Що ж насправді відбувається в Афганістані або геополітичне закулісся в дії

Афганська драма, що в чомусь є очікуваною, а в чомусь навпаки непередбачуваною, як і перебіг будь-якої війни, наштовхує на великий спектр роздумів.

 

Аналізу потребує сам по собі феномен віддзеркалення «афганської кризи» у світових ЗМІ. Звісно багато років Афганістан є проблемною країною на мапі світу, але є відчуття, що довкола неї виникла величезна інформаційна бульбашка. Завелика навіть для світу пануючої постправди. Звісно є великі небезпеки афганського походження: терористична загроза, наркотрафік, біженці, прецедент повторного приходу фундаменталістів до влади, провал спроби розбудови демократичних інститутів. Втім, усі подібні проблеми, а може ще більшого масштабу, в даний час спостерігаються у Африці, на Близькому Сході чи у Венесуелі. Але чомусь величезна увага прикута до країни з ВВП (119 місце в світі), що є співставним з не особливо помітними навіть для фахівців Ботсваною чи Лаосом. Афганістан має гало-ефект, можливо через те, що він за відносно непоганої ресурсної бази (сукупні запаси корисних копалин оцінюються на 1 трлн.$) лишається простором середньовіччя, де гинуть будь-які спроби реалізувати проєкт модернізації.

 

Але, навіть попри значну увагу міжнародних ЗМІ до процесів «талібанізації» Афганістану, лишаються не висвітленими або викривленими багато прикметних аспектів.

 

Для прикладу, активно поширюється теза, що прихід талібів до Кабулу став для США «другим Сайгоном». При цьому, забувається дуже давня дискусія в американському істеблішменті на тему: «як піти з Афганістану?», що розпочалася ще в часи президента-республіканця Джорджа Буша-мл. Власне поточна евакуація американського контингенту є перед усім наслідком угоди між США та «Талібаном», що була укладена 29 лютого 2020 року. Тому, приписувати якусь «поразку» адміністрації Джо Байдена буде несправедливим. Тим паче, що перед обличчям інших викликів для безпеки США афганська проблематика давно перестала бути першочерговою.

Навпаки недооціненою є роль Пакистану в перемозі «Талібан». Для Ісламабаду Афганістан є дуже важливим сусідом, фактично його розглядають продовженням пакистанської території, бо формальний кордон — «лінія Дюранду» існує лише на папері. Навіть використовується термін «Аф-Пак» — як спільний операційний простір ведення контртерористичних акцій США. Власне ще в червні 2021 року американці домовилися з пакистанцями щодо талібів, але це окрема тема. Для пакистанців «Талібан» є не те що би їхньої маріонеткою, але утворенням, чий провід перебуває під сильним впливом ISI. Власне саме ISI приписують створення «Талібану» та його військово-політичний супровід. За допомогою талібів пакистанці вирішують багато проблем.

 

А саме:

1. позбавляються радикальних ісламістів на свої території, і відправляють їх на джихад до сусідньої країни. Не слід забувати, що пакистанці одні з найсильніших гравців в сфері гібридних війн та асиметричних відповідей;

2. отримують можливість посилити зв'язки з Китаєм в рамках КПЕК та паралізують аналогічні геостратегічні проекти Індії та Ірану;

3. здійснюють розширення стратегічної глибини пакистанської території, якщо в майбутньому відбудеться формування афгано-пакистанської конфедерації (чи якогось ширшого державного утворення) задля протидії Індії. Пакистан та Індія дві ядерні країни, і головна проблема Ісламабаду полягає в компактності пакистанської території перед обличчям індійського нападу;

4. щодо Індії, то завдяки «Талібан» виникає важіль тиску на Кашмір, тому тут варто очікувати загострення ситуації;

5. щодо Росії, то таліби є інструментом придатним для тиску на країни Центральної Азії, де радикальний іслам розглядається ворогом номер один місцевих секулярних урядів.

 

Ще один важливий аспект: причини стрімкого розвалу урядової афганської армії, яка офіційно налічувала 300 тисяч осіб.

Діапазон причин краху великий: погана координація збройних підрозділів афганських ЗС після відходу американців від справ; знекровлення та втома армії через тривалу громадянську війну; вдала стратегія талібів щодо оточення центрів провінцій; успішна пропаганда проти центрального уряду та поширення підривних чуток; чинник етнічного різноманіття; переговорна тактика емісарів «Талібан» з представниками армійських командирів, та навіть велика таємна угода зовнішніх сил. Але найбільш суттєвою проблемою є корупція через яку в армійського керівництва та військових не було бажання захищати уряд президента Ашрафа Гані. Недарма американські чиновники в багатьох випадках відзначають, що саме корумпованість державного апарату є причиною падіння урядів в різних частинах світу.

Афганські військові були розчаровані урядом через некомпетентність та нехлюйство. Одним з епізодів цього є історія, що яскраво демонструє розвал системи логістики та продовольчого забезпечення армії. Падіння другого за чисельністю населення міста країни Кандагару до рук талібів приписують картоплі. Після кількох тижнів боїв проти «Талібан» постали проблеми з продовольством. Одна картонна коробка картоплі виділялася в якості денного раціону військовим підрозділам, поліції та силам безпеки. Кілька днів бійці не отримували ніякого харчування, окрім картоплі в різних варіаціях. Вони стали виснаженими та голодними. Учасники оборони Кандагару усвідомили, що підтримки годі чекати та здали місто. Потім це пояснювалося: «Ця картопля фрі не витримала зіткнень!», і через це 12 серпня фронт впав. Далі вже працював ефект доміно, і за кілька днів сталася стихійна капітуляція Кабулу.

 

Виходить, що у великих іграх не можна недооцінювати навіть найдрібніші деталі, хоча чи можна харчування армії назвати дрібницею?