Ми летим з товаришем по роздовбаним дорогам Луганщини з надзвичайно
цінним вантажем для поранених українських військових в польовий
госпіталь. Тоді якраз тривали жорстокі бої за Луганський Аеропорт,
Хрящувате, Новосвітлівку.
Будучи навченими попереднім гірким
досвідом, в авто не було жодного українського елементу. Вискочивши за
поворот біля якогось села, ми побачили купу військових в різній
уніформі. Вони скупчилися біля своїх автомобілів. Помітивши нас,
декілька з них вийшли на дорогу і показали знаком, що потрібно
зупинитися на узбіччі. Ми знизили швидкість та почали зупинятися.
По зовнішньому вигляду, в ті часи, було важко розпізнати де свої, а де
сєпари. Хоча українські війська просунулися далеко, але мобільні групи
сєпарів часто шастали по тиловим дорогам.
Один з них наближався, а
його колеги зняли з плеч автомати на навели на нас. Інші, як я помітив,
теж приготували зброю. Стало реально стрьомно. Якійсь чуваки без
розпізнавальних знаків, хто зна" що це за люди? Раптом мій товариш від
хвилювання натиснув педаль газу і автомобіль різко смикнувся Відразу
пролунали постріли у повітря, всі ці до зубів озброєні люди навели на
нас зброю та обступили авто. Один з кулеметом став попереду та показав
жестом вилізти з машини.
Я повільно підняв руки та почав виходити.
Мене тут же кинули на землю та скрутили руки на спині. Виплюнувши пісок з
рота я промугикав українською мовою.
— Хлопці, ми свої, волонтери! Веземо медикаменти нашим в госпіталь. Там дуже багато поранених.
Як тільки пролунали ці слова, то відразу припинилися крики та клацання затворів за моєю спиною.
-Пацани, спокойно, бля!!! Це наші, підніймайте їх нах...й, — почув я в себе за спиною.
Нас підняли, обтрусили...Потім посміялися з цього випадку. Це була
80-а бригада, їхали якраз з Луганського Аеропорту... А я ще довго не міг
підпалити цигарку так тремтіли руки від хвилювання.
Але добре розумів, що моя фраза, сказана українською мовою, врятувала нам життя. Тоді це був маркер "свій — чужий".
Вітаю всіх з Днем української мови.
