Про українсько-польські суперечки останніх місяців, які дуже емоційно виплеснулися на сторінки ЗМІ та соцмереж, вже написано багато. Повний аналіз їх причин та наслідків, розбір деталей і супутніх обставин міг би забрати величезну купу часу і місця на шпальтах.
Тому зосереджуся виключно на тих аспектах, які є суттєвими для польського суспільства і дебатуються в польського експертному середовищі, проте практично не висвітлювалися в інформаційному просторі Україні.
Надто спрощено було б вважати, що питання лише у наближенні призначених на 15 жовтня парламентських виборах в Польщі, хоча цей фактор справді має велике значення. Проте це лише верхівка айсбергу, на дрейф якого окрім виборів та війни в Україні впливають маса факторів — зовнішньо і внутрішньо політичні течії, які визначають клімат в обох наших країнах, питання історичної пам'яті та фобій, загрози у економіці та навіть геополітика.
Позиція України – цілеспрямована політична лінія?
Напевно несподівано для багатьох наших співвітчизників у цих «дипломатично-зернових» подіях в польських оцінках з'явився і американо-німецький вимір. Зокрема, у статті «Що відбувається? Польсько-українські суперечки в контексті гри інтересів наддержав» голова Ради з питань безпеки і оборони Національної ради розвитку при Президенті РП професор Пшемислав Журавський вель Граєвський висуває версію, що серія дипломатичних інцидентів у польсько-українських відносинах, починаючи з травня цього року, є невипадковою.
Він поміщає події у масштабніший контекст, пропонуючи зібрати всі частини геополітичного пазлу і побачити більш широку картину, не обмежуючись відносинами між Польщею та Україною.
На думку польського експерта, позиція України в останніх суперечках з Польщею пояснюється політичними міркуваннями, а саме тим, що керівництво України пристало на політику США, які зробили ставку на Німеччину як майбутню основу побудови системи безпеки в Європі: «і цей меседж українці отримали одночасно з Вашингтона і з Берліна».
За висновками політолога, це є причиною намагань США та Німеччини змінити уряд в Польщі на пронімецький на основі партії «Громадянська платформа» і до цієї гри підключається й Україна. На його думку, таке рішення є помилковим через хибну оцінку та недостатнє знання в Україні ситуації в Польщі, де резонансні заяви українських політиків викликали бурхливі антиукраїнські емоції і дали можливість проросійській та антиєвросоюзній «Конфедерації свободи і незалежності» атакувати уряд за «служіння Україні, яка відплачує чорною невдячністю», а опозиційній «Громадянській платформі» — за «конфліктність з усіма і брак ефективності в організації будь-чого», і навіть «за сприяння Росії шляхом конфлікту з Україною».
Пшемислав Журавський вель Граєвський зазначає, що намагаючись приєднатися до НАТО та ЄС, Україна значною мірою залежить від підтримки США та ФРН. У свою чергу, американські демократи помилково вважають нинішній польський уряд на основі партії «Право і справедливість» перешкодою на шляху до гармонійної співпраці між США, Німеччиною та Польщею і вірять, що можливий майбутній польський уряд, у якому домінуватиме «Громадянська платформа», співпрацюватиме з Німеччиною, а остання забезпечить мир з Росією та солідарність між ЄС і США на китайському напрямку.
Важливим елементом конфлікту навколо українського зерна політолог називає також тривалу пасивність Європейської комісії, яка відповідає за захист єдиного європейського ринку від нелегального припливу товарів із третіх країн та ринків держав-членів від потрясінь. Отже, за його висновком, Україна та ЄС намагаються поставити польську владу перед вибором між іміджевими та електоральними втратами через відсутність ефективної протидії проникненню українського продовольства на польський ринок, або втратами в інших сегментах електорату через конфлікт з Україною та звинувачення у діях поза механізмами ЄС, що насправді не відповідає дійсності.
Чи вірно Україна оцінює реалії?
Проте, як вже не вперше стверджує польський політолог, масштаби розпізнання реальності як напрямках НАТО, ЄС, так і на польському, у Києві недостатні. З цього і випливає розчарування відсутністю запрошення України до НАТО на саміті у Вільнюсі (що було очікувано), і марна віра у швидкий шлях до членства в ЄС, який в уявленні українців має забезпечити Німеччина, і серйозні недоліки у розумінні характеру польської політичної сцени.
Основною причиною він вважає тривалий брак в Україні коштів на організацію аналітичних центрів, експертних конференцій, навчальних поїздок, через що за останні 30 років левова частка дискусій про міжнародну ситуацію на берегах Дніпра велася за кошти німецьких фондів. Під впливом цього факту формується образ функціонування ЄС, НАТО та Польщі в українському політичному класі.
За оцінкою експерта, в Україні немає еквівалентів Польського інституту міжнародних справ, Центру східних досліджень, Східноєвропейських студій Варшавського університету, Інституту Центральної Європи в Любліні тощо, де сумарно кілька десятків чи навіть кілька сотень експертів п'ять днів на тиждень вісім годин на день вивчають ситуацію в Україні та навколо неї, і в структурований спосіб передають свої знання урядовцям, які ухвалюють рішення. В Україні така робота у сенсі структурної взаємодії експертних груп і державного управління не ведеться, тому незнання політичної ситуації в Польщі є глибоким і негативно відображається на політиці Києва.
Вкотре наголошуючи, що перемога України над Росією є найголовнішим інтересом Республіки Польщі, професор Журавський вель Граєвський також стверджує: українці вірять, що Польща завжди підтримає Україну у війні з Росією, що б Київ не робив. Проте ця впевненість вірна лише наполовину, адже «не кожен польський уряд буде керуватися інтересами Республіки Польща». Водночас перебільшена, на його думку, реакція української сторони схожа на те, що Київ прагне конфлікту, а це може коштувати «Праву і справедливості» 1-3% голосів і сприяти зміні влади в Польщі. Таким чином існує серйозна небезпека, що Вашингтон і Київ через власні дії втратять союзника в особі Польщі, а виграють Німеччина і Росія.
Лаштунки суперництва Брюссель-Берлін-Варшава
Для кращого розуміння наведених аргументів важливо знати й контекст хвилі, яку в суспільній думці Польщі сколихнула практично не помічена в нас заява Манфреда Вебера, члена німецької партії Християнсько-соціальний союз, одного з найвпливовіших політиків Європарламенту. Торік він очолив Європейську народну партію (ЄНП), найбільше загальноєвропейське партійне об'єднання, замінивши на цій посаді лідера «Громадянської платформи» Дональда Туска.
Отже, 6 серпня М.Вебер як голова ЄНП назвав «Право і справедливість» серед «груп, проти яких вони боротимуться за систематичний напад на верховенство права та вільні ЗМІ». У відповідь очільник польського уряду Матеуш Моравецький назвав ці слова «паплюженням вибору поляків» та викликав опонента на дебати.
Коментуючи цей скандал, військовий кореспондент видання "Defence24.pl" Міхал Брушевський, зазначив: «на мою думку, йдеться не про „Право і справедливість“ і Польщу, а про Україну та її відносини з Варшавою. Німеччина хоче мати найбільшу м'яку силу серед європейських країн в Україні (США не зрушать з місця), а це означає, що вона вступає в жорстке суперництво з польським урядом. Кожен, хто знайомий з політичною ситуацією в Україні, знає, що німці зараз дуже активні в Києві, що є загрозою українців, адже добре відомо, чим це може закінчитися. Оскільки Варшава вважає такий стан речей несправедливим (допомога = кращі відносини), бо німці стартували останніми, а на фініші хочуть бути першими, Берлін і Варшава (обов'язково) йдуть курсом на зіткнення. Вас не дивує, чому деякі українські політики стали більш жорсткими щодо Польщі? Я б наставив вухо не на схід, а на захід від Польщі».
Потрібна стратегія та публічна дискусія
З цими двома польськими експертами заочно полемізує інший відомий польський аналітик, представник відомого think tank "Strategy & Future" Марек Будзіш. У статті «Чому зростає непорозуміння між Польщею та Україною? Потрібна стратегія і публічна дискусія» він застерігає від «наративу „невдячності“ українців, який набирає популярності в нашій країні, і тим більше відстоювання тези про те, що таку політику просуває правлячий політичний табір в Києві».
На думку М.Будзіша, в Польщі існує тенденція розглядати політику в «категорії любові, коли нормальні відносини між державами, засновані на жорсткому відстоюванні власних інтересів, у світлі цього наївного бачення повинні бути замінені ідилією вічної любові і братерства. Керуючись такими максималістськими очікуваннями, ми ніколи не будемо задоволені досягнутим. Українці ніколи не будуть достатньо вдячними, і той факт, що вони купують наші „Краби“ чи „Росомахи“, буде затьмарений тим, що вони збираються співпрацювати з німецьким Rheinmetal. Ця незадоволеність також є досить типовою рисою нашого ставлення. Ми хотіли б отримати все ексклюзивно, прямо зараз, без довгих і наполегливих зусиль, пов'язаних з поступовим зміцненням наших позицій».
Водночас він погоджується з професором Журавським вель Граєвським, що в Україні є чимала група лідерів громадської думки, яким просто не подобається права партія, що перебуває при владі в Польщі. «Вони не схильні дослухатися до голосу представників нашого правлячого табору і брати до уваги оцінки, які ми формулюємо, тому що вони просто, хоча, на мій погляд, роблять в цьому питанні фундаментальну помилку з точки зору інтересів України — думають, що в разі приходу до влади у Варшаві опозиції Київ нічого не втратить, а може і багато виграє. Це не так, втрати можуть виявитися відчутними, особливо в ситуації, коли польські правителі будуть уважніше прислухатися до голосу Берліна. Це не змінює того факту, що в Києві сильна течія юнацького євроентузіазму, переконання, що через три роки Україна вступить до Європейського Союзу, Брюссель відбудує зруйновану війною країну і запровадить європейські стандарти. Звідси — схильність вдаватися до арбітражу Єврокомісії, до якого ми ставимося з підозрою, і зацікавленість у поглибленні інтеграції, включно з підтримкою проекту федералізації… Ми вже починаємо виростати з цієї ілюзії, і нам легше бачити, що за красивими гаслами часто стоїть жорстка боротьба за реалізацію національних інтересів, навіть якщо вони прикриті завісою риторики про спільноту».
М.Будзіш переконаний, що для вирішення цієї проблеми полякам потрібно всебічно спостерігати за українською публічною сценою, знати про тенденції та настрої, які там панують, і намагатися представити свою точку зору. «Це неможливо зробити, не будучи присутнім і не маючи знань. Протягом багатьох років я закликаю до серйозних публічних дебатів про зовнішню політику і стратегію, коли йдеться про політику щодо України, але замість цього ми стикаємося з послідовними пожежами і, в кращому випадку, обмеженою і, до того ж, очевидно, політично мотивованою експертизою».
«У Польщі побільшало тих, хто, керуючись пророчим духом, вже переконаний, що „Київ обрав Берлін“, „нас знову зрадять“, а наші жертви і відданість знову будуть даремними. Я залишаю осторонь той факт, що пророчі здібності цих учасників наших публічних дебатів найчастіше не включають опис нашої позиції в ситуації, коли Путін виграє війну або йому вдасться змусити владу в Києві прийняти політику в стилі Януковича. Похмурі прогнози щодо майбутнього польсько-українських відносин, переконання, що ми програємо Берліну та іншим конкурентам, можуть стати реальністю, якщо ми будемо продовжувати нашу політику щодо України так, як ми це робили досі — без стратегії, без публічних дебатів, дозволяючи маніпулювати собою тим, хто програмно хотів би мати стіну на нашому східному кордоні, а не союзника», — резюмує аналітик.
Наступний польський експерт українського походження Міколай Сусуєв зазначає ще одну проблему. Хоча понад 90% українців мають позитивну думку про Польщу, але Польща досі не має реальної східної та інформаційної політики: «тривають конфлікти і непорозуміння, а польський голос повністю відсутній в Україні. BBC пишуть українською, і це досить популярне медіа… DW — так само, українською мовою. Радіо Вільна Європа. Голос Америки. Вони всі мають там свій голос. Вони коментують польсько-український конфлікт в Україні. Натомість у Польщі немає медіа (в Україні), де польська точка зору подається об'єктивно».
Замість висновків
Примітно, що саме в ці дні вже згаданий Центр східних досліджень проводить пошук кандидатур експертів з питань України.
До оголошених завдань входить моніторинг внутрішньої політики України, включаючи соціальну динаміку, політику пам'яті та польсько-українські відносини, написання аналітичних текстів, участь у семінарах та конференціях в Україні та за кордоном, коментування поточної ситуації у відео- та аудіоформатах.
Усе це говорить про те, що нам також є над чим задуматися у контексті стратегії стосунків з Польщею. Союзників треба знати не гірше, ніж ворогів. І в рамках реалізації українських національних інтересів віднаходити такі аргументи і пропозиції для інших держав (йдеться не лише про Польщу), які лежать у сфері їх прямих національних інтересів. І підтримувати комунікацію з тими, хто нас там розуміє. Для цього потрібні знання ситуації та постійний сухий аналіз того, що в цих країнах відбувається.
І чого вже точно не варто робити – так це поспішати з гучними заявами в публічній сфері, які до того ж миттєво підхоплюються російською пропагандою. Ретельно не розібравшись у причинах і дійових особах складних ситуацій, які періодично виникають, не передбачивши можливі наслідки емоційних слів і необдуманих вчинків.
Адже, готовий закластися, що далеко не кожен український коментатор, посилаючись, наприклад, на «польські ЗМІ», розуміє різницю між TVN, Onet, Gazeta Wyborcza та TVP, wPolityce або DoRzeczy.
