Хоч це і потребує немало часу, я завжди з великою цікавістю читаю та нерідко перекладаю українською мовою аналітичні тексти політолога, голови Ради у справах безпеки і оборони при Президенті РП Пшемислава Журавського вель Граєвського.

Дуже імпонує, що окрім дружнього ставлення до України і українців, глибокого знання історії польсько-українських стосунків, він також (а напевно і саме тому) твердо переконаний у тому, що союз наших держав, а в умовах війни – неухильна підтримка Польщею України є життєвим інтересом самої польської держави.

Те, що така постать із стратегічним баченням перебуває серед тих, хто безпосередньо впливає на формування польської зовнішньої і оборонної політики, є для нас однозначно позитивним фактором.

Отже, запрошую ознайомитися із скороченим змістом відео його недавнього виступу перед членами «Клубу Газети Польської», який тривав близько години. Хто цікавиться — не пошкодуйте часу на цей текст, адже я витратив на його створення значно більше.

Україна і польська безпека

Ситуація, в якій опинилася Польща у зв'язку з повномасштабною агресією Росії проти України. Політичні зміни, які випливають з цього факту. Як у контексті війни в Україні виглядає безпека Польщі та її еволюція.

Я часто розпочинаю свої лекції з двох вихідних тез:

Після президентських виборів у США виникла криза транзиту влади від Трампа до Байдена. Цей час використала Німеччина для досягнення порозуміння з Китаєм, стратегічним суперником Сполучених Штатів.  

Американська демократія веде війни вже понад 20 років, тому її лідери шукали на кого можна перекласти частину навантаження та витрат для збереження існуючої системи і балансу безпеки. Наприклад, таким союзником у Тихоокеанському регіоні стала Японія.

У Європі Дональд Трамп робив ставку передусім на Польщу, Румунію та розвиток проекту Тримор'я. Натомість Джо Байден поставив на Німеччину. І це рішення зрештою призвело до воєнного сценарію.  Метою політики Вашингтона в останні два десятиліття було відірвати Москву від Пекіна. На це були спрямовані всі численні «перезавантаження», починаючи від часів Обами та закінчуючи згодою Байдена на «Північний потік — 2», продовженням "New START" (угода про скорочення стратегічних ядерних озброєнь) фактично на умовах Кремля.

Сигнал про те, що США зробили ставку на Німеччину пішов до Москви, але Німеччина відмовилася перебирати на себе частину американського тягаря.

Далі була поразка європейської дипломатії і компрометація Жозепа Борреля під час візиту в Москву, який він здійснив за згодою чи інспірацією ФРН і Франції. Потім зустріч Байдена з Путіним. Надсилалися сигнали, що Захід втомлений санкціями і щось би поправив у тій ситуації. У червні 2021 року Франція та Німеччина намагалися запросити Путіна на саміт ЄС, проте це було заблоковано Польщею, країнами Балтії, Румунією, Швецією і Голландією. Зрештою наступила головна катастрофа – військова непорадність під час виходу влітку американців з Афганістану.

Це створило певну картину ситуації в головах тих, хто приймає рішення в Кремлі. Але ця картина виявилася фальшивою, бо ступінь розколу Заходу виявився не таким великим як видавався після тих усіх речей, про які я розповів.  Проте в головах росіян створений був створений спотворений образ дійсності.

Додатково влітку 2021 року, коли українці, придбавши турецькі «Байрактари» використали їх для знищення російської гаубиці, що обстрілювала українські позиції, МЗС Німеччини і Франції запротестували не проти обстрілів позицій українців, а проти відповіді на вогонь по українським захисникам. Київ, а не Москва був адресатом цього протесту. Посилалися сигнали, що Захід втомлений тими санкціями і може щось би поправив у тій ситуації.

Звісно, в такому контексті Кремль вирішив, що можна вторгатися, Захід змириться. Що американці погодилися з тим, що справи в Європі будуть вирішувати німці, а німці погодилися на розподіл сфер впливу з Росією вздовж східного кордону НАТО і ЄС.

Після двох сигналів — весняного скупчення військ біля кордону з Україною, повтору вже восени, в грудні 2021 року мала також місце гібридна атака – проведення операції «Шлюз» з використанням нелегальних мігрантів на кордоні Білорусі з Польщею, Литвою та Латвією.

Отже, все це створило в Росії враження, що Захід не відреагує, як не реагував у 2008 році, ані в 2014. Йдеться не про символічну, а тверду і результативну реакцію.

На це нашарувалася помилкова оцінка ситуації в Україні, яка виникає з культурного коду росіян і це, як видно, непереборне. Росіяни вважають українців за де-факто росіян, отже думають, що вони не будуть реагувати в суспільному сенсі на соціотехніки, застосовані росіянами. Однак проблема в тому, що українці реагують інакше. Скажу, що після того як було вбито Г.Гонгадзе, в Україні з`явився рух «Україна без Кучми». У Росії свого часу загинуло понад 300 журналістів, у тому числі рівня Політковської, і нічого подібного не  трапилося. Це зовсім інші суспільства.

Зрештою, 7 липня 2021 року була видана спільна польсько-литовсько-українська декларація, підписана міністрами закордонних справ Польщі, Литви та Україні, в якій Україна вперше визнала себе співспадкоємицею політичної культури Речі Посполитої Обох Народів та постань 1830-1831 та 1863-1864 років як постань проти російського деспотизму в рамках політичної культури давньої Речі Посполитої, яка вже не існувала як держава, аде існувала як політична нація. Пам'ятаєте, шановне панство, герб Січневого повстання – Орел, Погоня та архистратиг Михаїл, який власне символізує Русь, Київську землю, Україну.

Ці зміни свідомості дуже активно розвиваються і росіяни не в стані це зрозуміти.

Наші експерти дотримуються думки, що росіяни мали добру інформацію, тільки погано її інтерпретували. Вони зробили висновок, що українську державу з її проблемам ніхто не буде захищати. Але вони не задали собі головного питання: чи у зв'язку з цим українці поміняли б її на державу російську?

На додачу, «тактика салямі», яка раніше використовувалася Росією – спершу відторгнення Криму, потім Донбас, виявилася де-факто вакциною. Коли люди побачили, що діється на окупованих Росією територіях. Донбас є «республікою бандитів» і ніхто б не бажав собі опинитися у такій ситуації.

Росіяни упустили, що від 2014 року пройшло вже 8 років. Українська армія є зовсім іншою. Українські військові зробили висновки, отримали допомогу, вишкіл, зокрема за допомогою американських, британських та канадських та польських інструкторів. Було здійснено доозброєння, криза, яка почала наростати пізньої осені та на початку зими 2022, викликала масове постачання оборонної зброї, передусім легких переносних систем, в основному протиповітряних та протитанкових.

Росія безсумнівно здивована твердою реакцією американців, британців, абсолютним фіаско спроб посварити поляків з українцями. З цього нічого не вийшло, зовсім навпаки, ніщо і ніхто так не підносить симпатії поляків як народ, який воює з Росією.

Головний висновок з війни в України такий, що натура російської загрози по суті не змінилася за сотні років, що теза що це не 1937 рік – антипольська акція НКВС, ані 1940 рік – Катинь і ніхто нікому не буде стріляти в потилицю, бо то не ті часи, є неправдивою. Ми бачили в березні замордованих людей в Бучі, в Ірпені, зараз під Миколаєвом, Херсоном, яким стріляли в потилицю.

Ми бачили свіжі приклади невтомної реалізації росіянами відомого з історії обезголовлення чи винищення еліт. Щоб знищити українську державу, а Росія хоче знищити українську державу, треба знищувати її еліту аж до позиції сільського голови, як це стало під Бучею.

Це призводить до суттєвих висновків щодо оборонної політики польської держави. Після 2014 року Польща розпочала побудову системи оборони в рамках НАТО, починаючи від міні-саміту Бухарестської дев'ятки згідно з постулатом зміцнення східного флангу НАТО та ставки на виключно військовий спосіб протидії російській загрозі. Що і було впроваджено в  життя до весни 2017 року. Ми мали справу з таким собі забігом – чиї військові бази будуть раніше — американські в Польщі чи російські в Білорусі. І звідси були ті жести потепління в бік Лукашенка, щоб він не почував себе під загрозою. І нам вдалося виграти.

Система, яка була побудована, була достатньою до 24 лютого. Вона полягала в тому, що було прийнято принцип так званої висунутою присутності, суттю якої є «стримування через покарання». Відомий приклад – Західний Берлін, який захищали три сильні держави. Зрозуміло, що в разі нападу він не мав би жодних шансів вистояти. Проте у політичному сенсі рішення відкрити вогонь по західноберлінським поліцейським означало інше, ніж відкрити вогонь по американським, британським і французьким військовим. Це було б рішенням про початок Третьої світової війни і  тому ніколи не було прийняте.

Тому бригада американських військ та підрозділи інших держав НАТО були розміщені в Польщі (як і інших країни в інших державах східного флангу).

З війни на території України ми робимо такий висновок: стримування через погрозу, що агресор буде покараний за вторгнення для нас тепер вже не прийнятне. Досвід Бучі, Ірпеня показує, що не можемо допустити до хоч би тимчасової окупації частини території Польщі. Тому потрібно перейти до вищої форми стримування – через таке скупчення великих збройних сил на території передбачуваного ворожого вторгнення, щоб цього вторгнення не допустити або завдати удару та відкинути противника, аби надалі ці території не довелося визволяти.

На це немає політичної волі на Заході. Не ціла Європа відчуває російську загрозу. Її відчувають Фінляндія, Швеція, Данія, Польща, Литва, Латвія, Естонія, в специфічний спосіб Словаччина та Румунія. Дуже добре відреагувала Іспанія, бо Росія надала значну підтримку каталонським сепаратистам і це їм пригадало що Росія не так далеко як видається, а ще іспанці пам'ятають досвід втручання Росії в їх громадянську війну.

Натомість інші держави перебувають в іншій ситуації, ніж в період Холодної війни, коли російські танки стояли на Ельбі в 400 км від Парижа. У цей час російська інвазія у Францію є неможливою, отже вона її не очікує і не готова витрачати кошти на запобігання. Одночасно якщо Німеччина та Франція прагнуть позбутися американського домінування, то Росія в цьому є їх союзником, а не противником. Звідси й така політика на порозуміння та досягнення миру коштом України.

Головним висновком для Польщі з перебігу війни в Україні є такий, що ми мусимо прийняти постулат твердої оборони усієї нашої території. Тому ми повинні розбудувати армію як кількісно (усі ті концепції малої професійної армії, яка буде прекрасно оснащена і озброєна добре звучать під час виборчих кампаній, однак навіть найкраще оснащений та навчений солдат має нульову вартість у тому місці, де його немає). Так і в Україні — невелика за чисельністю армія могла б обороняти лише якийсь один із напрямків. Ну і, звісно, посилення якісне. Подібні висновки вже зробили латиші, в законодавстві яких є заборона на капітуляції держави.

Польща надала максимальну матеріальну і політичну підтримку Україні. Вона є другою після США в наданні військової допомоги, надавши 250 танків, постачаються польські дрони типу Warmate, гаубиці Krab, боєприпаси, забезпечується 99% транзиту.

Що буде, якщо ми, передаючи озброєння Україні, самі повстанемо перед лице російської інвазії? Відповідь наступна: жоден (тобто жоден) рівень заощадження озброєнь західними державами не компенсував їм збитку їхньої безпеки, який виник із поразки Війська Польського у 1939 році. Так само і нам — жоден рівень заощаджених на складах старих танків Т-72 має менше значення, ніж Збройні сили України, які існують і воюють з Росією. І недопущення поразки цієї армії є значно кращою послугою для польської безпеки аніж тримання танків на складах.

Кілька поточних завдань, які нам ставить війна в Україні

Передусім це переконати американців стратегічно. Вони є стратегічними суперниками з Китаєм, а Росія розглядається як союзник Китаю, отже для американців важливою тактичною метою є розірвання китайсько-російського союзу. До цього американці намагалися це робити через reset з Росією, тобто намагалися переконати росіян,  що для тих вигіднішим є припинити співпрацю з з Китаєм та розпочати її з США. І це є незалежно від партії, яка була при владі. І американці завжди зазнавали у цьому поразки.

Ця війна також показала, що цього зробити не вдасться. І для того, щоб позбавити Китай сильного союзника в особі Росії, потрібно не перекупляти її за рахунок Центральної Європи та посилювати її вплив, а побити руками українських солдат і це є відносно дешево з американської точки зору.

Американці дають зброю та гроші, українці дають кров. А Росія сиплеться. Вона вже втратила понад 80 тис. солдат і буде далі втрачати, величезну кількість техніки, обкладена санкціями і не в стані відтворювати збройну продукцію. Тим часом ленд-ліз діє не на користь Москви, а на користь Києва.

Ми маємо переконати американців і маємо на це шанси, у необхідності знищення Росії як світової держави, що має експансійні спроможності. Вже зараз престиж Росії виразно знижується, сфера впливу помітно скорочується.

Ми у співпраці з Україною та країнами Балтії очевидно зміцнюємося. Тому продовження нинішньої польської політики є важливим. Нашими твердими союзниками є балтійці. Маємо британсько-польсько-український альянс укладений у січні2022 року вже перед самим вторгненням, він добре діє в сфері безпеки, незалежно від того хто знаходиться на посаді прем'єра Великої Британії (вже третій від того часу). Маємо сподівання на підтримку Канади (де українці становлять третю за чисельністю етнічну групу виборців) і скандинавів, які показали Європі, що в разі стратегічної загрози шукають підтримки у Вашингтоні, а не Брюсселі, про що свідчить вступ Фінляндії і Швеції до НАТО.