Нова публікація відомого польського політолога Пшемислава Журавського вель Граєвського[1], професора Лодзького університету та голови Ради з питань безпеки і оборони при президенті РП, заслуговує на вдумливе осмислення в Україні. Прагматичний погляд на війну через призму ситуації в світі та національні інтереси провідних гравців, на жаль не віщує нам перемоги вже завтра. Наш вирішальний союзник – США прагне, щоб війна проти України стала стратегічним провалом для Росії, позбавила її здатності зробити щось подібне знову, а це вимагає часу та величезних зусиль. Проте цінність такого аналізу допомагає більш чітко усвідомити потреби у спільних кроках української та польської дипломатії на міжнародній арені, скоординованому розвитку сфери оборони та безпекового сектору та двосторонніх економічних проектах.
Підтримка України випливає з розрахунків інтересів конкретних країн
Насамперед, автор виходить з того, що образ Заходу як єдиної спільноти вільного світу є далекосяжним спрощенням та часто уявляється в ідеалізованій формі. Європейський Союз розглядається як такий, що постав як спільнота провідних цивілізаційних держав світу, політичні еліти яких, відмовившись від національного егоїзму, дбають лише про спільне благо.
Згідно з цим баченням, головною турботою багатших і сильніших країн, що входять до ЄС, мало б бути підвищення рівня добробуту бідніших і слабших країн в ім'я європейської солідарності. При цьому у Брюсселі мав би розміщуватися політичний і цивілізаційний центр, що характеризувався б «вищою мудрістю» і «вищою моральністю», ніж національні центри в окремих країнах. Однак сьогодні, в умовах широкомасштабного російського вторгнення в Україну, образ Заходу як спільноти, керованої цінностями, а не інтересами, переглядається.
Світ складніший, і незалежно від того, підтримують чи ні інші країни боротьбу України за свободу, це випливає з розрахунків їхніх інтересів. Причому не завжди реальних, а таких, якими їх бачать їхні політичні еліти, а вони можуть помилятися і роблять це доволі часто. Адже рішення приймаються не на основі реальності, а на основі її образу, що існує у свідомості тих, хто приймає рішення.
Таким чином, цей образ, незалежно від того, правдивий він чи помилковий, є частиною політичних реалій, таких як і сили на фронті, запаси на військових складах чи фінансові ресурси держави. Подібно і з настроями, симпатіями, міфами чи фобіями, які формують громадську думку в різних країнах. Вони є політичними фактами незалежно від того, правдиві вони чи ні.
Чи підтримує якась держава Україну в її боротьбі проти вторгнення Москви та східний фланг НАТО в його прагненні до ефективного стримування Кремля, і в якому масштабі вона це робить, чи це лише вдає підтримку, залежить від інтересів конкретної країни, як їх бачать її політична еліта та громадяни.
Справедливість чи мир?
Саме з цієї передумови випливає нинішній поділ Заходу, який польський аналітик поділяє на «табір справедливості» і «табір миру». Перший вимагає взірцевого покарання агресора. Другий виступає за якнайшвидше «припинення кровопролиття» за формулою «земля за мир», тобто територіальні поступки на користь Росії та погоджується «не дратувати Москву» розширенням військової інфраструктури НАТО на схід від Німеччини.
Виходячи з цього, політолог розглядає ставлення до війни в Україні через призму такого поділу, аналізуючи інтереси найважливіших держав.
«Табір справедливості»
Прифронтові народи східного флангу НАТО переконані, що Росія порушила всі норми міжнародного права, атакувавши Україну. Її послідовні збройні агресії з 1992 року, підтверджують, що московська держава є загарбницькою. Сусідні народи, маючи досвід цього сусідства, відчувають загрозу та вбачають у перемозі України запоруку власної безпеки.
Оборонна війна, яку ведуть українці, є для цих народів проксі-війною – це також їхня боротьба, хоча в ній гинуть не їхні солдати. Вони усвідомлюють, що результат цієї війни вирішить і їхню долю, тому підтримують Україну всіма можливими способами, окрім прямої участі. До цієї групи країн належать Польща та країни Балтії, Словаччина і Чехія, значною мірою залучені Швеція та Фінляндія. У меншому масштабі, ніж очікувалося, Румунія.
Сполучені Штати є наддержавою, підтримка якої визначатиме долю України в довгостроковій перспективі. Однак основним викликом для них є Китай, а не Росія. Метою політики Вашингтона протягом двох десятиліть було відірвати Москву від Пекіна. Це стало причиною метою усіх спроб всіх «перезавантажень» з часів Барака Обами, згоди Джо Байдена на добудову «Норд Стрім-2», продовження Договору про скорочення стратегічних ядерних озброєнь на вигідних для Кремля умовах тощо. Це не принесло бажаного результату, Росія не має наміру послаблювати свої зв'язки ні з Китаєм, ні з Іраном, ні з ворожими США режимами на Кубі, у Венесуелі та Нікарагуа.
Проте поразка російської армії, завдана їй ЗСУ під Києвом, показала американцям, що їхню мету – позбавити Китай важковагового союзника, яким вважалася Росія, можна досягнути не через «перекуповування» РФ поступками у Центрально-Східній Європі, а шляхом її подолання руками українських воїнів, яких для цього потрібно озброїти.
Іміджева поразка в Афганістані призвела до необхідності розвіяти враження слабкості США. Надана Києву Вашингтоном програма ленд-лізу в розмірі 40 мільярдів доларів на озброєння створила ситуацію, за якої можливий програш українців був би катастрофою престижу і для Сполучених Штатів. Їх почали б сприймати як неспроможних протистояти агресії деспотичних держав проти дружніх демократій, що спонукало б Китай намагатися вирішити тайванське питання силою. Тому перемога України є американським життєвим інтересом.
Велика Британія завжди протидіяла формуванню системи чужої гегемонії на європейському континенті, воюючи протягом останніх століть проти французького чи німецького домінування.
Поразка України означала б зменшення американського впливу в Європі, пряму загрозу з боку Росії досі проамериканським державам східного флангу ЄС і НАТО, уразливість до німецько-російського тиску на них та послаблення трансатлантичних зв'язків. Це призвело б до створення системи великих держав за участю Німеччини і Франції, але з домінуючою роллю Росії, витіснення США з Європи та відсування вбік і маргіналізацію Великої Британії. Лондон, який має найкращу в Європі експедиційну армію, однак усунений від впливу на рішення ЄС у відносинах з країнами Центральної Європи (від Скандинавії до Румунії з Польщею та Україною в головній ролі), котра зацікавлена у впливовості англосаксонських держав на континенті через загрозу від Росії, бачить шанси на посилення своєї міжнародної позиції.
«Табір миру»
Німеччина є економічною наддержавою, процвітання та добробут громадян якої залежить від експорту німецьких товарів та послуг. Війна руйнує торгівлю, а санкції, накладені на Росію, підривають сенс двадцятирічних зусиль Німеччини. Протягом останніх двох десятиліть Німеччина інвестувала значні кошти в розвиток інфраструктури для транспортування російського газу на Захід в обхід транзитних країн (України, Білорусі та Польщі). Саме цьому служили обидва «Північні потоки». Це мало забезпечити Німеччині монопольне становище у розподілі російського газу в Європейському Союзі. У поєднанні з кліматичною політикою ЄС, яку пропагує Берлін (виключаючи вугільну електрогенерацію і лише нещодавно, під тиском Франції, неохоче погодившись визнати атомну енергетику «зеленою»), це мало зробити весь східний фланг ЄС залежним від Німеччини в енергетичному плані. Німеччина також є основним виробником сонячних панелей і вітряків, які є ключовими для переходу економіки на використання відновлюваних джерел енергії.
Перемога України призвела б до появи сильного блоку країн з посиленим відчуттям російської загрози від Скандинавії, через країни Балтії, Польщі та України до Румунії, який прагнув би опиратися на США та був ворожим до відновленням економічних контактів між ЄС і Росією за принципом business as usual. Це неприйнятний для Німеччини сценарій.
Франція за часів генерала де Голля дистанціюється від Сполучених Штатів, має сильну ліву традицію, яка визнає московську версією ролі СРСР у Другій світовій війні. Її інтереси зосереджені насамперед в Середземноморському басейні та Африці, а не в Центрально-Східній Європі, проблеми якої (війна в Україні) з точки зору Парижа , відволікають сили і ресурси ЄС від пріоритетних для Франції напрямків. Росія також є важливим партнером Франції у будівництві французької супутникової мережі, постачаючи ракети-носії.
До моменту широкомасштабної агресії проти України Москва могла розглядатися не як ворог, а як партнер у послабленні американського впливу. Як французькі ліві (Жан-Люк Меланшон), так і праві (Марін Ле Пен, Ерік Земмур), а також мейнстрім (в особі чинного президента Еммануеля Макрона) мають сильні проросійські тенденції та прагнуть якнайшвидше відновити «нормальні» стосунки з Москвою.
Італія, як і Франція, дивиться на південь, а не на схід. Борючись із великим боргом та імміграційним тиском із Середземномор'я та Африки, вона бачить війну в Україні як подію, яка створила політичну та фінансову конкуренцію до італійських потреб і пріоритетів. Хоча Італія й принципово відрізняється від Франції в розумінні європейської автономії у сфері безпеки, вбачаючи в ній доповнення до американської присутності, а не його заміну в архітектурі безпеки Старого континенту.
Іспанія, яка має досвід підтримки Росією каталонського сепаратизму, має найреалістичніше уявлення про загрозу з боку Москви серед країн південного флангу ЄС. Проте в ній також є сильними ліві партії, які симпатизують радянським традиціям і очевидні середземноморські, а не східні пріоритети. Вона розташована по інший бік Європи, це не велика держава і її заангажованість у нашому регіоні аж ніяк не є стратегічною.
З усього вищевказаного, польський експерт робить наступні висновки
Підтримка або не підтримка України, яка захищається від російського вторгнення, так само як і зміцнення східного флангу НАТО є похідною інтересів окремих країн так, як їх розуміють їхні політичні еліти та громадяни, готові чи не готові жертвувати (наразі матеріально) для того, щоб зупинити російську експансію.
З точки зору Польщі, ключову роль відіграють сама Україна (без героїчного захисту якої Захід після словесних протестів змирився би з діями Росії) та англосаксонські держави і держави східного флангу НАТО, який через приєднання Фінляндії та Швеції до Альянсу, стає географічно тотожним східному флангу ЄС.
Найбільшою країною в цій групі є Польща, яка, крім США, надає Україні найбільшу матеріальну допомогу. Роль української та польської дипломатії полягає в тому, щоб переконати американців у життєвій важливості для інтересів США нинішнього зіткнення з Росією та ролі в ньому Києва та Варшави.
Польсько-український союз, озброєний Сполученими Штатами, зможе зупинити Росію, взяти на свої плечі частину тягаря європейської стабілізації, який несуть американці (і який Німеччина не хоче брати на себе), створити ринок великої ємності для американської оборонної промисловості та газу, виснажити сили Росії так, щоб вона стала несуттєвим партнером для Китаю і не була в стані підтримувати антиамериканські режими в Латинській Америці та на Близькому Сході. Це дуже багато, враховуючи, що ніщо так не об'єднує різні країни, як спільність стратегічних інтересів.
