Голова Ради безпеки і оборони при Президенті РП, відомий польський політолог Пшемислав Журавський вель Граєвський аналізує можливість і важливість повноцінного членства України в Ініціативі Тримор'я. Прагматичний погляд щодо участі в Ініціативи Трьох Морів (котра, до речі, становить 28% площі ЄС, містить 112 мільйонів жителів, або 25% громадян ЄС), яку нам варто уважно розглянути щонайменше як етап на шляху до повноцінної європейської інтеграції. Прорив у цьому питанні вже на найближчому саміті Тримор'я у Ризі 20-21 червня цього року є особливо актуальним на тлі скептицизму та очікуваного спротиву ряду країн щодо прийняття України до Євросоюзу.
В основі нинішнього проекту Тримор'я (Балтійське, Адріатичне та Чорне) лежить давня концепція партнерського блоку держав Міжмор'я (пол. Międzymorze, лат. Intermarium), яка була виголошена ще у XIX столітті. Її прихильником був і перший глава відродженої польської держави Юзеф Пілсудський, саме цій ідеї служив укладений ним у 1920 році військовий союз з головою Директорії УНР Симоном Петлюрою і подальші спільні військові дії проти військ більшовицької Росії.
Можу помилятися, але дедалі більше виглядає так, що незважаючи на нинішній виключно інфраструктурний та енергетичний характер Ініціативи трьох морів, вона може невдовзі набути (та, з огляду на надзвичайну активність Польщі та країн Балтії у наданні допомоги України у війні з Росією та підтримки США і Великої Британії, вже набуває) рис геополітичного суб'єкту, важливого регіонального союзу. У сьогоднішній реальності, в який ми опинилися 24 лютого, у світі немає нічого принципово неможливого.
Відкриймо Україні шлях до Ініціативи Тримор'я[1]
Пшемислав Журавський вель Граєвський
Ініціатива трьох морів (ІТМ, Тримор'я) — це формат співпраці 12-ти країн східного флангу ЄС у сфері розвитку транспортної та комунікаційної інфраструктури вздовж осі Північ-Південь, транзиту енергоресурсів та електроенергії в трикутнику Балтика — Чорне море — Адріатика і розвиток цифровізації. Умовою членства в ІТМ є членство в Європейському Союзі.
Приналежність до єдиного європейського ринку з його вільним рухом людей, товарів, капіталу та послуг є умовою для того, щоб отримати усі переваги цієї співпраці. Україна не є членом ЄС, але має з ним угоду про асоціацію, а в її рамках – поглиблену та всеосяжну зону вільної торгівлі (DCFTA). З 2017 року вона також має безвіз з ЄС. Це не було рівнозначно вільному переміщенню людей, але значно його спрощувало. Отже, масштаби взаємної відкритості між ЄС та Україною є достатньо великими, щоб співпраця Києва з країнами ІТМ була взаємовигідною. Війна, попри весь її трагізм, додатково розширила простір для маневру в цьому плані. Звісно, вона змінила правові умови перетину українсько-європейського кордону, але й також надала цьому переміщенню специфічний – біженський характер, який не можна перекласти на інфраструктурне співробітництво.
Але важко сумніватися, що не лише цей аспект відносин Києва з Брюсселем зміниться внаслідок драматичного «стиснення історії», яким, за словами Юзефа Пілсудського, є війни. Вони діють як каталізатори одних історичних процесів і є початком інших. Безсумнівно, що так буде і з цією війною. Драматична боротьба України за незалежність – це, звісно, мейнстрім нинішніх подій. У її тіні, однак, є незначні течії, які також варті уваги та докладання зусиль. У політиці ніщо позитивне чи велике не відбувається само собою – без цілеспрямованих, наполегливих і цілеспрямованих зусиль. Щоб визначити їх напрямок, давайте спочатку оцінимо початкову ситуацію, яка склалася внаслідок подачі Україною заявки на вступ до Європейського Союзу.
Заявка України про вступ
28 лютого — через чотири дні після початку повномасштабної агресії Росії проти України, президент Володимир Зеленський підписав звернення щодо невідкладного прийому своєї країни до Європейського Союзу за спеціальною прискореною процедурою. У цій ідеї його з ентузіазмом підтримали Польща та країни Балтії. Проте розширення ЄС за рахунок прийняття будь-якої бідної країни відкидається виборцями провідних країн ЄС, і їхні демократичні уряди повинні враховувати думку свого електорату. Прем'єр-міністр Нідерландів, відомий своїми нападами на Польщу, одразу ж виступив проти вступу України до ЄС, заявивши, що Нідерланди не підтримують такий крок і лише трохи пом'якшив тон своєї заяви зауваженням, що процес вступу може зайняти десятиліття (тобто даючи зрозуміти, що формально це не виключено). Так само проти швидкого вступу України до ЄС висловився і канцлер Німеччини Олаф Шольц. Не варто плекати ілюзій щодо позиції Франції, яка в 2005 році ввела до своєї конституції (ст. 88-5) принцип ратифікації на референдумі кожного наступного договору про приєднання з країною, чиє населення перевищуватиме 5% населення ЄС.
12 червня у Франції відбудеться перший тур парламентських виборів, а 26 червня – другий. Саміт ЄС, на якому теоретично можна було би розглянути питання про вступну заявку України, заплановано на 26-28 червня. Тому сумнівно, чи буде президент Макрон ризикувати програшем своєї партії на виборах, не відкидаючи під час виборчої кампанії будь-які ідеї відкриття ЄС для інших держав, що до цього часу він робив регулярно. Небажання французів розширювати Союз вже було протягом останніх років причиною його безцеремонних вчинків. Він сподівався, що це дасть йому перевагу на виборах ще у 2019 році.
Макрон демонстративно образив українців, назвавши їх небажаними мігрантами у Франції. Також безсумнівно, що згаданий конституційний референдум Франції щодо вступу України до ЄС неодмінно закінчився би відхиленням договору про вступ. До подібного висновку призводить вже не гіпотетичний, а реальний результат голландського референдуму щодо угоди про асоціацію між Україною та ЄС у 2016 році. Як консультативний акт, він не мав обов'язкової сили, не зупинив асоціацію Києва з Брюсселем, але він відображає настрої виборців Західної Європи. Шанси на відкриття ЄС для України також зменшуються через здатність Росії корумпувати відомих європейських політиків і таким чином впливати на їхнє ставлення до Києва.
Те, що заявка на вступ України, ймовірно, буде заблокована – швидше за все в завуальованому вигляді, щоб можна було робити вигляд, що процес ще триває, не означає, що її подача не мала сенсу і з цим нічого не можна зробити. Відкривання ЄС для України, нехай тільки формальне та нещире, є гарною нагодою для Варшави та Києва зміцнити співпрацю та просуватися у бажаному напрямку. Зараз цим напрямком має стати швидке відкриття Ініціативи трьох морів для повноправного членства України.
Змарнований шанс
Україна отримала запрошення на перший саміт ІТМ у Дубровнику в 2016 році. На жаль, орієнтований на Німеччину табір президента Порошенка цим не скористався через антипатію Берліна до цієї ініціативи. Та нагода минула. Сьогодні українці розчаровані відсутністю приналежності до Тримор'я, а «Північний потік-2» та політика Берліна щодо російського вторгнення, яка символізується «історією про п'ять тисяч шоломів» і небажанням Німеччини швидко запровадити комплексні (зокрема заборона на торгівлю нафтою та природнім газом і відключення всіх російських банків від системи SWIFT) санкцій проти Росії, показали їм реальний образ Німеччини. На їх тлі все більш привабливою виглядає співпраця з Польщею, тим більше, що її підтримують США та Велика Британія.
Форми партнерської співпраці України з Тримор'ям
Про тісну співпрацю з Ініціативою трьох морів заявив прем'єр-міністр Денис Шмигаль ще на зустрічі з прем'єр-міністром Матеушем Моравецьким у Карпачі минулого року (09.09.2021). До російського вторгнення Україна була учасником численних проектів в рамках ІТМ, у тому числі флагманського проекту – Via Carpatia, в якому вона бере участь як повноправна сторона відповідно до другої та третьої Ланьцутської декларації (03.03.2016 та 17.04. 2019). Тримор'я, як зазначалося вище, є інфраструктурним проектом.
Україна, інфраструктура якої зараз руйнується, не лише потребуватиме інвестицій на її реконструкцію, але й зможе адаптувати її відбудовані елементи під свої потреби, а не лише відновлювати старі, що відповідають радянському плануванню, комунікаційні шляхи, які ведуть до Москви та відповідають намірам Кремля. Також немає логічної причини залишати контракти та вигоди від участі в майбутній післявоєнній відбудові України німецьким, французьким чи голландським компаніям, замість потурбуватися про те, щоб вони потрапили до польських компаній. Польсько-українська економічна співпраця в рамках Ініціативи трьох морів вже є гарною платформою для розвитку взаємовідносин, а може бути ще кращою.
Ще до 24 лютого елементом системи транспортної мережі регіону, розробленої в рамках Ініціативи Тримор'я, була запланована автострада ГО (Гданськ-Одеса) за маршрутом: Гданськ-Люблін-Замостя-Львів-Тернопіль-Хмельницький-Вінниця-Умань, де вона мала з'єднатися з автострадою Київ-Одеса. Цьому проекту було обіцяно фінансову підтримку з боку ЄС. Природно було б повернутися до цих планів після закінчення війни. Це з'єднання буде віссю співпраці між портами в обох найвіддаленіших містах запланованого маршруту – Гданську та Одесі. Відповідний меморандум про наміри у цьому питанні між державним підприємством «Адміністрація морських портів України» та керівництвом морського порту «Гданськ» було підписано представниками обох компаній 13 жовтня 2020 року в Одесі в присутності Президентів Польщі та України Анджея Дуди та Володимира Зеленського. У спільній заяві глав обох країн, опублікованій з нагоди візиту Президента Республіки Польща в Україну, зазначено, що «Республіка Польща підтримує поглиблення співпраці України з Ініціативою Тримор'я».
Проект диверсифікації джерел постачання газу та інтеграції газової інфраструктури в регіоні трьох морів з реалізацією проекту Baltic Pipe (керованого польським оператором Gaz-System газопроводу від норвезьких родовищ через Данію до Нехоже) та транскордонних інтерконекторів має ще більш стратегічне значення, ніж автомагістралі. Проектом спільно керують Польща, Словаччина, Данія та Норвегія. В українському вимірі це передбачає створення транзитного коридору для газу, включаючи будівництво нового газопроводу з Польщі до України, модернізацію компресорної станції в Страхоціні, розбудову внутрішньої системи транзиту газу в обох країнах та, як наслідок, надання польсько-українській системі інтерконекторів Германовіце-Більче-Волиця потужності для передачі 5 мільярдів м3 газу на рік з терміном реалізації, запланованим на 2022 рік. Війна, ймовірно, порушила цей графік, але до самого проекту потрібно повернутися. Купівля акцій «Карпатгазвидобування» польською PGNiG (31 серпня 2021 року) вже посилила співпрацю в енергетичній сфері.
Україна також бере участь у румунських проектах транспортної біржі Ініціативи трьох морів, важливою для запобігання наслідкам повеней (наприклад, на Закарпатті) Цифрової платформи моніторингу гідрографічної бази в регіоні Тримор'я, а також у проекті залізничного сполучення "Viking Train" та польському проекті управління маловисотними безпілотниками (CEDD). Нинішні масові поставки Польщею дронів Warmate WB Electronics (баражуючих боєприпасів – дронів «камікадзе») дають гарну рекламу польським можливостям у цій галузі. У рамках проектів Тримор'я Україна також бере участь у будівництві другої ділянки залізничної лінії між Копером і Дівачею та реконструкції залізничного сполучення Любляни (LRJ) – останні два проекти, хоча й географічно віддалені від України, є частиною залізничної мережі, що з'єднує цю країну із Західною Європою.
Крім того, Київ розглядається як майбутній партнер у проекті румунсько-угорсько-словацького транзитного коридору природного газу, який є частиною Ініціативою Тримор'я. Відмова від російських вуглеводнів призводить до того, що Україна втрачає свій характер як транзитної країни для їхнього експорту на Захід, і водночас посилює потребу постачати ними всю Центральну Європу з інших напрямків, ніж російський. За цих умов польсько-українська співпраця у цій сфері є незамінною.
Воєнна кон'юнктура за приєднання України до Тримор'я
Формально Україна не може стати повноцінною державою ІТМ без членства в ЄС. Однак російська агресія та нинішні політичні жести ЄС щодо Києва дають можливість обійти цей принцип. В інституційному вимірі зв'язків Києва з Ініціативою Тримор'я також існує прецедент членства України у форматі співробітництва між державами-членами ЄС, тобто в Макрорегіональній стратегії ЄС для Дунайського регіону (EUSDR), на форумі якої Україна головує цього року.
На саміті ЄС (25-28 червня цього року) може бути отримано висновок про надання Україні статусу країни-кандидата. Велика ймовірність спротиву Франції та Нідерландів і, ймовірно, принаймні нечітка позиція Німеччини не повинні блокувати дії Польщі та України там, де вони можуть діяти самостійно. Таким напрямком є Ініціатива трьох морів. Україна вже є повноправним учасником численних вищезгаданих проектів у рамках цього форуму співпраці. Членство України в Тримор'ї має підтримку США, про що йдеться в одностайно прийнятій резолюції Конгресу 18 листопада 2020 року. Ми можемо розраховувати на підтримку вступу України до Ініціативи трьох морів з боку Литви, Латвії та Естонії, а відкриття ІТМ також для Молдови може переконати і румунів, особливо якби Вашингтон знову висловився б у цьому дусі.
Відбудова України від руйнувань після війни буде роботою, тісно пов'язаною з сутністю ІТМ, а європеїзація ширини українських залізничних доріг, розширення їх сполучення з Польщею та з'єднання газорозподільчої системи в Україні з системою Тримор'я є очевидними завданнями для спільного виконання. Наступний саміт Ініціативи трьох морів у Ризі запланований на 20-21 червня цього року – тобто до саміту ЄС, що у разі прийняття рішення запросити Україну до Тримор'я дозволяє поставити Європейську раду перед доконаним фактом. Не виключено, що ЄС підтримав би такий крок, представивши його як «етап на шляху до інтеграції». Це добрий час, щоб відкрити Тримор'я для повноправного членства України, яка бореться з Москвою «за нашу і вашу свободу». Найближчим часом кращої можливості не буде.
