9 травня. Метро Хрещатик. Багато людей. Всі кудись поспішають. Раптом в цьому строкатому натовпі з'явився чоловік років 50. Підстрижений, гарно вибритий, вбраний в чорну шкіряну куртку, джинси, на ногах — коричневі туфлі. Але виділяла його червона футболка, на якій великими золотистими буквами було написано «СССР».
Люди, які проходили повз нього, кидали погляди повні презирства. Але цей чоловік схоже насолоджувався тим, що викликав негативні емоції. Він повагом став на ескалатор, почав голосно розмовляти по телефону та крутився на всі сторони, демонструючи всім свій «СССР».
За хвилини спуску його декілька разів сильно штовхнули в спину, але «страдалєц за СССР» лише зневажливо на це посміхався.
Побачивши пусте місце на лавці, він реактивно підлетів туди та всівся біля здоровенного хлопця, який напружено вдивлявся в телефон. Порпаючись у кишенях, «комуніст» зачепив того рукавом своєї куртки. Хлопчина інстинктивно поглянув на подразник, а потім різко піднявся, витягнув з вух навушники, почервонів, його скули нервово грали:
-Ти чьо, мудак, .., вапщє папутал? Чьо так виряділся? У нас в странє — война. Рєбята каждий дєнь пагібают чєрєз такіх как ти "..." (далі було багато матюків).
Він заніс свою величезну руку для удару. Його кулак, завбільшки з мою голову, зупинився в сантиметрах біля обличчя «комуніста». Той спробував закрити лице рукою. Чесно кажучи, це була безглузда ідея.
-Давай, бєй! Бєй! Чіво ждьош? У тібя же мозгі засрани амєріканской прапагандой,- прокричав від страху «ностальгірующій по СССР».
Хлопець раптом опустив руку.
-Ні буду я тібя біть... Я лучще под поєзд тібя кіну. Так надьожнєй.
-Папрабуй, прідурок!
В тунелі блиснуло світло та віддалено загуркотів потяг. Хлопець озирнувся по сторонам, безстрашний та сміливий «комуніст», відчувши момент істини, міцно схопився обома руками за лавку — жити ж хочеться. Той смикнув його за плечі та легко відірвав від насидженого місця.
«Ностальгірующій» почав щось волати, взяв за руки хлопця, але під потяг його ніхто не кидав. Той просто застібнув його куртку до верху, щоб ніхто не бачив ганебного напису.
Я вже не чув, що хлопець говорив «комуняці» але точно щось не дуже приємне. І як тільки відкрилися двері, він силою закинув «комуняку» до вагону як непотріб. Той вскочив та схопився за поручні, злякано бігаючи очима, жадно хапаючи повітря...
Ось таке от 9-е Травня з побєдобєсієм...
