Лікар, який поїхав на Майдан у 2013 році і життя поділилось на до та після. Олександр Ябчанка відомий як львівський лікар, викладач Українського католицького університету, колишній речник МОЗ, а також учасник двох революцій. Сьогодні я з ним поспілкуюсь, як з представником громадського сектору, запитаю, як життя у постмайданний період.
- Чим ти займався до Майдану? Чому ставлю рубежом Майдан, бо вважаю, що ця подія стала ключовою в житті нашого суспільства і для мене, зокрема.
- До Майдану я дітей лікував і навчав лікарів і інтернів лікувати дітей. Звалась моя посада так: асистент кафедри педіатрії і неонатології факультету післядипломної освіти Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, а лікарня, де я цю роботу виконував звалась Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр.
Цілком згоден з тобою, що Майдан 2014 був ключовою подією. Історія мене сьогоднішнього починається саме на Революції Гідності. Поїхав я на Майдан після розгону студентів і пробув там усі три місяці. Працював у медичній службі у КМДА і у організації, що утворилась стихійно після розгону студентів під назвою «Громадський Сектор Євромайдану» (ГСЄ). Був я і у Маріїнському парку, коли влада почала масові вбивства. У ранок, коли загинула Небесна Сотня, я спав, адже нам інколи потрібно було спати. Це була для мене точка неповернення. Бо, спочатку я не міг змиритись з тим, що у найпотрібніший момент мене, як лікаря, не було там, де я був потрібен, як ніколи.
Потім мій товариш сказав: «Слухай, у тебе два варіанти — або з'їдеш з котушок, або зроби так, аби вони померли не даремно». Від тоді це і є зміст мого життя.
- Ти був на «помаранчевій революції», а також на Революції Гідності. Чим вони відрізняються? І як ти думаєш, чи будуть нові масштабні протести?
- Знаєш, якось прочитав у одному матеріалі такі слова: «Україна, відштовхнувшись від згарища на Майдані, пішла уверх по Інститутській». Ось ці слова найбільш чітко описують події, які з нами стались у 2014. На жаль, не можу пригадати автора цих слів.
Щодо спільного двох Майданів, то я би виділив те, що революції були реакцією на несправедливість. У випадку «Помаранчевої» — намагання влади знехтувати волевиявленням громадян, іншими словами обманути, що українці страктували — як несправедливість влади щодо виборця.
У випадку з Революцією Гідності проявом лютої несправедливості стало побиття студентів «Беркутом». Звісно, що першопричиною стало рішення Януковича розвернути країну з декларованого євроінтеграційного курсу у бік Росії. Проте, справжнім вибухом стало, власне, побиття студентів, як прояв кричущої несправедливості з боку влади по відношенню до громадян, які висловили свою незгоду з політикою влади.
Ключова різниця: «Помаранчева» була під гаслом «Ющенко — так» з надією на те, що чудотворець казковим чином вирішить усі наші проблеми. Окрім того, це була вертикально інтегрована протестна активність на чолі з «помаранчевою» опозицією до тодішньої влади.
Революція Гідності мала геть інші гасла, суть яких радше походила від понять «ні», «проти» чи «геть»: ні — свавіллю влади, проти диктатури, зека геть. Чітка ціль позбутись Януковича, я б навіть сказав позбутись колективного Януковича. Опозиція (Кличко, Яценюк і Тягнибок) виконували радше функцію декоративну, про щось домовлялись з Януковичем у намаганні виторгувати собі якісь дивіденди, а потім приходили на Майдан, де їх освистували протестувальники.
Агресивний характер відповіді на протести з боку влади і водночас готовність протестувальників йти на конфронтацію з владою, незважаючи на ризик для життя і здоров'я: в Україні з'явилось покоління тих, кого я називаю «Імунна система української демократії». Протистояння вирішилось не домовленостями політиків, а самопожертвою протестувальників і втечею недодиктатора.
Ну і до спільного і відмінного водночас я би відніс факт розчарування від нездійснених очікувань після Революції, але, разом з тим і той факт, що багато хто, навіть розчарувавшись, «лупають ту скалу» і до нині.
Щодо нових протестів. З огляду на те, що, Майдан — це реакція людей на несправедливість, то я думаю, якщо проактивні громадяни знову відчують несправедливість у виконанні влади, то з високою долею ймовірності знову вийдуть на Майдан.
Звісно, що питання справедливості є не до кінця проясненим ні для проактивних громадян, ні для громадян менш активних. Але найбільша проблема у неспівпадінні між баченням справедливості у пересічних громадян і влади. Якщо влада має елітаристський погляд на справедливість (елітаризм — поділ суспільства на еліту і масу), декларуючи при цьому егалітаризм (суспільство з рівними можливостями з управління і доступу до матеріальних благ всім його членам), то у кінцевому рахунку влада переходить межу, що призводить до Майдану. Просто неможливо точно визначити цю межу, але, я щиро сподіваюсь, що ні нинішня, ні наступні влади цю межу не перетинатимуть.
- Реанімаційний Пакет Реформ. Що це за явище?
- Ще під час Майдану на одній з зустрічей ми фантазували, що будемо робити «після Януковича». Розпочали з проблем. Кожен бажаючий піднімав руку і казав, де, на його думку у нас системні проблеми, що потребують вирішення. За короткий час фліпчарт був розписаний згори донизу: від «міліції», «прокуратури», до «системи охорони здоров'я».
Я особливо на таких сесіях на розумничав, бо у вирішенні державних проблем не мав ні знань, ні досвіду. Сказав я тоді лише дві тези. Першу — про те, що система охорони здоров'я працює геть не так, як записано у законодавстві, а друге - що коли у практичній медицині у пацієнта стільки проблем, як оце у нас на фліпчарті у держави, то пацієнт, скоріше, мертвий, ніж живий. Тому, не знаю, що у державників роблять у такому випадку, а у медиків проводять реанімацію. Тоді Оля Галабала вперше і сказала: «Давайте виділимо реанімаційний пакет з ключових напрямків реформ». Так і з'явився найперший «Реанімаційний Пакет Реформ», що складався з п'яти реформ. До речі, без медичної. Воно і не дивно, адже у ситуації, коли силовий блок, суди, економіка у руках тих, з ким ти намагаєшся тягатись акціями прямої дії, то соціальна сфера відходить на другий план.
- Яка була ідея РПР?
- Вона була простою: після зміни влади з високою долею ймовірності до влади в країні знову прийдуть пройдисвіта (ми були навчені гірким досвідом «помаранчевої революції»). З огляду на це, ми, активісти Майдану запросимо експертів у різних галузях і змусимо постмайданівську владу реформувати країну.
- От звернусь до тебе, як до експерта в медичній реформі. Я часто буваю в регіонах України і часто зустрічаюсь з таким явищем: людині погано, але вона не звертається до лікарів. Одні говорять, що це дорого, інші — що не довіряють. Відповідей про недовіру більше. Як думаєш, чому так? Чому взагалі довіра до влади, зокрема до МОЗ, така низька?
- Я з таким явищем я стикався і під час лікарської практики. Не скажу, що це було поширене явище, але, випадок, коли батьки дитини відмовились від протокольного лікування онкологічного захворювання, в надії на «народну медицину» запам'ятався добре.
Наводжу саме такий приклад, бо тут цілий комплекс причин — і недовіра до людей у білих халатах, і недовіра до доказової медицини, і напроти — віра у щось, що люди сприймають медициною, а воно до медицини не має жодного відношення.
Зрештою, ми живемо у суспільстві з високим рівнем недовіри і до державних інституцій, у цьому випадку мова про систему охорони здоров'я, і один до одного. Натомість, схильні довіряти шарлатанам, котрі обіцяють чарівне сцілення, рекламованим фуфломіцинам, що допомагають від усього на світі, а замість довіряти одне одному, віримо популістам, обираючи у владу чергових «чудотворців».
Проте, не все так погано, як може здатися на перший погляд. Варто глянути на ситуацію у динаміці. Як тільки обставини сприяють довірі до медиків, громадяни радо користуються цими обставинами.
Яскравий приклад — перший етап медичної реформи, я про запуск первинної ланки надання медичної допомоги. Наслідок — понад 30 млн підписаних декларацій, задоволеність лікарями серед пацієнтів біля 80%, зарплати в медиків зросли в рази. До порівняння, на рівні «вторинки» і «третинки» немає подібного результату і близько, далі взаємна недовіра. Причиною цього є те, що держава пообіцяла безоплатну медичну допомогу в рамках програми державних фінансових гарантій, а грошей на реалізацію цих гарантій заклала половину. Відповідно, медики, при всьому бажанні не мають змоги виконати державні обіцянки.
- Що для тебе громадський сектор?
Це певною мірою збірний образ доволі різних за віком, освітою, соціальним і фінансовим становищем людей. Більше того, у громадському секторі люди з різною, інколи діаметрально протилежною ідеологією. Що об'єднує цих людей, то це намагання зробити світ навколо трішки кращим для оточуючих.
Я схильний ідеалізувати цих людей, і роблю це цілком свідомо, бо людина ж мусить у щось вірити, я от вірю в них (посміхається).
- Чи існує в нашій країні громадський сектор? Як думаєш, чому українці вважають, що його у нас немає, а тільки декілька десятків борців за справедливість?
Звісно ж існує! Доказ тому два успішних Майдани. Наголошую — успішних. Нагадаю, метою «Помаранчевого» було не допустити позбавити нас вибору, ми цього не допустили. Метою Майдану 2013-2014 року було позбутись диктатора, зараз Янукович не на престолі, як Лукашенко чи Путін, а у Ростові. Хто, як не громадський сектор зробили це?
Просто люди, котрі це зробили, ще не завжди усвідомлюють, що уже увійшли у історію. Кожен із тих, хто був, допомагав чим міг, чи просто підтримував у будь який спосіб. Зрозумій, громадський сектор, чи громадянське суспільство, то ж не орден, чи спілка, чи ще яка формальна структура. Рівень залученості до справи цілком добровільна. Багато з тих, які полягли на Інститутській, не були на Майдані від початку, али чи це применшує їх вчинок? Я добре пам'ятаю один майданівський діалог:
- Панове, у мене геть намокли ноги, мушу їхати до хати, аби не застудитись, - винувато сказав один чоловік.
- Братику, кожен підходить до барикади на ту відстань, на яку може і від того його участь не стає менш цінною, — відповів інший.
Люди звикли, що найбільший прошарок активних в Києві, тут і більш масштабні та дієві протести. Як ти думаєш, з чим це пов'язано?
З одного боку, це можна пояснити тим, що у столиці протести пов'язані і з національними, і з місцевими історіями. Та і місто більше, тому і причин протестувати більше.
З іншого боку — активність у регіонах рідше висвітлюється на загальнонаціональному рівні. Проте, це зовсім не означає, що її немає.
У регіонах проактивним громадянам нерідко займатись активізмом ризикованіше, аніж у столиці. Сумне підтвердження моїх слів звіряче вбивство активістки Катерини Гандзюк, чи повторні напади на одесита Сергія Стерненка. В Україні у 2020 році правозахисники зафіксували 101 випадок нападу і переслідування активістів.
Твоя акція зі спаленим дипломом у відповідь на кандидата наук Киву. Що ти хотів нею сказати? І чи отримав результат?
Наукові ступені в Україні далеко не завжди означають наукові знання. Просто диплом кандидата наук Киви — то уже була остаточна дискредитація науки. Тут є декілька моментів.
По-перше, саме наука є одним із стовпів нашої цивілізації. Успіх країни нерідко пов'язаний з науковими досягненнями її громадян. Якщо ж наукові ступені — бутафорія, то і про справжні наукові досягнення годі мріяти.
По-друге, довіра до того, що є науково обґрунтованим є питанням життя і смерті. Наприклад, коли мова йде про те, вакцинуватись чи ні, вживати ліки з науково доведеною ефективністю, чи вірити у «фуфломіцини».
Ну і зрештою, це несправедливо щодо тих, хто роками писав диплом, а потім з'явився Кива з антинауковою роботою і зрівнявся у статусі зі справжніми науковцями.
Спалення диплому привернуло неабияку увагу до проблеми. Чи стане це причиною докорінних змін у системі освіти і науки, певен, що ні. Чи стало це ще одним нагадуванням, що зміни потрібні — переконаний, що так.
Що найважче у житті активіста?
Вигорання. Активізм то ж про емпатію до тих, кому потрібна допомога. Емпатичні люди пропускають те, що відбувається навколо через себе. Це створює постійну моральну напругу.
Додай до цього завищені очікування і розчарування від їх нездійсненності впродовж років і отримаєш наслідок у вигляді вигорання.
Що тебе мотивує?
Якщо хтось віддав за це життя, то зміст мого — зробити так, аби вони не померли даремно.
Як думаєш, чому українці навчились об'єднуватись проти ворога, а не за майбутнє?
Думаю, причина у тому, що у нас зрозуміліше поняття несправедливості, поняття ж справедливості є менш очевидним.
До прикладу: спроба сфальсифікувати вибори у 2003 році була очевидною несправедливістю щодо виборця. Чи розгін студентів у грудні 2013 року. Українці на несправедливість реагують дуже достойно, тепер би ще вияснити поняття справедливості і можемо побудувати сучасну країну. Я правда у це вірю. Якщо детальніше про прояснення термінів, то мені видається, що їх три: уже згадана справедливість, гідність і свобода. Ось це три поняття, дійшовши консенсусу в яких, ми зможемо подолати більшість непорозумінь.
- Якою ти бачиш Україну майбутнього?
Це країна вільних людей. Вільних бути не такими, як інші. Вільних бути схожими на інших. Вільних мати вибір, яким їм бути.
Насправді ми уже країна майбутнього. Ну сама подумай «душу й тіло ми положим за нашу свободу», це ж не лише глибокі слова із гімну, це те, що ми уже неодноразово робили, та і зараз робимо. Просто залишилось це усвідомити і навести чіткість зі свободами.
