Черговий цікавий огляд польського експерта з питань Росії та пострадянських країн Марека Буджіша, який розглядає позиції різних таборів у США щодо суті подальшої державної стратегії відносно Китаю та Росії. Про вирішальну важливість перемоги України у війні з РФ для подальшого відстоювання інтересів Сполучених Штатів в суперництві з КНР йдеться, зокрема, у аналітичних розробках Веса Мітчелла, колишнього помічника глави Держдепартаменту, співголови групи експертів НАТО.
Cупердержави не блефують. Зараз у Америки є єдиний шанс довести, що її попередження слід сприймати серйозно.
Зараз у Сполучених Штатах відбувається важлива і жвава дискусія щодо державної стратегії. Зіткнулися два табори. Перший, названий «атлантичним», обирає посилення участі Америки в Європі та жорстку політику щодо Росії. Другий, «реалістичний», з великим ступенем ізоляціоністської позиції, виступає за перенесення інтересу Вашингтону до Індо-Тихоокеанського регіону та концентрацію на суперництві з Китаєм. З цієї причини цей табір схильний розглядати протистояння з Росією як стратегічну помилку, розпорошення обмежених ресурсів і спробу конкурувати на двох фронтах, що послаблює здатність стримувати Пекін. Атлантичний табір також хоче побудувати ефективну політику щодо Китаю, але бачить найкращий шлях для досягнення цієї мети в іншому місці.
Ця дискусія є настільки важливою, також з польської точки зору, що варто приділити їй більше уваги, ознайомившись з аргументами та пропозиціями учасників цієї дискусії, а також подумати, які наслідки має перемога однієї з цих моделей бачення американської «великої стратегії».
Почнемо з атлантичного табору, погляди якого найбільш виразно і водночас зріло виклав у серії статей, опублікованих останніми тижнями, Вес Мітчеллом, колишній помічник глави Держдепартаменту, співзасновник аналітичного центру Marathon Initiative та співголова групи експертів, створеної Генеральним секретарем НАТО, яка минулого року опублікувала рапорт про стратегію Північноатлантичного альянсу.
Сьогодні в американському стратегічному істеблішменті, мабуть, немає нікого, хто не вважав би, що Китай не є головним суперником і загрозою для Сполучених Штатів. Атлантична школа в цьому плані не є винятком, але її представники вважають, що те, як Вашингтон розіграє ситуацію в Україні, як він зможе впоратися з агресивною та ревізіоністською Росією, є запорукою успіху в боротьбі з Китаєм, а можливо навіть дозволить уникнути ризику війни.
«Найшвидший спосіб спонукати Сі Цзіньпіна до вторгнення на Тайвань — це не впоратися з вторгненням Володимира Путіна в Україну. Якщо Сполученим Штатам і їх союзникам вдасться завдати Путіну достатнього болю (...), то Сі, ймовірно, прийде до висновку, що Тайвань, принаймні в доступній для передбачення перспективі, не вартий ризику спроби його захоплення», — написав Вес Мітчелл у National Interest.
Тож не в Китаї, не в Південно-Китайському морі, а на фронті на Донбасі та навколо Києва може вирішитися американо-китайське суперництво. Цей поворот спричинив Путін, нападаючи на Україну, а розв'язання Росією найбільшої за багато десятиліть війни в Європі змінило стратегічні розрахунки всіх основних світових гравців. Сі Цзіньпін, стверджує Мітчелл, уважно стежить за подіями, і в інтересах Америки, щоб він засвоїв принаймні три уроки.
По-перше, Пекін буде цікавитися, як росіяни справляються з військової точки зору. І Москва, і Китай останніми роками енергійно модернізували свої збройні сили, витрачаючи на це значні ресурси, Пекін закупив у Росії багато озброєнь, і сьогодні ми бачимо своєрідну перевірку, наскільки в умовах реальної війни прийняті на озброєння рішення працюють. Тому в очевидних інтересах Вашингтону, стверджує Мітчелл, щоб Росія не виграла цієї війни. Чим більше втрат зазнають росіяни, тим обережніше будуть китайці і двічі подумають, перш ніж прийняти рішення атакувати Тайвань. Правильність такого розрахунку очевидна – якщо більш слабкий супротивник, але сильно вмотивований і воює на власній території, підтримуваний військовими постачаннями Вашингтону, а сьогодні цю роль відіграє Україна, здатний зупинити наступаючого гіганта, то тут немає перешкод, щоб Тайвань міг завдати значних втрат у разі китайської агресії.
Китайці також будуть уважно стежити за тим, чи зможе Захід під керівництвом Сполучених Штатів послабити економіку Росії за допомогою санкцій. Якщо це вдасться у випадку російської економіки, що базується на експорті сировини, в основному енергії, то китайська економіка, яка тісніше інтегрована в ланцюжки поставок зі світом, буде ще більш чутливою до можливих ударів. Але якщо Сполучені Штати та їх союзники не зможуть досягти вирішального ефекту за допомогою санкцій проти такої другорядної економічної держави, як Росія, Пекін може зробити висновок, що вони будуть ще менш ефективними проти Китаю.
По-третє, як наголошує Вес Мітчелл, Джо Байден слушно зазначив перед російською агресією, що «супердержави не блефують». Зараз у Америки є єдиний шанс довести, що її попередження слід було сприймати серйозно. Другої нагоди не буде, для того щоб розвіяти занепокоєння щодо надійності Сполучених Штатів, а це ключовий фактор американської системи альянсів, потрібно перемогти в Україні.
Стратегія щодо Тайваню
Все це вписується в стратегію щодо Тайваню та суперництва з Китаєм, яке залишається найважливішою метою Америки. Це виходить з простої оцінки ситуації. Агресія Путіна спричинила як заяви європейських союзників Вашингтону про збільшення витрат на власну безпеку, так і, з об'єктивних причин, зростання участі Америки в Європі. Найбільший ризик, з яким слід рахуватися, полягає в тому, що Пекін може використати це «вікно можливостей», щоб завдати удару по Тайваню і таким чином визначити майбутнє Азії.
Набуття Європою військової самодостатності займе принаймні кілька років, і, не відмовляючись від досягнення цієї мети, Вашингтон повинен проводити обережну політику, щоб не провокувати Китай на завдання удару. На його думку, вона має бути твердою, рішучою і заснованою на силових аргументах, але силовий вектор має бути спрямований проти Росії, а не Китаю. Більш того, американська заангажованість на боці України не повинна перевищувати певних меж. Мітчелл є рішучим прихильником поставок зброї, також і наступального характеру, але виступає проти створення вільної від польотів зони чи прямого військового залучення сил США в Україні.
У іншій статті, опублікованій на шпальтах Time, Мітчелл пропонує збільшити військові поставки як в Україну, так і на східний фланг НАТО, переважно до Польщі та Румунії. Він наполягає, щоб Варшава, Бухарест і країни Балтії отримали велику кількість американських систем HIMARS, ракет ATACM, здатних боротися з броньованими цілями, але також говорить і про поставки літаків F-15, F-16 і A 10 та високоточних ракет великої дальності земля-земля.
Такі озброєння не знадобляться американським збройним силам у разі можливої війни за Тайвань, а посилення східного флангу необхідно як через зростання загрози з боку Росії, так і для того, щоб наділені цим озброєнням країни могли передати Україні частину своїх систем старішого типу ще з радянських часів. У той же час Америка повинна перекинути на східний фланг значну частину своїх військ, які знаходяться в Європі і розміщені сьогодні в Італії та Німеччині, і посилити свою політику ядерного стримування.
На думку Веса Мітчелла, всі ці дії мають на меті як підвищити безпеку союзників по НАТО на східному фланзі, так і посилити опір і ефективність України, яка воює з Росією. Однак, що стосується Китаю, Мітчелл саме через ситуацію, що склалася, виступає за обережний підхід. Пекін повинен зрозуміти, що Сполучені Штати та їх союзники можуть рішуче відреагувати, але не можна непродуманими діями підштовхувати Китай у союз з Росією.
Тому він виступає проти вторинних санкцій, від яких може постраждати китайська економіка, і відстоює щільну систему, в тому числі включаючи імпорт вуглеводнів, спрямовану проти Росії. На думку американського експерта, Пекін має отримати чіткий сигнал – агресія проти Тайваню пов'язана зі значними витратами, як військовими, так і економічними, що має бути доведено знищенням потенціалу Росії, але водночас Вашингтон не має агресивних намірів і допускає формулу віднайдення modus vivendi.
Мітчелл критикує попередню політику Байдена щодо Росії, стверджуючи, що вона була занадто м'якою як у плані військовому, так і, перш за все, економічному плані. Треба було реагувати швидше і рішучіше, щоб ні в кого у Пекіні не було сумнівів щодо ціни агресії та ігнорування попереджень Америки. Йдеться про демонстраційний ефект, тому що чим краще Америка «впорається з вовком, що переслідує сани, тим у кращій позиції буде мати справу з більшим вовком, який спостерігає за цим з пагорбу».
Вес Мітчелл також опублікував статтю, присвячену майбутньому, після перемоги у війні, геостратегічному статусу України та, ширше, ситуації у Східній Європі. На його думку, відхід Києва від натівських аспірацій допустимий, але лише за умови, що цільова модель, яка буде побудована взамін, матиме три характеристики. Цей український нейтралітет, про який йшлося під час останніх переговорів з Росією, має характеризуватися тим, що Київ зберігатиме значний військовий потенціал.
Немає мови про роззброєння, ми маємо говорити про модель, відому як «збройний нейтралітет», а це означає що Захід, і перш за все Сполучені Штати, повинні взяти на себе зобов'язання співпрацювати у відбудові українських збройних сил. Це має супроводжуватися і, на думку Мітчелла, це є першою умовою, після виконання якої можна говорити про прийняття нейтралітету України, гарантіями західних країн, зокрема Америки, але й сусідів України, пов'язаними із її безпекою. Держави, які надають такі гарантії, повинні взяти на себе зобов'язання про військову підтримку, тобто по суті мова йде про військовий союз, прихований під такою назвою.
По-друге, щоб нейтралітет не означав ризику для України, не може бути й мови про передачу Росії навіть частини її території чи визнання відокремлення окупованих районів. Бо якщо у випадку нейтральної Фінляндії її окрім армії захищають також ліси, озера та важкодоступні болота, а у випадку зі Швейцарією цю роль відіграють Альпи, то Україна має іншу перевагу – велику територію, яку нелегко зайняти, і стратегічну глибину, яка уможливлює ефективну і довгострокову оборону. Цю перевагу не можна послаблювати жодними територіальними поступками.
По-третє, «збройний нейтралітет» України можливий лише в тому випадку, якщо Захід і Сполучені Штати будуть економічно залучені до її відбудови. Без цього елемента йтиметься про слабку державу і мільйонам громадян України, які перед війною знайшли притулок в Польщі та інших країнах Європейського Союзу, не буде до чого повертатися, вони ставатимуть тягарем і навіть можливо дестабілізувати ситуацію у державах, які їх прийняли.
У цій сфері головну роль повинен відіграти Європейський Союз. Путін, після тактичної домовленості про припинення вогню або навіть мир, через деякий час може знову спробувати взяти Україну під свій контроль, тому що це надто важлива країна в імперських планах Росії. Власне тому, підсумовує Вес Мітчелл, «важливо, щоб українці за допомогою Заходу не прийняли жодної версії нейтралітету, яка позбавляла б їх права, на яке вони заслужили, (...) утримувати велику, оснащену за допомогою Заходу, армію».
Перспектива стратегічної гри
Бачення американської політики, окреслене Мітчеллом, є зрозумілим. Путін, розпочавши війну, і Україна, захищаючись більш мужньо й ефективно, ніж хтось на Заході передбачав, дали Америці перспективу стратегічної гри. Перш за все, після того, як перед обличчям війни була відновлена союзницька єдність в атлантичному світі, потрібно політично виграти конфлікт з Росією, значно посиливши східний фланг НАТО.
Метою нинішньої війни, з точки зору Америки, має бути також досягнення демонстраційного ефекту – показати Пекіну, що агресія не окупається, а союзникам в Азії, що Вашингтон є надійним партнером. У Європі необхідно послабити Росію, скорочуючи її збройні сили (що вже відбувається в результаті втрат у війні) та блокуючи можливості її економічного розвитку, щоб Москва не змогла відновити свій військовий потенціал у доступному для огляду майбутньому. Збройний нейтралітет пов'язаної із Заходом України, сильний східний фланг НАТО та фактичний військовий союз з Києвом також створюють військовий потенціал, який буде додатково посилено завдяки відновленню Європою свого військового потенціалу за кілька років.
Америка і надалі має зосереджуватися на суперництві з Китаєм, але саме тому вона повинна виграти нинішнє зіткнення з Росією, уникаючи при цьому безпосередньої участі в конфлікті. Тільки таке поєднання демонстраційного ефекту, ефективності санкцій, міцності оновлених альянсів і збільшення витрат на озброєння дасть США в перспективі кількох років шанс на перемогу у суперництві з Китаєм, тобто відновлення американського домінування у світі.
