Мені видається дуже примітним, що такого роду тексти та змісти, які раніше можна було зустріти хіба що у польській інтелектуальній дискусії, з'являються і за океаном. Наведу його у власному перекладі з польської мови практично без коментарів.
Додам лише, що для початку реалізації заклику авторки «нехай Україна та Польща (дві країни, які через свою площу та відносно велику кількість населення відігравали б провідну роль у новій розстановці сил у Європі) стануть природними союзниками», зараз найкращий час.
Якщо Україна не переможе, Західна Європа відновить стосунки з Росією, а Польща буде покарана[1]
Літературознавець, професор порівняльного літературознавства та славістики Університету Райса в Х'юстоні. Автор книг «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм» (2000) і «Зрозуміти Росію. Священне божевілля в російській культурі» (1987).
Західна Європа зовсім не боїться Росії, тому що вона знає, що її відокремлює від Росії смуга країн, менших ніж вона за важливістю. Водночас вона з повагою ставиться до Росії, оскільки та має ядерну зброю і є корисним економічним партнером, — пише професор Єва Томпсон.
Я стежу за політичними дискусіями в Польщі. Протягом кількох місяців я бачу збільшення числа таких висловлювань, як: «Президент Качинський попереджав ще у Тбілісі... Вам слід було його послухати... Але ці західні політики наївні, вони думали, що...». Поляки дивуються довірливості західних європейців.
Такого роду реакції дуже християнські й дуже арістотелівські. Також дуже християнським є також подив, що, незважаючи на дедалі більше доказів того, що Росія має грабіжницькі наміри щодо своїх сусідів, країни Західної Європи неохоче і повільно допомагають Україні. Треба випросити кожен танк, кожну протиповітряну систему буквально видерти з рук не зовсім дружніх до України правлячих кіл і – що найкраще видно в Німеччині – звичайних людей, які час від часу виступають на захист інтересів Великої Росії.
Західні аналітичні центри та інститути, що займаються вивченням Росії, ні на що не здатні. Замість того, щоб надавати знання про серце темряви в Москві, вони були і певною мірою залишаються центрами російської пропаганди (звичайно, є винятки). Мудрі поляки перевершили немудрий західний світ. Росія була і є така сама: жадібна до чужих земель і готова захопити їх силою.
Останнім часом лунають голоси, що ми можемо стоїти на порозі великої зміни ставлення Заходу до Росії. Ознакою цієї, мабуть, реальної зміни є думка Генрі Кіссінджера (а хто як не Кіссінджер представляє глибинну державу, тобто найглибшу течію політики могутніх західних країн), що Україну потрібно прийняти до НАТО. Звісно, це може бути фальшивим дороговказом – так само, як фальшивим дороговказом були запевнення США, Великої Британії та Росії про непорушність кордонів України, артикульовані в Будапешті 1994 року. Але давайте припустимо, що така велика зміна ставлення Заходу до Росії дійсно починається. З якими перешкодами вона зіткнеться?
Росія почала претендувати на статус європейської держави за Петра I, після перемоги над шведами в 1709 році. І вона, безперечно, стала такою силою після поділів Польщі, коли отримала не лише територію та економіку, але й населення, яке контактувало із західним світом і знайоме з європейськими мовами, університети та бібліотеки з книгами, написаними латинським алфавітом. Мені здається, що поляки недооцінюють величезні економічні, культурні та політичні переваги, які Пруссія та Росія отримали завдяки поділам Польщі. До поділу Росія не становила загрози для Західної Європи – це була країна далека, радше екзотична, ніж небезпечна. Поділ Польщі наблизив її до Європи. І особливо до Німеччини. Глибока російсько-німецька дружба почалася з поділів Польщі. Фрідріх Великий і Катерина II мали спільну мову і національність.
Можна дискутувати, коли Західна Європа почала помічати, що близькість Росії також може означати небезпеку. З поваленням монархії та захопленням влади комуністами це стало очевидним. Але страх перед Росією був пом'якшений існуванням групи країн, створених Версальським договором. Після Першої світової війни західноєвропейським країнам не довелося розглядати Росію як пряму загрозу (незважаючи на уроки війни в Іспанії, підтримані Радянським Союзом). Постійна незалежність цих держав не відповідала інтересам ні Росії, ні Німеччини, ні всієї Західної Європи. Це був санітарний кордон, захисний вал, через який Росія повинна була пройти, щоб хоч відірвати хоч міліметр «справжньої» Європи.
Західноєвропейські політики усвідомлювали, що ця нова група держав запекло захищатиме свою незалежність. Слід визнати, що вона була приречена на поразку, але виснажена «утриманням порядку» Росія не наважилася б тиснути далі на захід. Ці країни також були джерелом дешевої робочої сили для Західної Європи. Отже, існування слабких або лише частково суверенних держав, які відокремлювали «справжню Європу» від Росії, було безумовно вигідно Західній Європі. Це було і залишається. Не кажучи вже про приємності, які виникали з порядку доступу до годівнички (pecking order), який поставив цю східну квазі-Європу на щабель нижче «справжньої» Європи. Наслідки постійної незалежності цих держав порушили б багатовіковий порядок речей. Зручніше було вважати Польщу «версальським бастардом». Справжня рівність між негерманською Центральною Європою та Західною Європою була б прийняттям ризику без будь-якої користі для тих, хто ризикує. Глибинна держава Західної Європи була і є проти розширення Західного світу. В інтересах Західної Європи мати стан невизначеності в негерманській Центральній Європі та в країнах Східної Європи. Для західноєвропейських країн ці країни як додаткова готівка у вашій кишені – добре мати щось додаткове, щось за межами обмеженого бюджету, ви навіть можете поділитися цим зі своїм східним сусідом.
Отже йшлося і йдеться про те, щоб утримувати ці країни в досить ненадійній, хиткій ситуації, звичайно, не оголошуючи про цю програму всім вголос. Щоправда, після розпаду Радянського Союзу відбулася нова угода і санітарний кордон був прийнятий до клубу (здавалося б) європейських країн. Але це була угода, повна застережень, обмежень і пасток, про що польські дипломати добре знають. Америка частково погодилася з цим, принаймні для неї це не було справою першорядної ваги.
Ця найглибша течія міжнародної політики проявляється, звісно, досить рідко. Світогляд найвпливовіших політиків можна побачити, коли немає часу готуватися до очних зустрічей. Приклад: Михайло Горбачов помер у серпні минулого року. Західні ЗМІ не шкодували йому компліментів. Безсумнівно, деякі з них він заслужив. Проте мене вразив той факт, що в усіх відомих мені впливових коментарях роль польської «Солідарності» у поваленні комунізму повністю замовчується. Ендрю Вайс з Фонду Карнегі за міжнародний мир тоді дав розлоге інтерв'ю громадському телебаченню в США, з якого слідувало, що Горбачов, дещо схоже на Леха Валенсу, одноосібно вбив комунізм, запровадивши перебудову та послабивши цензуру. Стихійне повстання поляків (як зазначив видатний знавець історії «Солідарності» Лоуренс Гудвін, такі масові повстання трапляються в історії надзвичайно рідко) було розцінене як нікчемний епізод великої політики. Вайс жодного разу не вимовив слова «Солідарність». Повністю ігнорувалась роль Польщі як рушійної сили.
Сумна правда: доля і роль Польщі абсолютно байдужі для більшості громадян країн т.зв. Заходу. «Європа» в тому значенні, в якому це слово вживається в Польщі, не резонує на захід від Одеру. Західна Європа досі нехтує своїм санітарним кордоном. Коли випадає нагода, балакуни на телебаченні «досипають цукру» у свої промови, призначені для приречених бути гарматним м'ясом. Західна Європа зовсім не боїться Росії, тому що вона знає, що її відокремлює від Росії смуга країн, менш важливих ніж вона. Водночас вона з повагою ставиться до Росії, оскільки вона має ядерну зброю і є корисним економічним партнером. До слова про повагу: ви помітили, що німці щось говорять про повернені території (прим. — Польщі після Другої світової війни), але Кенігсбергу не вимагають? Міністр оборони ФРН в даний час є членом групи німецько-російської дружби.
Війна в Україні — це несподівана (і досі невизначена, бо невідомо, чим вона закінчиться) можливість збільшити групу країн, з якими Захід рахується. Несподіваний поворот Кіссінджера дає надію, що цього разу буде прорив, що спільний антимосковський фронт означатиме також розмивання цього глибоко несправедливого кордону, який розділяє дві частини європейського континенту. Не випадково цей кордон було встановлено в епоху Просвітництва, тобто під час першого масового наступу на християнство в Європі. Але щоб скористатися цією можливістю, потрібно майже неможливе: переконати Захід, що статус Росії як постачальника контрактів на вигідні закупівлі не вдасться утримати, оскільки весь світ деколонізується, і Росія не буде винятком. Також необхідні матеріальні ресурси для поширення цієї точки зору в країнах першого та третього світу.
Західні європейці звикли, що для реалізації будь-якої ініціативи, що випливає із «захисного валу», потрібен капітал із Заходу. Стипендії, гранти, книги, конгреси. Так було поколіннями. Звідси, між іншим, відчуття переваги Заходу. Тепер, вперше за кілька поколінь, деякі поляки та деякі центри в Польщі вже мають частину власного капіталу і не повинні стояти в черзі за ваучерами на каву. Щоб лише ці ресурси не були витрачені даремно. Щоб лише вони були використані для спільних цілей. І нехай Україна та Польща (дві країни, які через свою площу та відносно велику кількість населення відігравали б провідну роль у новій розстановці сил у Європі) стануть природними союзниками. Без цього неможливо досягти довговічності будь-якого прориву.
7 лютого 2023 року New York Times опублікувала статтю Крістофера Колдуелла, який розглядає російсько-українську війну точки зору deep state. Колдуелл цікавиться, чи дублює ця війна «окопну війну» (тобто Першу світову війну) чи радше «рухливу» війну (Друга світова війна). Далі він зазначає: «витоки вторгнення в Україну — це складна комбінація історичних тенденцій після холодної війни, випадкових економічних подій і довгострокової геополітичної стратегії». І висловлює жаль щодо тяжкої долі Росії: «Найбільша країна в світі [Росія] не має зручного вікна у світ». Він не мріє про Європу як культуру, яку потрібно захищати: «ця війна не є війною цінностей». Він навіть не згадує деколонізацію. Багато американців (не кажучи вже про західних європейців) відчувають те саме. Я б хотіла, щоб Україна показала Колдуеллам цього світу, що це війна цінностей. Але методи для перемоги в ній є традиційними: гроші на зброю і рішучість населення.
Якщо Україна не виграє, Західна Європа відбудує свої відносини з Росією, Польща буде покарана, а світ повернеться до концерту супердержав. І навіть якщо Україна переможе, прорив не обов'язково станеться, тому що досі ніхто не представив можливий і правдоподібний сценарій повоєнних років. Ми перебуваємо в критичному моменті. До прориву ще далеко. Одне можна сказати напевно: потрібно ставати сильнішими.
