Наступна цікава лекція від директора Польського інституту в Києві Роберта Чижевського про те, звідки виникає сила польської підтримки України, що таке польськість та звідки беруться в Польщі нечисельні «захисники» Росії.
Проти коаліції агентів, корисних ідіотів і людей із незавершеним культурним формуванням.
20 березня 2022 року
Спробував коротко описати тему взаємин між польськістю та Росією:
Сила польської підтримки України виникає (...) з нашого ставлення до Росії та росіян (...). У глибокому сенсі цього слова поляки є «не росіянами».
Незважаючи на повсюдну критику того, що робить сучасна Росія, час від часу (у прямій дискусії чи під постом) у нашому польському середовищі з'являється голос дисонансу. Якийсь захист Росії, якісь сумніви. Це звучить як фальшива нота в симфонії...
Сила польської підтримки України походить від сумування кількох фундаментальних факторів.
По-перше, зі світового обурення щодо неспровокованої агресії великого гравця держави проти слабшої держави.
По-друге, від відчуття географічної та людської близькості (це одразу за кордоном – у наших сусідів, ці люди схожі на нас, ми їх добре знаємо – за останні роки через Польщу пройшли сотні тисяч мігрантів з України).
По-третє, через страх за самих себе – адже все вказує на те, що ми можемо бути наступними у черзі.
Однак, по-четверте, і від нашого ставлення до Росії та росіян – і на цьому я хотів би зупинитися.
Даруйте за домашню лекцію з діалектики, але в описі самих себе — як індивідуально, так і сукупно, те ким ми є визначається чітким вказуванням на протилежний полюс — ким ми не є («це не я", "це не ми"). Кожна ідентичність так побудована. У глибокому сенсі цього слова поляки є "не росіянами".
У період Першої Речі Посполитої шляхетська вольність протиставлялася "московському деспотизму". У ХІХ столітті, коли формувалася сучасна національна ідентичність, наша боротьба за незалежність була боротьбою не лише за відрив від російської імперії, а й за протилежну російській модель держави – громадян замість підданих. Такий образ зберігся і в літературному каноні, і в живописі, і в піснях. Це продовжувалося і в міжвоєнний період. І перенесено на покоління "Колумбів".
Дозвольте процитую:
"…Kto powiedział, że Moskale
Cnymi braćmi są Lechitów,
Temu pierwszy w łeb wypalę
Przed kościołem Karmelitów;
Kto nie uczuł w gnuśnym bycie
Naszych kajdan, praw zniewagi,
To jak zdrajcy wydrę życie
Na niemszczonych kościach Pragi…"
"... Хто промовив, що москалі
Щирі браття для лехітів,
Тому перший в лоб випалю
Під костелом кармелітів;
Не відчув хто в бутті підлим
Наших кайдан, прав зневаги
Як зрадцеві вирву життя
На немщених кістках Праги..."
Польськістю є цей проект. Могло бути інакше, але він є таким.
Звісно, на його маргінесах точилася дискусія.
Важливим у польськості є й ставлення до іншого сусіда — німців. Втім, значення останнього було пропорційно менше – адже навіть Друга світова війна для нас це також "17 вересня" і "Катинь". Пропагандистські невдачі комунізму, або традиційної "ендецької" думки, мали в основі "русофільство", таке суперечливе вже сформованій польськості.
Звідки беруться в Польщі ці "захисники" Росії (на щастя, їх мізерна кількість)?
Їх є дві групи.
Перша з них інстинктивно відчуває, що антиросійськість — це посилення класичного патріотизму, настільки ненависного для різних мастей постсучасності.
Уся модель їхнього світу анулюється на рівні реальних подій за кордоном і на рівні свідомості суспільства. Саме з цієї групи виходять гасла, що зводять відповідальність за війну до особи самого лише кремлівського правителя.
Другу групу складають люди, які вважають себе ультрапатріотами.
Вони виводять своє русофільство з історичної відрази до українства. Розмір польського прапора, яким вони розмахують, компенсує їм відсутність роздумів про те, що таке польськість.
Усвідомлення того, чим насправді була І Річ Посполита, в цьому середовищі відсутнє. Вони вважають себе єдиними її спадкоємцями, піклуючись не про те, щоб побудована Ягеллонами спільнота жила, а про те, щоб вона залишилася у труні, за умови, що тільки вони будуть носити ювілейні лампадки на її могилу...
Генеза цих обох груп є схожою.
У найкращому для них варіанті вони є результатом помилки в польській освіті; вони не прочитали відповідних лекцій і не вивчили напам'ять відповідних віршів, не опрацювали матеріал вітчизняної історії (а може, все це виявилося для них занадто складним). Насправді вони є шанованими мною співгромадянами, але не моїми співвітчизниками.
На щастя, їх не так вже й багато...
Сучасні події як хвиля цунамі накривають також більшість тих, хто ще півроку тому був прихильником такого мислення. І добре було б, щоб так і залишалося. Це було б тим невеличким, нашим польським благом, що виникло через українське нещастя (прим.: в сенсі як у прислів'ї – не було би щастя, та нещастя помогло).
