Перший місяць повномасштабної війни в Україні — наче в тумані. Київ. 24 лютого збиралась з силами та думками, оцінювала загальну ситуацію, спостерігала за людьми. Було страшно, не буду лукавити. Ввечері остаточно зрозуміла: не поїду, буде чим тут зайнятись.
Так і почалось моє посилене волонтерство в Києві. Чому посилене? Називаю так, бо і до повномасштабної війни волонтерська організація, якої я є співзасновницею, вже працювала. Але 25 лютого розпочався новий етап і мого життя, і життя організації.
В той день ми сіли в авто і гнали з правого на лівий берег за броніками. Якраз в цей час КМДА опублікувало повідомлення, щоб цивільні поки не користувались мостами. Що додало нам бажання ще швидше забрати броню.
Дороги були пусті. Про затори забули. Тільки військові, техніка, блокпости, величезні черги людей в продуктові магазини та аптеки. Чомусь саме ці черги найбільше зачепили. Величезні черги за медикаментами. А в деяких продуктових магазинах майже пусті полиці.
В той момент я не розуміла, що буде далі. В той момент ми жили одним днем, не засинаючи ночами, читаючи стрічку новин.
Зранку я вставала і з головою вникала в потік запитів, чим допомагала і собі в тому числі. Коли голова забита роботою, то думкам важче освоїти її територію. Тому це було 24/7, інколи забуваючи поїсти, поспати, живучи в потоці.
Сформувався київський штаб VATRA, який допомагав, як літнім людям, які не мали змоги самостійно купити ліки чи продукти, так і військовим, яким було потрібно спорядження, медикаменти. Сьогодні, їдучи Києвом, цікаво помічати місця, куди ми привозили допомогу: ЗСУ, ТрО, ДСНС, ДПСУ, СБУ, Нацполіція, Нацгвардія, лікарні, інтернати, місця, де жили евакуйовані. Крім того, були десятки адрес літніх людей, яким возили необхідне.
Потім ми вирішили розширити допомогу і поїхали в область. Там також розвозили необхідне, як бійцям, так і місцевим лікарням. Інша частина штабу відправляла поштою допомогу в Чернігів, Харків, Суми, східні регіони. Були також і прямі поїздки, за можливості.
Місяць. Чому фокусую на цій даті, хоча повномасштабна війна триває вже 57 днів? Тому що цей час пройшов в максимальній роботі. Через місяць я зрозуміла, що можна подивитись фільм у вільну хвилину, чи прийняти ванну.
Через місяць, повертаючись з однієї з баз, я сказала дівчатам: «Було б круто, якби кав'ярні працювали». На що вони відповіли: «Так уже ж працюють», тикаючи мені прямо перед очима відкритий заклад, де відпочивали люди.
Цікаво сьогодні оцінювати те, що було в ті часи. Бо в якийсь момент разом з фізичною втомою накрило й емоційно.
Вперше це сталось після новин про обстріл пологового будинку в Маріуполі. Ми тоді були такі обурені, але ще не знали, що рашисти планували далі зробити з містом.
Вдруге накрило, коли поїхали в Бучу/Ірпінь на наступний день після того, як звідти викинули окупантів. Тоді ще сніг йшов, було дуже холодно. І не тільки від морозу. А й від жаху. Але повне розуміння прийшло після того, як повернулась. Розуміла, що прямо під Києвом було пекло, поки ми їздили по місту, жартуючи про смерть.
Сьогодні болить за Маріуполь і військових, які продовжують героїчно його захищати.
Сьогодні, повертаючись в роботу журналіста, а також фіксуючись на своїх волонтерських напрямкам роботи, я починаю відкривати очі, пропрацьовувати внутрішні моменти.
Війна мене змінила. Це точно. Але так було треба.
