Нещодавно президент США Джо Байден заявив, що відмовився від нових санкцій США щодо газопроводу «Північний потік-2», оскільки він майже завершений і запроваджувати санкції зараз контрпродуктивно з точки зору американських відносин з Європою.

На цьому тлі єврооптимістично пролунала заява новопризначеної радниці голови правління НАК «Нафтогаз України» Світлани Заліщук, одним із її пріоритетів діяльності якої стане протидія «Північному потоку-2». Оголосивши про роботу над одразу декількома сценаріями зупинки газопроводу, вона підкреслила необхідність координації з нашими міжнародними партнерами, які розуміють небезпеку російської труби для всієї Європи.

Проте надто євронаївним було б вважати, що це питання можна вирішити на рівня радника, як і власне самого голови правління «Нафтогазу», чи то навіть МЗС. Його важливість і загрози чудово усвідомлюють усі наші партнери як у Європі, так і в США, тому навряд чи щось і комусь потрібно додатково роз'яснювати. Але NS2 є лише однією з страв на столі всесвітнього бенкету, та й до того ж далеко не основною.

Аналіз відомого польського журналіста та експерта у справах Росії Марека Буджіша в циклі «Погляд на Схід» фундації «Інститут безпеки та міжнародного розвитку» (з 2018 рок видає щоквартальник "SDirect24 Scientific Journal" під патронатом NATO Defence Education Enhancement Program) через призму зміни політики США та зростання агресивності Росії містить далекі від оптимістичних для нас оцінки майбутньої геополітичної конфігурації та нового світового порядку (https://instytutbirm.pl/polityka-na-wschodzie-stanie-sie-coraz-bardziej-silowa/).

Водночас, він вповні відповідає на питання спільних для Польщі та України загроз та вкотре змушує замислитись над життєво необхідним розвитком економічної потужності, оборонного, безпекового і розвідувального секторів та максимально можливого у сьогоднішніх умовах зміцнення союзницьких відносин з дружніми державами Балто-Чорноморського регіону. Маючи спільні цінності та цілі, ми зрештою розберемося й у наших суперечностях, але вже сьогодні не можна допускати, щоб жодні проблеми історії як минулого визначали нашу історію як майбутнє.

Політика на Сході стане дедалі більше силовою

Події останніх місяців та тижнів виявляють контури майбутнього міжнародного порядку, остаточна форма якого все ще може відрізнятися в деталях, але загальні тенденції, швидше за все, залишаться незмінними.

Сутінки заходу

Без особливого ентузіазму треба визнати рацію прогнозів російських аналітиків, які вже довгий час, як наприклад Сергій Караганов, стверджують, що зараз ми спостерігаємо справжній присмерк Заходу, що полягає у заміні порядку, який спирається на економічне та, перш за все, військове домінування євроатлантичного світу, на більш врівноважену модель, у якій в найближчому майбутньому інші гравці матимуть дедалі більше що сказати.

Зростаюче значення Китаю та фактичний політичний союз між Пекіном та Москвою зміщує інтерес Сполучених Штатів до Індо-Тихоокеанського регіону. Це видно, наприклад, спостерігаючи за міжнародною діяльністю Джо Байдена, який вже встиг зустрітися в Білому домі з лідерами Японії та Південної Кореї, але не знайшов часу для зустрічі з лідерами європейських країн.

Останні рішення про призупинення застосування санкцій проти компанії, яка будує газопровід «Північний потік-2», показують, що з точки зору Вашингтону відновлення атлантичних зв'язків зводиться до поліпшення відносин з Берліном, який у цій конструкції стає головним репрезентантом американських інтересів у материковій частині Європи. Це робиться на очевидну шкоду країнам Центральної Європи, тим більше, що у випадку політики адміністрації Байдена в цьому відношенні може спостерігатися транзакційний підхід, де згода на завершення будівництва газопроводу, що підтримується Берліном, пов'язується із затриманням ратифікації Всеосяжної інвестиційної угоди ЄС і Китаю, підписаної прискореними темпами в грудні минулого року.

Стратегічні помилки Вашингтону: від Індії до "NS-2

Варто також зазначити, що акцентоване новою адміністрацією повернення до політики, в якій американська дипломатія відіграватиме більшу роль порівняно з військовим сектором, не означає, що Вашингтон не допускає помилок стратегічного характеру. Очевидна затримка реакції Вашингтону на швидко поширювану пандемію Covid-19 в Індії може послабити прихильність Делі до формату Чотиристороннього діалогу з безпеки (QUAD, реалізується США, Японією, Індією та Австралією), що, якщо це станеться, стане стратегічною поразкою для США.

Аналогічним чином слід трактувати рішення Вашингтону щодо санкцій відносно газопроводу «Північний потік-2». З одного боку, це виявляє неспівмірність риторики і готовності застосовувати дійсно болючі заходи, що виявляє відносну слабкість США, а з іншого — є чітким доказом суттєвих недоліків Державного департаменту.

Рішення про «Північний потік-2» виявляє ще одну тривожну тенденцію, про яку американські ЗМІ говорять дедалі гучніше. Йдеться про зволікання та надмірну обережність Джо Байдена.

Санкції щодо «Північного потоку-2», якби вони були прийняті на початку терміну, такі як підписаний у перший день роботи указ про зупинку будівництва нафтопроводу Keystone XL з Канади у США, зіграли б певну роль. Однак зараз, коли ФРН вступила у передвиборчу фазу, і, крім того, ми маємо справу з надзвичайно складнішою ситуацією в Німеччині, це об'єктивно обмежило Вашингтону простір для маневру.

У даний час одна з німецьких сил, що бореться за перемогу на виборах (ХДС/ХСС), рішуче підтримує добудову газопроводу, а інша, з такою ж громадською підтримкою на останніх опитуваннях, виступає за призупинення інвестицій (Союз90/Зелені). Це об'єктивно означає, що будь-яке рішення Вашингтону може сприйматися як спроба втрутитися в німецький виборчий процес та мати довгостроковий негативний вплив на американські інтереси. Таку ситуацію слід було передбачити, особливо якщо гасло «Америка повернулася» намагатися перетворити на політичне кредо.

Американська дипломатія опинилася в тупиковій ситуації у питаннія санкцій щодо «Північного потоку-2», чого можна було уникнути, вживаючи більш рішучих дій на початку каденції.

Те що сталося, не дивлячись на начебто гарну підготовку Держдепартаменту до вирішення питання російсько-німецького газопроводу (зрештою, Ентоні Блінкен ще за часів урядування соціал-демократів написав докторську дисертацію, в якій проаналізував обставини створення нафтопроводу з Росії до Німеччини), також демонструє ще одну закономірність — що США під час перебування на посаді Байдена будуть набагато більше, ніж раніше, зосереджені на внутрішніх проблемах та спробах соціально-економічної модернізації країни.

Можна сказати, що сміливі та далекосяжні зміни у внутрішній політиці супроводжуються обережним підходом до міжнародних справ.

Назустріч подвійній маргіналізації Центральної Європи

Це означає, що ми матимемо справу з подвійною маргіналізацією нашого регіону Європи в очах Сполучених Штатів, як через зростаючий інтерес до розвитку подій в Азії, так і заглибленість у реалізацію внутрішньої програми.

Таке перенесення уваги Америки супроводжується не менш несприятливою, з нашої точки зору, зміною настроїв в Європейському Союзі. Берлін зіткнувся із змінами поколінь у владній верхівці, а це означає, що новий зміст німецької політики буде лише формуватися, що у найближчому майбутньому продовжить інерційну та обережну лінію поведінки канцлера Меркель. З одного боку, це означає відмову від амбіційних планів розширення Європейського Союзу на Схід, а з іншого — зосередження зусиль на «порятунку ЄС», що на практиці означає цементування німецько-французького альянсу та підтримку хитких економік південної Європи, до чого тяжіє Франція.

У Німеччині, схоже, немає настрою на більш амбіційну політику на Сході, а це означає, що перспективи можливого вступу України до Європейського Союзу переносяться радше до сфери мрій, а не реальної політики. Розчарування частини еліти Києва неефективністю політики, спрямованої на Захід, може призвести до посилення проросійських тенденцій у довгостроковій перспективі.

Росія: фактор сили

Ці несприятливі, на наш погляд зміни, супроводжуються новими, ще менш привабливими тенденціями на Сході.

Російська еліта надає дедалі більшої ваги фактору сили, що стосується як військової сили, так і світового порядку, в якому «більший може більше», а також прагне до фундаментальних рішень у ключових для російських інтересів сферах.

Росія прагне відновити свою буферну зону, і останнім часом вона вказує на інше ставлення до країн Центральної Європи, ніж до «старої Європи». У випадку Білорусі Москві вдалося не лише викрити слабкість і нерішучість Заходу, але і змусити Мінськ офіційно відійти від «багатовекторної» політики, що проводилася після 2014 року, включаючи дистанціювання від Москви та Києва.

Більше того, еволюція ситуації в Білорусі, швидше за все, призведе до того, що будь-які інспіровані Москвою зміни в Мінську, включаючи можливе усунення Лукашенка, який дедалі більше втрачає зв'язок з реальністю і вдається до неприйнятних методів, будуть вітатися Заходом з полегшенням, а може навіть із ентузіазмом. Таке остаточне включення Білорусі до російської сфери впливу, включаючи військову, принципово змінює стратегічну ситуацію України, а в подальшій перспективі і Польщі.

Останнє воєнне загострення, пов'язане з концентрацією російських збройних сил у прикордонних з Україною регіонах, здається, є лише початком, а не кінцем гри за контроль над цією державою, яка має вирішальне значення для регіонального балансу сил.

Слід також погодитися з думкою Олександра Крамаренка, російського дипломата, багаторічного директора Департаменту планування МЗС Росії, який у нещодавно опублікованій статті писав, що Росія виграла останню «війну нервів» з концентрацією військ, оскільки вона викрила не лише слабкість Заходу, але також те, що він не буде «битися за Україну», особливо якщо політику на сході Європи формуватиме Берлін та Париж. Це дає Москві додаткові переваги у грі за політичний контроль над Києвом, що, звичайно, не обов'язково означає силовий сценарій, але збільшує його ймовірність, особливо в ситуації, коли українські еліти, схоже, неправильно читають реальні наміри колективного Заходу.

Польща — вікно можливостей закривається

Тенденції, що виникають, приводять до сумного висновку, що дедалі швидше закривається польське «вікно можливостей», яке безперечно протягом останніх 30 років уможливило цивілізаційний та економічний стрибок. Сьогодні стає реальною перспектива стратегічного вакууму в нашій частині Європи, і навіть така еволюція подій, яка призведе до того, що «російський світ», в розумінні у політичних категоріях, межуватиме з Польщею на всьому нашому східному кордоні.

У перспективі найближчих кількох років ключовою для майбутнього Польщі може стати боротьба (не виключено, що навіть у буквальному сенсі) за те, щоб Україна не стала васальною до Москви державою. Закінчується час легкої політики, коли ми могли отримати вигоду від «дивідендів миру» і факту входження до орбіти демократичної наддержави, яка змогла нав'язати світові систему норм та принципів, які поділяла Польща.

В даний час ми вступаємо в еру політики в стилі XIX століття, жорсткої конкуренції, в якій перемагають внутрішньо злагоджені держави, котрі усвідомлюють власні інтереси та володіють інструментами для їх реалізації, включаючи, перш за все, військову силу. Держави, які не вагаються вдаватися при необхідності до аргументу сили.

У цьому випадку, як видається, Туреччина зрозуміла еволюцію світового порядку раніше, ніж західна еліта, і відповідно раніше змогла розпочати адекватну викликам політику.

У нас також немає вибору. Приємно говорити про важливість soft power, в міжнародних відносинах, але ми вступаємо в часи, коли важливішою буде hard power і коаліції з регіональними гравцями, які поділяють наш погляд та спільні інтереси. Це не означає розриву із заокеанським гегемоном, а скоріше усвідомлення того, що він може мати іншу, ніж ми ієрархію цілей і не має можливості, ані тим більше бажання замінити наші зусилля своїми.