Остання публічна заява секретаря РНБО України О.Данілова насторожує. Цитую: «я не збираюся з'ясовувати, що така Венеціанська комісія, чи штукатурка, чи то обої, мені байдуже. Я можу єдине сказати, що оці фахові люди, які нам вже нарадили зі всієї Європи що нам робити і як нам жити, привели до того, що ми втратили Крим, привели до того, що ми маємо війну з Російською Федерацією, привели до того, що у нас сьогодні окупована частина Донецької і Луганської області. Давайте будемо жити власним умом».
Проте, залишаючи в стороні дивну, особливо як на вищого рівня державного службовця у сфері національної безпеки і оборони, оцінку ролі європейських інституцій у подіях, причиною яких є російська агресія проти нашої держави (яка до того ж прагне до членства в ЄС і НАТО), можна цілком погодитися щодо необхідності жити власним умом.
Це якщо він, звісно, власний, особливо коли згадати заяву Давида Арахамії про те, що партія «Слуга народу» політсила вважає Китайську Народну Республіку важливим стратегічним партнером і має намір перейняти досвід Комуністичної партії Китаю в управлінні економікою та розбудові держави. Жити власним умом — це безперечно добре, проте не зрозуміло, чому тоді у нас досі немає зрозумілої стратегії дій після запуску газопроводу «Північний потік-2», окрім спроб за допомогою США та того ж Євросоюзу зберегти транзит через Україну. Власним умом живуть сусіди-поляки, які окрім газопорту в Свіноуйсьце та ще одного, який планується збудувати в Гданську, невдовзі мають завершити прокладання газопроводу Baltik Pipe від норвезьких родовищ газу в Північному морі. Це дає їм можливість взагалі відмовитися від російського газу та значно посилює позиції на випадок переговорів з «Газпромом» про транзит через Польщу газопроводом «Ямал – Європа» (у серпні його обсяги були скорочені росіянами на третину). Ми ж з власним умом ніяк не можемо домовитися з польськими партнерами щодо інтерконекторів, які б дозволили з'єднати наші газові системи та зменшити ризик від зупинки російського транзиту (що створить дефіцит близько 10 млрд куб м.).
У цьому контексті звертає увагу опублікована 12 вересня стаття «Американсько-російське двоголосся про Україну. Не виключено, що ми маємо справу з інспірованою Москвою медійною кампанією» польського аналітика Марека Буджіша. Порівнюючи статті відомих американського та російського експертів про те, яку політику щодо України повинні вести США та Росія, він доходить висновку, що обидві позиції об'єднує переконання авторів у тому, що Україну треба залишити сам на сам із собою та припинити підтримувати її геостратегічний вибір.
Не виключено, вважає автор, що ми маємо справу з медіа-кампанією, інспірованою Москвою, щоб переконати Захід у марності втручання в українські справи. З іншого боку, тон аргументів, який використовували експерти, добре відповідає настрою великих гравців, які все більше зайняті власними наростаючими проблемами та починають схилятися до логіки уникнення зіткнень там, де це не є абсолютно необхідним.
Видається, що у такому разі ніхто проти нашого прагнення жити власним умом не заперечуватиме. До пори до часу.
"Amerykańsko–rosyjski dwugłos ws. Ukrainy. Niewykluczone, że mamy do czynienia z inspirowaną przez Moskwę kampanią medialną".
Ніколай Петро (Nicolai N.Petro), представник реалістичною школи у американській зовнішній політиці, яка останнім часом набирає більшої ваги, професор політології університету Род-Айленд, експерт з питань України та колишній співробітник адміністрації Буша-молодшого, який публікується в консервативних періодичних виданнях, написав статтю для порталу «Росія має значення» (Russia Matters) відносно політики США щодо України.
Він вважає, що інтереси США в Україні є несуттєвими, або щонайбільше пов'язаними з Росією. Україна не становить загрози розповсюдження ядерної зброї або розв'язання війни; ВВП України настільки малий, що не становить загрози для глобальної економічної стабільності; Україна не була ані джерелом, ані учасником терористичних атак на об'єкти США, вона брала участь у антитерористичних кампаніях США в Афганістані та Іраку, але її роль не була вирішальною; Україна практично не впливає на енергетичну безпеку США.
Якщо з американської точки зору Україна і має вплив на щось, то це лише на підтримку балансу сил у Європі та Азії, та й то не так, як прийнято вважати. Вона не стабілізує ситуацію, а навпаки, постійний суспільний розкол в Україні становить загрозу для цього головного завдання політики США на нашому континенті. Іншими словами, якщо Вашингтон хоче зберегти стратегічний баланс в Євразії, йому слід переглянути свою політику щодо Києва, оскільки її продовження ризикує призвести до протилежного ефекту. Нинішня політика США щодо України мотивована головним чином побоюванням, що якщо колективний Захід перестане підтримувати сьогоднішню владу в Києві, Москва заповнить політичний вакуум, відбудувавши втрачену в 1991 році імперію.
Однак така мотивація не повинна дозволяти закривати очі на те, що по-перше, українське суспільство все ще розділене з точки зору геостратегічної орієнтації, і що команда Зеленського, як стверджує Петро, використовуючи ситуацію, порушує західні стандарти щодо мовних прав нацменшин, затягує з боротьбою з корупцією та реформою судової системи, та, використовуючи як аргумент російську пропагандистську загрозу, закриває опозиційні ЗМІ.
Петро вважає, що не призупинення підтримки Заходу команди Зеленського може призвести до дрейфу України в бік Росії, а навпаки, продовження нинішньої політики збільшує цей ризик. Нинішній український істеблішмент користується цим для «порушення прав російськомовного населення» та гальмування необхідних реформ. В результаті виникає небезпечна суміш, що спричиняє зростання внутрішньої напруги та може призвести до вибуху навіть без зовнішнього втручання. Більше того, українська еліта, здається, вважає що Захід просто повинен їй допомагати. Таке ставлення призводить до абсолютно нереальних очікувань, провал яких породжує розчарування, що ще більше затьмарює картину і перспективи майбутнього.
Натомість Ніколай Петро пропонує, перефразовуючи Джорджа Фроста Кеннана, залишити українців самих і дозволити влаштовувати свої внутрішні справи так, як вони вважають за потрібне. Прихильники втручання Заходу в українські справи будуть проти, стверджуючи, що це залишає поле для гри Росії. Проте він вважає, що настав час довіряти здоровому глузду українців, у тому числі тих, хто бачить свою російську культурну спадщину у повній відповідності з українською громадянською ідентичністю.
Водночас останнім часом вийшла ціла серія статей російських експертів на тему політики Кремля відносно Києва. Звертає увагу надзвичайна, можливо й не випадкова конвергенція оцінок та запропонованих рішень з позицією Н.Петро. Однією з таких є стаття директора московського офісу Центру Карнегі Дмитра Треніна. Її основна теза — Росія повинна змінити свою політику щодо України.
На сьогоднішній день, на думку Треніна, політика щодо Києва ґрунтувалася на чотирьох основних положеннях. По-перше, що Україна є ядром «русского мира», по-друге, вона випливає з віри в культурну та релігійну єдність, по-третє, з того, що Москва прийняла тезу Збігнева Бжезінського про те, що Росія ніколи не буде імперією без України. Четвертою передумовою російського інтересу до України стало переконання у важливості її економічних та демографічних активів.
Останні роки поставили під сумнів усі ці умови. Росія повернула собі статус наддержави, не «відвоювавши» Україну. Так чи інакше, історично, не завоювання України, а колонізація Сибіру призвела до того, що Росія отримала статус наддержави. Так само і сьогодні, саме майбутнє Сибіру та Далекого Сходу визначатиме збереження сучасного становища Москви у світовій ієрархії націй, а не те, чи повернеться Росія до України, ресурси якої зараз загалом незначні.
Щодо України Москва може бути зацікавлена лише демографічними ресурсами, але це означає, що їй слід розпочати активнішу міграційну політику, а не намагатися відбудувати політичний вплив у Києві. Така політика сьогодні неможлива з урахуванням настроїв української еліти, і звернення Росії до аргументу сили принесе їй більше втрат, ніж користі. Навіть якби це призвело б до об'єднання «русского мира», така подія призвела б лише до розпаду нинішньої єдності росіян і мало що дала б взамін. «Важливість стратегічного становища України для інтересів безпеки Росії також перебільшується. Нинішня реальність сильно відрізняється від тієї, яка була ще у 20 столітті. Взаємне ядерне стримування, високоточна та глобальна зброя, зміни геополітичного балансу сил та структури основних протиріч у світі роблять масштабний військовий конфлікт у Європі малоймовірним. На жаль, війна тут все ще можлива, але скоріше внаслідок непередбаченої ескалації конфлікту або низки інцидентів між збройними силами», — стверджує Дмитро Тренін.
Він також вважає, що політика Вашингтона щодо України в найближчі роки буде обережною. Це пояснюється тим, що наша країна має невелике значення в списку геостратегічних інтересів США. Більше не йдеться про вступ Києва до НАТО, статус стратегічного союзника поза НАТО, якого прагне українська дипломатія, також починає розмиватись, головним чином внаслідок обережності американського керівництва. Отже, перспектива конфлікту між Росією та Сполученими Штатами, який може спалахнути в результаті суперечки щодо статусу України, відступає. «Якщо взяти до уваги ці аргументи, корекція російського підходу до відносин з Україною може виглядати так: Україна — сусід, який ніколи більше не стане братською республікою. Зрештою, перспективу інтеграції потрібно передати в історичний архів та замінити перспективою добросусідських відносин», — пропонує Тренін. Росія повинна замінити політику «збирання земель» політикою «збирання людей», але на своїй території. Це активна міграційна політика, також спрямована на зменшення притоку або, принаймні, важливості емігрантів-мусульман із Центральної Азії.
Російська еліта, на думку Треніна, не повинна робити помилкових висновків із очевидної колективної втоми Заходу від «українського питання». Це не означає, що можливості Москви збільшяться, головним чином тому, що «український проект» був побудований в умовах різкого протистояння Росії протягом останніх 30 років, а після Майдану ця тенденція лише посилилася. Представники української політичної еліти в цілому є духовними спадкоємцям Івана Мазепи. Це має очевидні наслідки з точки зору російських можливостей, тим більше, що в Україні немає «проросійської мовчазної більшості», про існування якої мріють росіяни. Існує активна прозахідна меншість та пасивна більшість, що живуть у відповідності з переконанням «моя хата скраю», тобто поглинутим своїми справами. Однак це не проросійська сила, і неможливо, на думку Треніна, перетворити цю соціально і політично пасивну частину суспільства на інструмент російського впливу. Тому від політики «заковтування» України слід відмовитися, як не тільки нереальної, але й такої, яка в разі успіху може бути небезпечною для самої Росії. Найважливіше з точки зору Росії те, що вона не потребує України для реалізації своїх найважливіших національних інтересів у таких сферах, як державна ідентичність, національна згуртованість, безпека чи економічний розвиток. Всі інструменти, які використовує Росія для посилення впливу в Україні, починаючи від Нормандського формату, до економічного чи військового тиску, не принесуть очікуваних результатів. Перш за все тому, що сьогодні «Україна є найбільш ворожою країною у світі щодо Росії», і можлива війна стала б для Росії трагедією. Тиск Росії на Україну лише посилює її підтримку з боку Заходу. І навпаки, політика поміркованості збільшує можливості впливу, вважає Тренін.
