Голова Ради у справах безпеки і оборони при Президенті Польщі Пшемислав Журавський вель Граєвський аналізує події, що супроводжують російське вторгнення в Україну та ставить питання про майбутні тектонічні зміни у відносинах в цілому світі.
Дуже раджу до ознайомлення бачення провідного польського політолога відносно військових цілей, які переслідує Росія; чому Україна та її героїчні захисники є таким самим ненависним московитам «джерелом вольностей», як колись Запорізька Січ і Річ Посполита; як змінюються міжнародні позиції Росії; якою стає роль східного флангу НАТО для безпеки у Європі і чому зростає значення Польщі; а також про актуальні польсько-українські відносини і якої саме підтримки зараз найбільше потребує Україна.
Przemysław Żurawski vel Grajewski: Jak wojna na Ukrainie zmienia świat[1]
fot. MARCUS YAM / LOS ANGELES TIMES
Драматичні репортажі з фронтів російсько-української війни концентрують увагу польської громадської думки на героїзмі та стражданнях українців, які захищають рідну землю перед такою добре знаною полякам московської навалою. Вони також звертають увагу на дуже відому жорстокість варварів-загарбників, підтверджуючи всі стереотипи, що існують відносно неї в Польщі. Набагато менше уваги приділяється спостереженню за тим, як ця війна змінює співвідношення сил на міжнародній арені і що виникає в результаті цих змін.
Війна в Україні
Які можливі сценарії подальших подій? Які з них небезпечні, а які бажані і то не лише на полях битви самої війни – за своєю природою найважливіших – але й на європейській, а іноді й світовій арені? Війна змінює світ, показує досі приховані чи невиразні речі у повному їх блиску й змушує робити тверді висновки з осяяної вогнями пожеж реальності, будучи свідомим того, що ціною помилки у їх формулюванні може бути життя.
Військові цілі Росії
Первісною метою, заради якої Росія розв'язала повномасштабну війну в Україні, була ліквідація Української держави. За російською імперською міфологією, української нації не існує. Є в кращому випадку «малоросійський щеп триєдиного російського народу, що складається з росіян (великоросів), українців (малоросів) і білорусів». Москва може погодитися на окремішність українського фольклору, але не на політичну суб'єктність Києва.
Адже Київ – це «мать городов русских» і москалі, посилаючись на традицію Київської Русі, штучно подовжуючи свою історію на кілька сотень років, вдаючи, що вона є довшою, багатшою і що вони є її найважливішими спадкоємцями. Це має такий самий сенс, як і гіпотетичне твердження французів, що як найсильніші з романських народів, вони є найважливішими спадкоємцями Стародавнього Риму, а італійці, іспанці, каталонці, португальці та румуни є лише щепами великої французької нації, які вона має право об'єднати і взяти під своє крило; історія Франції сягає 753 року до нашої ери, коли було засновано Вічне Місто — «мати романських міст». Абсурдність такої тези не заважає правителям Кремля зробити її офіційною державною ідеологією, що існує від кінця XV ст.
Цей факт визначає фундаментальний характер російсько-українського конфлікту. У ньому йдеться не про ту чи іншу частину території. Адже в Росії багато землі. Російська імперська ідея, однак, є лише інструментом політики Кремля, а не її рушійною силою. Справжнє джерело починань клану силовиків (офіцерів спецслужб) на чолі з Путіним – страх.
Україна як Річ Посполита — «джерело зарази вольностей»
Причиною атаки Росії на Україну є визнання Кремлем, що демократія – нехай і недосконала, але така, у якій нація за допомогою виборчого бюлетеня може змінити президента і поміняти 70% депутатського складу (що українці зробили у 2019 році) – це смертельна загроза для т.зв. «суверенної демократії», тобто традиційної для Росії системи, яка нині функціонує у формі путінського авторитаризму, що стрімко перетворюється на тоталітаризм.
Так само, як цариця Катерина ІІ не могла стерпіти незалежної від російських чиновників Запорізької Січі і як разом з абсолютними монархами просвітницької Європи не могла толерувати успіху республіканської Речі Посполитої доби Конституції 3 травня і тому ліквідувала їх обидві, так і Путін не може допустити, щоб у сфері міфічного «русского мира» розквітла демократія, а люди були гордими громадянами, а не покірними підданими.
Адже ця «українська чума» могла б поширитися на московитів і підірвати внутрішню систему Росії. Україна своїм існуванням підриває її навіть зараз, коли загарбники, грабуючи її, дивуються багатству спустошуваної країни і процвітанню її жителів — відносному добробуту — великим в очах жителів російської «глубинки», де 47 мільйонів людей не мають вдома гарячої води, 35 мільйонів не мають туалету в квартирі, 29 мільйонів не мають доступу до водопроводу, а 22 мільйони не мають центрального опалення. Натомість мільйони росіян вважають, що мають найсильнішу армію в світі, з танками, бойовими машинами піхоти, гарматами, літаками та гелікоптерами, і що перед цією силою тремтять навколишні країни і що вона здатна кинути виклик Сполученим Штатам.
Досі в це вірили й інші, від Європи до Китаю. Відважні українці розбили цей міф. Уламки російської військової техніки, що диміли на українських полях битв, незворотньо підірвали престиж Росії як великої держави.
Росія виявилася надто слабкою у військовому і цивілізаційному відношенні, щоб досягти будь-якої з своїх політичних цілей, заради яких вона пішла на війну.
«Ми вступили у .. -й день дводенної операції із захоплення Києва», – жартують українці, додаючи до цього підрахунку наступні дні. Росіяни, від яких очікували розгрому Україну, досі не захопили жодного великого міста, де вони могли б встановити маріонетковий «український уряд». Не піддався не лише Київ, а й також, незважаючи на сильні обстріли, Харків — друге за величиною місто України, в якому москалі вже один раз збирали «уряд» для країни, яку намагалися підкорити, коли на зламі 1917 і 1918 років війська Радянської Росії напали на Українську Народну Республіку. Захищаються Суми та Чернігів. Героїчно бореться оточений Маріуполь, не дозволяючи завершити проект «Новоросія» – сухопутного сполучення Ростова-на-Дону з окупованим українським Кримом. У зайнятому росіянами Херсоні загарбникам не вдалося створити жодної значної групи колабораціоністів. Державну владу можна змінити лише після захоплення міст. Сіл не достатньо. Тому завоювання міст є обов'язковою умовою успіху російського політичного проекту, заради якого була розв'язана ця війна.
Після місяця боротьби росіяни не розгромили українську армію, не захопили столицю чи будь-яке інше місто, яке могло б за неї видаватися, ані прорвали з'єднання з Кримом, ані не набули колаборантів. Вони не досягли нічого, абсолютно нічого з того, що хотіли досягти.
Зміна міжнародної позиції Росії
Росія програє війну в Україні з точки зору престижу. З позиції «важкого партнера» Заходу вона деградувала до рівня злочинного варвара, з яким не повинен розмовляти ніхто, хто поважає себе. Однак це лише верхівка айсберга політичних втрат Москви. Побачена іншими її жорстокість могла би навіть бути визнаною в Кремлі за перевагу – це спрощує шантажування опонентів, які повинні боятися протистояння з таким безжальним режимом. Однак проблема полягає в тому, що міжнародний бандит виявився водночас набагато слабкішим, ніж уявлялося раніше. Це має відчутні наслідки.
Казахстан, на чолі якого Москва поставила свого ставленика лише в січні, відмовив Росії у військовій допомозі. Лукашенко, який утримується при владі в Білорусі завдяки підтримці Кремля, явно боїться наказати своїй армії атакувати Україну, побоюючись щодо стабільності власного режиму. У залишені російськими «миротворцями» райони Нагірного Карабаху увійшли азербайджанські війська, зменшуючи сферу російського впливу на Кавказі та продемонструючи, що Москві не потрібно боятися.
Японія відновила суперечку з Росією щодо незаконно окупованих Курил. Важко сумніватися, що й Китай мусив визнати, що Росія, яка не в змозі перемогти Україну та водночас претендує на роль противаги США, це гротескний жарт. Чи зроблять вони з цього висновки і які висновки — покаже час. Китайці не палають любов'ю до Росії. Вони, безумовно, будуть ставитися до неї з холодним розрахунком, відповідно до того, що вийде з розрахунку їхніх власних інтересів – чи варто її підтримувати в суперництві з США чи навпаки, що це гарна можливість «поживитися» за її рахунок, в ситуації, коли, коли вона стала ізгоєм для Вашингтону, а попередні американські надії на її відрив від Китаю та налагодження з нею співпраці просто потонули в морі української крові.
Росія ізольована — виведена з Ради Європи та G7, розглядається її виведення з G20, призупинено її членство в численних регіональних організаціях, і обкладена зростаючими санкціями. Їй доводиться шукати підтримки в Китаї, але той їй нічого безкоштовно не дасть і невідомо, що і як довго буде їй давати. Хоча Москва досі користується популярністю в «третьому світі», але це небагато їй зараз дає.
Іміджеві невдачі Німеччини та Франції та їхні плани щодо федералізації ЄС
Відмова Німеччини доозброювати Україну та протидія діям третіх країн у цій сфері у поєднанні з тиском, спрямованим на послаблення санкцій Заходу проти Росії щодо імпорту енергоносіїв, а також відмова Берліна надати згоду на відключення двох основних російських банків – Газпромбанку і Сбербанку від системи SWIFT, а також роль, яку відіграли Німеччина та Франція у озброєнні Росії в останні роки, зруйнували престиж обох країн на східному фланзі ЄС та НАТО і, звісно, в Україні.
Символом цього явища є знущання з німецьких 5 тис. шоломів та ПЗРК «Стріла» з часів НДР, які у невеликій кількості доставлялися в Україну в розхитаних ящиках, коли Берлін нарешті під тиском своїх союзників відмовився від політики ембарго на поставки зброї. Заява міністра оборони Німеччини Крістін Ламбрехт від 19 березня про те, що Бундесвер вичерпав свої можливості щодо передачі зброї Україні та згода канцлера Олафа Шольца після розмови з Путіним на те, що «експерти з обох сторін мають розглянути можливість платити Росії за газ» в рублях" (що дало б можливість обійти банківські санкції, які перешкоджають Росії здійснювати розрахунки в іноземних валютах), доповнюють картину цієї ситуації.
Газети в США друкують такі заголовки, як: "Чи Німеччина надалі є нашим надійним союзником? Nein", а в Швеції заголовки проголошують: "Німеччині має бути соромно". Тим часом Німеччина та Франція (яка 22 лютого 2022 року запустила три свої супутники за допомогою російських пускових установок, наданих Роскосмосом, "щоб зробити Європу незалежною від космічних систем США"), намагаються змінити систему прийняття рішень ЄС у сфера спільної зовнішньої політики та політики безпеки.
Досі в цій сфері панував принцип одностайності. Саме завдяки їй Польща, країни Балтії, Скандинавії, Нідерланди та Румунія заблокували німецько-французьку ідею запросити Путіна на саміт ЄС у червні 2021 року. Тепер ми будемо під тиском у будь-який момент, як "погані європейці, які розбивають перед обличчям російської агресії проти України таку потрібну єдність ЄС і блокують покращення процесів прийняття рішень у сфері безпеки".
Запропонована Німеччиною та Францією система прийняття рішень кваліфікованою більшістю означала б абсолютне домінування Берліна та Парижа. Сила голосу в Лісабонській системі залежить від чисельності населення. Коаліція з 84 мільйонів німців із 67 мільйонів французів мала б нищівну силу проти східного флангу ЄС. Результатом був би м'який курс ЄС щодо Росії. На це не можна погоджуватися. Щоб успішно заблокувати цю пропозицію, нам потрібні всі, хто захоче їх противитися, включаючи Угорщину. Отже, цей приклад показує, наскільки складна точиться гра.
Зростання значення Польщі
З початку 2021 року адміністрація Джо Байдена робила ставку на Німеччину, яка, за ілюзіями Вашингтону, мала розвантажити США в європейському напрямку, забезпечити мир шляхом налагодження відносин з Росією та солідарності між ЄС і США в суперництві останніх з Китаєм. Саме для цього Байден погодився на "Північний потік-2". Він нічого не досяг. Німеччина не підтримала американців у їхній китайській політиці, і не змогла налагодити відносини з Росією, натуру якої, як вони офіційно стверджують, абсолютно неправильно розпізнали.
Польща була права, коли віддавна застерігала від московського імперіалізму. Демонструючи своє роззброєння, Німеччина та Франція, яку символізував Макрон, який постійно надзвонює Путіну, не підходять на роль європейських лідерів перед обличчям російської загрози. Весь східний фланг НАТО "прихилився" до США, а Швеція та Фінляндія розглядають приєднання до Альянсу, вважаючи належність до ЄС недостатньою гарантією безпеки. Найбільшою та найкраще озброєною країною на східному фланзі НАТО є Польща. Країна, яка продемонструвала точність своїх діагнозів щодо Росії, і яка завдяки політиці, яка впроваджується з 2015 року, тепер припиняє свою залежність від російських енергоносіїв. Крім того, прийняття Польщею 2,3 млн біженців від війни з України спростувало попередні думки про нібито ксенофобський характер поляків та польського уряду. Жоден інший уряд не є настільки активним у плані матеріальної та дипломатичної допомоги воюючій Україні, як польський уряд. З іншого боку, польсько-українські відносини сьогодні настільки добрі, як ще ніколи в історії.
Приклад Польщі притягує інші країни регіону, про що свідчить спільний візит прем'єр-міністрів Польщі, Чехії та Словенії у атакований росіянами Київ. На його тлі поведінка провідних політиків ЄС, які мають повні роти декларацій про відданість "європейським цінностям", виглядають невиразною.
Це війна Росії, а не тільки Путіна
Захід хоче перебувати в омані, що нинішня війна – це лише аберація в міжнародних відносинах, спричинена хворобливими амбіціями Путіна. Тому його усунення начебто вирішило б проблему. Однак це не так. Росія не знає іншої форми державності, окрім загарбницької імперії. Іноді вона уповільнює своє експансію або відходить, але це завжди виникає через брак сил продовжувати завоювання, а не через відсутність волі вести їх. Коли вона повертає свою силу, відновлює і розширення.
Путін є еманацією характеру держави, яку він очолює, а не її збоченням. Його відхід може викликати паузу в експансії, але лише повна і очевидна поразка Росії може позбавити росіян прагнення до імперського рецидиву. Це має бути болісна, матеріальна та моральна катастрофа – як Німеччини у 1945 році. Інакше відродиться надія ефективний реванш, а мир буде лише перемир'ям. Поляки це розуміють. Розуміють і українці, відкидаючи будь-яку думку про капітуляцію у формулі "земля за мир". Мир поступками Росії не купиш, так само, як його не купили чеченці — переможці в 1995 році, які знову зазнали вторгнення у 1999 році.
Україні не потрібні поради, як розмовляти з росіянами. Вона знає їх краще ніж будь хто інший. Вона потребує зброї, і ми повинні забезпечити її найбільшою кількістю, яку ми можемо собі дозволити і у найширшому асортименті, який ми можемо запропонувати, знаючи, що якщо Київ впаде, ми будемо наступними.
