Якщо до війни мої подорожі Україною були з валізою в руках, то сьогодні це автомобіль забитий гуманітаркою та спорядженням. Дякуючи команді водіїв, з якими ганяємо по регіонах, вдається хоча б частково закрити потреби місцевих, які перебувають в умовах гумкризи, та бійців тероборони і Збройних сил.
В Бучі, Михайлівці люди дякували зі сльозами на очах. Через що було важко втриматись самій. Важко уявити, що вони пережили і переживають зараз, але головне, що цілі. У більш спокійних населених пунктах, де не ступала нога окупанта, ми допомагаємо, як правило лікарням та військовим, які оптимістично налаштовані «натянути» росіянам.
Сьогодні всі сили та допомога бійцям — на схід та південь.
Загалом наші волонтери пиряють в різні куточки України. Це і в Славутич, який покидали за пару годин до «ультиматума» окупантів здати місто. В Чернігів їздили, що було досить ризиковано, до деокупації. А повідомлення, що наші запізнюються, бо потрапили під обстріл, бодрять сильніше, ніж вибухи поруч.
Чи коли приїжджаєш в місто на півдні, а тобі говорять, що сьогодні вночі може бути «гаряче». Хоч ти вже й звикла, бо так говорять чи не в кожному місті, в якому залишаєшся.
За 52 дні повномасштабної війни довелось переоцінити багато речей та оточення, приймати виклики та «вирулювати» з абсолютно різних ситуацій. Але, що найголовніше — команда. Без неї вирулити з цих ситуацій ніяк.
Сьогодні VATRA є в Києві, Тернополі, Кам'янці, Житомирській області. Наші ключові точки. Ці дівчата потужні і неймовірні. Не встигаю слідкувати за всіма штабами, тільки читаю звіти і пишаюсь.
Роботи ще багато. Викликів також. Але точно знаю, що впораємось.
