Те, що українці пережили та зрозуміли у перші дні війни, на Заході починають розуміти лише зараз. Так влаштована людська та соціальна свідомість – абстрактне розуміння, що є плодом роботи аналітиків і політологів, не є стимулом до дії. Те, що знаходиться поза сферою практичного досвіду і не сприймається органами чуття, не спонукає до реальних, рішучих кроків.
Провідні світові think tanks, включаючи всесвітньо відому RAND Corporation, вважали, що Росія переможе протягом 72 годин, і тому немає сенсу постачати Україні озброєння. Але сталося зовсім по-іншому – минуло півтора місяці війни, а Росія не отримала ні тактичної, ні стратегічної переваги.
Більше того, під Києвом, Черніговом та Сумами «друга армія» світу зазнала нищівної поразки. Відступ російських військ був настільки стрімким, що вони не встигли замести сліди своєї окупації. І тут усьому світу відкрилася моторошна правда.
Те, що залишили по собі російські солдати, без перебільшення сколихнуло весь світ. Сотні вбитих, закатованих чоловіків, жінок, дітей. Масові зґвалтування не лише молодих, але й навіть літніх жінок та зовсім маленьких дітей! А російський десантник із Пскова ще й вихвалявся, відправляючи своїм друзям відео наруги над немовлям.
Неймовірні звірства окупантів, що стали точкою біфуркації суспільної свідомості на Заході. Відсторонене, формальне вираження «глибокої стурбованості» та співчуття змінилося на гнів і рішучість.
У центрі цінностей Західного світу завжди була людина. Гуманізм – основа сучасної цивілізації. Проблема суспільної свідомості цивілізованого світу полягала в тому, що все, що відбувається, завжди проектувалося на себе. Тому вважалося, що якщо життя людини в сучасній західній цивілізації є основною цінністю, то таким воно є і для Росії.
Однак гірка правда побаченого нарешті призвела до безальтернативного висновку: Росія – це не частина світової цивілізації, а тоталітарна держава з величезним зомбованим пропагандою населенням. По суті, вона є реінкарнацію нацистської Німеччини.
Західне суспільство починає прокидатися тільки зараз, і це є величезною провиною політичних еліт, єдиною метою яких було отримання електоральної підтримки за будь-яку ціну.
Зусилля європейських урядів були спрямовані на усіляке поліпшення матеріального добробуту потенційних виборців, жонглювання демократичними гаслами, пропаганду необґрунтованого пацифізму, скорочення витрат на безпеку та оборону, тоді як на Сході повільно, але впевнено «піднімався з колін» страшний монстр – тоталітарний монстр, нове втілення сталінізму і нацизму.
Нині Захід прокинувся, але чи прокинувся остаточно?
Візит в Україну Голови Європейської комісії Урсули фон дер Ляйєн і Високого представника Євросоюзу з питань закордонних справ і політики безпеки Жозепа Борреля, які відвідали Бучу і побачили на власні очі сотні вбитих цивільних мешканців і зруйновані вулиці колись затишного міста всього у п'ятнадцяти хвилинах їзди автівкою від Києва, став новою точкою відліку у відношенні Заходу до Росії та розуміння ролі України в сучасній історії як форпосту світової цивілізації.
Назавжди залишаться в пам'яті сповнені жаху очі глави «європейського уряду», яка мимоволі закрила обличчя руками.
Побачене – це значно більше ніж почуте та тим більше ніж прочитане.
Президент США Джо Байден вперше прямо назвав ці звірства геноцидом.
Після широкого міжнародного розголосу таких нелюдських злочинів, російські війська намагаються приховати докази, якими є тіла цивільних мешканців, стягнувши у Маріуполь 13 мобільних крематоріїв, а також ідентифікувати і знищити свідків через фільтраційні табори.
За оцінками голови Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Павла Кириленка, у цьому обложеному місті від обстрілів і авіаударів загинуло від 20 до 22 тисяч осіб. Як свого часу німецькими нацистами, росіянами з окупованих територій, за даними Міноборони РФ, примусово вивезено 766 тисяч громадян України.
Серед них 144 тисячі дітей, у тому числі у тому числі тих, хто має батьків. Росія планує спростити процедуру «усиновлення дітей Донбасу». Незаконно депортованих українців переселяють в Сибір та на Далекий Схід.
Розуміння, що являє собою сучасна Росія, зараз проявляється у свідомості практично всіх європейських топ-політиків, у кого швидше, у кого – повільніше, як, наприклад, у керівників Угорщини та Сербії.
Але сьогодні навіть відверто проросійські політики Марін Ле Пен та Сільвіо Берлусконі виступили із засудженням воєнних злочинів російської армії в Україні.
Можливо навіть канцлер Федеративної Республіки Німеччина Олаф Шольц, який звинуватив у розв'язанні війни тільки Путіна і закликав з повагою ставитися до російського народу, зрозуміє, що тут справа не лише в самому диктаторі.
Вбивали старих та дітей, ґвалтували жінок прості російські солдати та офіцери. А їхні дружини лише заохочують: «ты давай там, украинских баб насилуй и мне ничего не говори. Понятно? Разрешаю. Только предохраняйся там».
Тому далеко не в одному Путіні справа, і з тим, що сталося з сучасною Росією і хто в цьому винен, ще розібратися політологам, історикам та соціальним психологам.
Путін прийшов до влади у 2000 році, а ґвалтували та вбивали жінок та дітей у Німеччині у 1945 році прості, тоді ще радянські солдати. Цьому є документальні докази, у тому числі в книзі спогадів російського письменника мемуариста Леоніда Рабічева «Война все спишет».
Тож питання:
«як поруч із цивілізованою Європою, з'явився жахливий „готичний“ монстр?
і як на гроші європейських платників податків озброювалася „друга армія“ світу?
а телевізійна пропаганда розтлівала і доводила до скотського стану російський народ, поки, на жаль, залишається без відповіді.
Зараз і Сполучені Штати Америки, і Європа вже не вивчають питання, яке озброєння можна, а яке не можна постачати Україні. Постачатиметься і вже постачається, як писалося в одному відомому американському виданні „практично все, крім ядерної зброї“.
Нарешті Захід усвідомив, що Росія проводить в Україні не локальну „спеціальну операцію“, а здійснює генеральну репетицію „денацифікації“ та „демілітаризації“ Європи, про що відкрито заявляє у своїй військовій доктрині.
Росія повільно, але впевнено йшла до мети, поступово нарощуючи масштаби агресії – спочатку Грузія у 2008, потім Крим та Донбас у 2014-му, Сирія у 2021-му і нарешті, повномасштабна війна в Україні з 24 лютого 2022 року. І якби, як планувалося, за три-чотири дні було б подолано Україну, то в найближчому майбутньому на міцність б перевірялося НАТО в особі країн Балтії та Польщі.
Проте і досі в американських та європейських експертних колах є скептики, які не можуть повірити в реалістичність такого сценарію, як не могли повірити, що у ХХІ столітті російські солдати можуть ґвалтувати та вбивати жінок та дітей.
Сьогодні дилема подальшого світоустрою формулюється просто: „зараз чи ніколи“. Остаточна поразка агресору має бути завдана в Україні, тут і зараз.
Саме Росія має бути денацифікована та демілітаризована таким чином, щоб вона вже ніколи не могла загрожувати жодній державі світу. Як заявив міністр закордонних справ Латвії Едгарс Рінкевичс: „після стількох жахливих сцен геноциду, воєнних злочинів і злочинів проти людяності, скоєних російським військами в Україні, стає ясно, що єдина країна у світі, яка потребує реальної денацифікації, — це Російська Федерація“.
Величезний біль та страждання українських жертв російського нацизму не можуть бути марними.
