому, коли президент демонстративно відмовився від підписання документів, відчула себе обдуреною.
Страшні місяці зими 2013-2014рр. Дивитися новини про бої у Києві. А потім іти на роботу і з жахом дивитись на своїх колег, які буквальне несуть ахінею, повторюючи тези російської і провладної пропаганди, часто-густо втрачаючи при цьому людське обличчя. Віддушиною було вузьке коло однодумців. Але нам доводилось переважно мовчати, аби наше життя не зробили нестерпним.
І що головне – ступінь агресії, зла росла дуже повільно, але невпинно, крок за кроком. Ось ще на нашому підприємстві виступає Добкін і агітує усіх прийняти участь у виборах президента України, обравши саме його. А через тиждень дирекція закликає прийти на референдум про незалежність. Ще досить обережно закликає, але тим не менш.
День референдуму. Травень. Майже нікого поблизу виборчих дільниць. Та й кількість їх менша ніж зазвичай на виборах. А біля магазину купка якихось напівкримінальних чоловіків і жінок із святковим виразом на обличчях. Звідки і вилізли!? Ніколи їх раніше у себе в районі не бачив. А ще до пізнього вечора я з острахом очікував, що прийдуть і запитають: а чому ти не ходив на референдум? Ще на довгі місяці найстрашнішим для мене було чути гавкіт сусідських собак. Чи не по мене це йдуть?
Потім почалася війна. Справжня. Десь на початку липня 2014 поблизу мого заводу щось впало, розірвалось і нас відпустили додому. А ближче до кінця липня розгромили велику підстанцію, що постачала електрику до міста і на три місяці місто залишилось без неї. Мені ще повезло, бо мій дім знаходився у самому низькому місці поруч з водоводом, який вів з Петрівки біля міста Щастя. Вода доходила до Луганська і самопливом з гори котилася до мене. Знайшлися і генератори. Магазин поблизу мого дому мав такий. Отже там навіть м'ясо було та риба. Готувати довелось маленькими порціями, аби не псувалася їжа. А ще добре, що я збирав гроші на те, аби зробити собі зуби. Отже була готівка. Як казав потім друзям, тим літом я з'їв свої зуби. Від обстрілів не ховався. Сидів у бесідці біля дому і читав збірку української фантастики. Дуже зайшов роман антиутопія. Нажаль автора та назву не запам'ятав.
Був короткий час у вересні 2014 року, коли після перших Мінських домовленостей запрацювало залізничне сполучення. Були рейси до Києва та Одеси. Я навіть збирався поїхати саме до Одеси. У мене був друг одесит. Я не раз бував у нього в гостях. Але коли я зателефонував йому тоді і попросив прийняти на тиждень чи два допоки найду роботу та квартиру, він відмовив. Він вірив у перемогу руського світу і побоювався, що в нього будуть проблеми через те, що він приймав у себе такого «бандерівця», як я.
Це стало для мене шоком. І я пропустив вікно можливостей. Усяке сполучення з «материковою» Україною було перекрито. Через місяць запрацював мій завод і я став знов ходити на роботу. Я тоді вірив, що це ненадовго. Тим більш тоді був дивний стан, коли мої роботодавці сплачували податки в український бюджет. І я вірив, що цей театр абсурду завершиться поверненням України.
В 2016 ситуація змінилась. З одного боку пан Семенченко з подільниками почав блокувати «торгівлю на крові», з іншого в Лугандонії від гривні відмовились і стали переходити до рублів. Я вирішив, що залишаючись на місці, я нічого кращого не дочекаюсь. А тут ще земляки, які давно вже перебрались до Києва, запропонували роботу і місце, де перший час можна жити.
2016-2022 рр. В матеріальному плані це мабуть найкращий для мене особисто час. Рік я провів у друзів в їхньому сільському будинку, працював дистанційно. А ще були поїздки по країні та за її межи. Потім я знайшов квартиру, де й досі мешкаю. Змінив два місця роботи. Непогано заробляв. І навіть почав збирати кошти аби придбати власне житло. У те, що я повернусь у Луганськ у власну домівку вже майже не вірив.
І ось війна. Вже місяць…
Отаке моє життя. Колись було краще. Колись в матеріальному плані гірше. Але були друзі, спілкування. Якісь зараз по той бік фронту. І це буває боляче…
І знаєте. Я все ж таки вірю в майбутнє. Найкращий час мого життя попереду.
