Замкнуте коло НАТО: як хибні висновки затягують війну

9-11 липня цього року у Вашингтоні відбудеться 75-й ювілейний саміт НАТО. Очікується, що Північноатлантичний альянс запевнить Україну у військовій, політичній і фінансовій підтримці, а також може частково перебрати на себе координацію безпекової допомоги, яка зараз надається під проводом США у форматі «Рамштайн».[1]

На що може сподіватися Україна?

Очільник міжнародної робочої групи з питань безпеки та євроатлантичної інтеграції України, колишній генеральний секретар НАТО Андерс фог Расмуссен навіть озвучив пропозиції рекомендувати зняти всі обмеження на поставки зброї Україні, створити систему протиракетної та протиповітряної оборони на території НАТО вздовж кордонів України, щоб допомогти Україні збивати російські ракети та безпілотники, а також надіслати Україні запрошення приєднатися до НАТО.

«Якщо ви приймете аргумент не запрошувати Україну, доки триває війна, ви де-факто дасте Путіну стимул продовжувати війну, щоб уникнути членства України в НАТО.

Ось чому ми повинні зламати цей аргумент. Тому я також вважаю, що запрошення розпочати переговори про вступ таким чином прокладе шлях до миру», – резюмував Расмуссен.[2]

У рамках саміту також відбудеться засідання Ради Україна-НАТО на найвищому рівні.

Запрошення до вступу знову не буде?

Водночас, за даними міжнародної преси, західні партнери просять Київ не завищувати очікування щодо перспектив членства України в Альянсі.[3]

Про потребу усвідомлювати, що запрошення до вступу України в Альянс на саміті у Вашингтоні не буде, говорить і директорка безпекових програм Ради зовнішньої політики «Українська призма» Ганна Шелест.[4]

«У Вільнюсі у нас було набагато більше шансів отримати бажане, ніж буде у Вашингтоні. Причини того, що зараз ситуація гірша, переважно не пов'язані з Україною: просто події в Альянсі та навколо нього складаються не на нашу користь».

За словами Ганни Шелест, зараз у Вашингтоні говорять про bridge, тобто «міст до членства», який хочуть згадати у декларації саміту. Мета – зробити, щоб Україна відчувала, що є щось більше, ніж просто «відкриті двері НАТО», про які ми чуємо багато років.

Проте відповіді на питання як саме Альянс це пропише наразі немає, і цей процес ще триває. На жаль, США не хочуть додавати визначеності щодо переліку умов, які Київ має виконати для запрошення і початку вступних переговорів, вважає експертка.

Гарантії Україні можуть «розмити ст.5»?

Схоже, що одну з основних причин такої ситуації описав у своїй статті «НАТО не для України. Це погана і хороша новина для Польщі» журналіст польського видання Onet, колишній дипломат у посольствах в Москві та Мінську Вітольд Юраш.

На його думку, тимчасово Київ отримає пропозицію «розширеного партнерства», «поглибленої співпраці» або «розширеного формату співпраці». Лише одне не викликає сумнівів – після саміту Україна залишиться в кращому випадку на порозі, «в передпокої» членства в НАТО.[5]

Як зазначає публіцист, з точки зору інтересів Польщі вкрай важливо, щоб двері для України залишалися максимально відкритими. Водночас як з української, так і з польської точки зору, важливо, щоб Україна, якщо вона приєднається до пакту, одразу отримала статус «члена першої категорії». Тобто гарантію того, що в разі повторного нападу з боку Росії стаття 5 Північноатлантичного договору означатиме, що агресор буде вести справжню, а не «дивну війну» також із США, Великою Британією, Францією та Німеччиною. Але, на думку Юраша, проблема в тому, що всі ці країни саме для того, щоб не опинитися у стані війни з Росією, не хочуть давати такі гарантії Україні і не дадуть їх.

Юраш вважає, що якби Україна отримала запрошення приєднатися до НАТО сьогодні, це було б «за рахунок абсолютно фундаментального розмивання ст. 5». Якби Україну прийняли до НАТО і, теоретично, надали їй гарантії безпеки, але насправді не надали цих гарантій, легко могла б виникнути ситуація, коли ст. 5 також буде розмита і для Польщі.

Що ж, якщо погодитися з такою логікою, обережність США та інших держав НАТО можна зрозуміти. Проте варто подивитися на цю проблему і з іншого ракурсу.

Якими є реальні спроможності НАТО у проекції сили?

У міркуваннях над загрозами російської агресії проти країн НАТО та можливостями практичної проекції сили відповідно до «п'ятої статті», показовим є приклад Франції, яка має третю за чисельністю армію серед країн НАТО та першу з числа країн ЄС.

Чисельність Сухопутних військ Франції на сьогоднішній день становить 114 тисяч осіб (плюс 23 тисячі резерву).

Сюди також входять і 9 тисяч військових Іноземного легіону.

У Повітряних силах Франції налічується понад 40 тисяч осіб (5 тисяч у резерві), у Морських – 35 тисяч (5 тисяч у резерві).

Ще 15 тисяч осіб служать у інших видах військ[6].

Це загалом, з усіма службами та обслуговуючим персоналом. А скільки в них саме бойових підрозділів, солдат? Плюс ті хто залишається в країні.

Отже можливості для інтервенції на східному фланзі НАТО складають, за різними оцінками, від до 20 до максимум 30 тисяч осіб. У інших країн – ще менше.[7]

Скільки часу потрібно Росії для нової агресії

Часові можливості Росії з відтворення свого потенціалу для нового нападу на країни Балтії чи Польщу (за умови закінчення чи призупинення війни проти України) у разі найгіршого сценарію учасник бойових дій в Іраку та Афганістані та викладач Навчального центру військ територіальної оборони полковник запасу збройних сил Польщі Пьотр Левандовський оцінює навіть у 2-3 роки.

Задаючи риторичне питання: «чи Мадрид буде готовий вислати війська на оборону Талліна і чи матиме чим це зробити?».

Тобто НАТО помітно бракує можливості вести масові воєнні дії на суші. Крім того час передислокації військ на східний фланг та вступу їх в бій за оцінками експертів може зайняти не менше місяця. А що здатні зробити російські окупанти за місяць, на жаль відомо на прикладі Бучі та Ізюму. І якими тоді були б наслідки для невеликої балтійської країни?

Україна вже захищає кордони Альянсу та «п'яту статтю»?

Тим часом, як повідомило фінському виданню Yle високопоставлене джерело у розвідці Фінляндії, військові бази російських сухопутних військ поблизу фінського кордону практично порожні, оскільки 80% техніки та солдатів перекинуто на війну з Україною.[8]

До речі, від цього кордону близько 150 км найкоротшої відстані до авіабази Оленья на Кольському півострові, звідки російські стратегічні бомбардувальники періодично злітають для обстрілу України ракетам. Тобто вже в такий спосіб Україна, певною мірою захищає 830 миль кордону Фінляндії, а отже і нового кордону Альянсу з Росією, який після його розширення складає близько 1800 миль.

Загалом Україна має Збройні Сили чисельністю близько 880 тисяч осіб[9], посідаючи у 2024 році 18 місце у світовому рейтингу найпотужніших армій Global Firepower, що робить її четвертою найсильнішою армією в Європі. Сукупно ж Сили оборони України нараховують не менше мільйона сто тисяч особового складу.[10]

Отже 2+2 на війні не завжди дорівнює 4. Ті самі сили НАТО, які б теоретично могли помітно підсилити Україну, захистивши тим самим і якусь із країн Альянсу, цілком можуть виявитися недостатніми для самостійних дії проти Росії.

І чи не виходить тоді так, що Україна (звісно, отримуючи іноземну мілітарну, фінансову та гуманітарну допомогу), захищає від розмивання ст. 5 Вашингтонського договору сильніше, ніж ця стаття теоретично могла б спрацювати на східному фланзі НАТО без участі України у нинішній війні з Росією?

Тобто що статтю 5 більше розмиває саме відсутність України в Альянсі, а не її можливе членство? Адже провал у практичному застосуванні пункту про колективну оборону завдав би величезного удару по всьому Пакту та підірвав довіру між союзниками.

Заходу потрібна візія перемоги України, потрібно йти на ризики

Світовим лідерам варто прислухатися до дуже важливих слів професора Ендрю Міхти, директора Стратегічної ініціативи Скоукрофта в Атлантичній раді (Atlantic Council) на зустрічі з учасниками Школи лідерства Instytut Wolności у Кракові на тему: «Росія є хронічною загрозою для Європи. Триває перша фаза війни із Заходом».[11]

«Ми на Заході, на жаль, і надалі мислимо в категоріях контролю за ескалацією, але не в категорії виграшу, тобто ми не маємо візії перемоги, якщо йдеться про Україну. Я не кажу про саму лише про Україну, бо вона є для росіян лише частиною війни з тим що Путін називає „колективним Заходом“. Він постійно говорить що Росія воює з НАТО, з США, з цілим Заходом, незважаючи на те що ми кажемо що ні, НАТО не перебуває у конфлікті з Росією.

Ми не маємо ідей щодо Росії. Одним з найбільших побоювань, що лежать у основі тих рішень контролювання ескалації, є слова канцлера Шольца, що Росія не повинна перемогти, а Україна не повинна програти. Що це значить? Або президент Байден, який говорить що ми будемо допомагати Україні стільки, скільки буде потрібно. Що це значить, безкінечно будемо битися до останнього українця? Росія в чотири рази більша демографічно, тож ми знаємо чим це скінчиться.

Останніх 30 років кожна держава ЄС почувалася безпечно й уникала ризиків. А тепер ми знаходимося в ситуації, коли насправді ми перебуваємо в першій фазі війни, яку Росія проголосила Заходу і потрібно перейти від того суспільства, яке уникає ризиків до суспільства, яке буде змушене ризикувати. І мова не тільки про Польщу, а про цілу Європу, цілу західну спільноту. І цей момент буде критичним, якщо йдеться про те, в який спосіб ми зможемо відповісти на ці виклики».

Питання про уникнення ризиків для самої України давно вже не стоїть. А от Заходу безумовно варто замислитися над візією перемоги над Росією вже у першій фазі війни проти нього самого. Зробивши для цього потужний крок до повноцінного членства України у Північноатлантичному альянсі вже у спекотному липні цього літа.