Продовжую записувати інтерв'ю з лідерами думок. Сьогодні поспілкувалась з Олегом Слабоспицьким — громадським активістом, членом правління «Національного українського молодіжного об'єднання – НУМО».

Чим ти зараз займаєшся?

Зараз ми розвиваємо мережу молодіжних центрів. А також об'єднали спільноту молодіжних організацій, які мають осередки в регіонах. Їх 10. Ми з кожним із них були ще на Євромайдані, а зараз намагаємось разом формувати спільне бачення на молодіжну політику в України.

В мене, як людини, яка почала громадську діяльність ще у 2010 році, коли з друзями заснували «Відсіч„, завжди була ідея об'єднати притомні організації, незалежно від їхніх поглядів (ліберальні чи консервативні, наприклад) але зі спільними цінностями. Вважаю, що нам це вдалось. 

В кожній країні є молодіжна «парасолькова» організація — спілка, яка об'єднує всіх: від скаутів до екологів. Ця молодіжна спілка представляє молодь на загальнодержавному та міжнародному рівнях. 

Потім ми дізнались, що на міжнародному рівні українську молодь «представляє» організація, про яку ніхто не знає. Згодом стало відомо, що вона заснована «спілкою піонєрів України», які згодом перейменувались у псевдоскаутів. 

Сукупність усіх факторів призвела до створення у серпні 2019 року Національного українського молодіжного об'єднання (НУМО), яке включає такі організації:

Ідея створення полягала в тому, щоб формувати спільну позицію найбільших організацій з питань розвитку молодіжної політики на всеукраїнському рівні. Говорити не лише про спільні заходи, але й про більш стратегічні речі для забезпечення участі молоді.  

На жаль, в Україні немає інституційної підтримки таких організацій, тому наша діяльність в НУМО є волонтерською. Постійно збираємось Правлінням (зараз нас 17 членів) щодо реагування на поточні події в країні, проводимо щороку Національний Молодіжний Форум, спільно розвиваємо Молодіжний центр громадянської освіти, також багато часу йде на адвокацію молодіжних питань у робочих групах з різними державними органами. 

Розкажи одну історію, коли була проблема і ви її закрили.  

Наприклад, перенесення святкування «Дня молоді». Ми давно його хотіли перенести з радянської дати (остання неділя червня) на 12 серпня — Міжнародний день молоді. Ми оприлюднили спільну заяву, зареєстрували петицію на сайті президента і паралельно почали адвокувати цей процес спільно із дружніми народними депутатами, які згодом підтримали нашу позицію і офіційно звернулись до президента. 

Тобто різними каналами комунікації та інструментами ми всіх дотисли це питання і в результаті — маємо новий День молоді. Президент скасував попередню радянську дату. 

Багато хто каже, що це дрібниці, краще б кошти виділили на молодь, але все одно ціннісний компонент — дуже важливий. 

Важливо. Це той фундамент, який закладається. Ти казав про те, що ці організації знайомі між собою ще з Євромайдану. От давай на ньому зупинимось. Бачила, що ти співкоординатор Громадського сектору Євромайдану. Розкажи про нього?

Громадський сектор Євромайдану — це ініціатива, яку ми з друзями заснували 1 грудня 2013 року. На той момент хтось мав більше досвіду громадської діяльності, хтось менше. Кожен після подій на Євромайдані пішов своїм шляхом: хтось — в політику, в державні службовці, а хтось залишився в громадському секторі. 

Після Євромайдану ми рік обїжджали всі області та читали семінари та лекції: як спілкуватись з журналістами, як організовувати публічні акції, як себе поводити при зустрічі з поліцією. Також провели три всеукраїнських форуми ГСЄ, на кожному з яких збирали близько сотні активістів з усіх областей. Метою було скоординувати дії задля спільного контролю державних чиновників та депутатів щодо виконання цілей, поставлених ще на Майдані. 

А з 2016 року ми вирішили переключитись вже на більш довготривалі процеси, зокрема розвиток молодіжних центрів. Сам Громадський сектор Євромайдану трансформувався у юридично зареєстровану ГО «Мережа відповідальних„, але сторінку у Facebook ми вирішили поки лишити. На Майдані у нас було гасло «Зміна системи, а не облич!», але система так і не змінилась. Тобто головна ціль так і не була досягнута. 

Як ти думаєш, Революція Гідності — це важлива подія для України і чому?

Це була важлива подія. Люди зрозуміли, що вони можуть на щось вплинути в державі. Це був наймасовіший «двіж», який вийшов за рамки активістської «бульбашки». Люди відчули, що здатні щось змінювати. 

Особисто мене змінила ще Помаранчева революція 2004 року, а десь з 2010 року я активно долучився до громадської діяльності, брав участь в акціях проти режиму Януковича.

Я ще читала, що вже тоді були протести щодо правоохоронної системи. Справа про смерть Ігоря Індило.

Так, у травні 2010 року була резонансна справа, коли студента Ігоря Індила забили насмерть у Шевченківському райвідділку Києва. Це спровокувало широкий громадський рух проти поліцейського свавілля. В результаті головний обвинувачений поліцейський тоді отримав умовний термін і спокійно досі працює у райвідділку. 

Ну нічого нового. На жаль. Повернемось до Майдану…

До Євромайдану я вже був «битий» громадськими акціями. І в мене не було оптимістичних очікувань аля «натхненно йдемо з прапорами кожного дня робити революцію». Я розумів тільки, що потрібно буде докласти багато зусиль, щоб щось реально вийшло. 

Що, в тебе не було моменту «мурахів по шкірі», коли, наприклад, десятки тисяч людей вийшли на протест?

Ні, було звісно. Ніхто тоді не очікував такої кількості. Але кривавого розгону студентів в ніч на 1 грудня, теж ніхто не очікував. Більшість думок були про те, що ніхто нікого не буде чіпати, люди розійдуться, все забудеться і все. Але ми не очікували такої жорстокості. Яка в результаті згуртувала націю.

До речі, помітила, що у людей сформувалось уявлення про Майдан, який вийшов саме за ЄС. Але ж по факту — це було через побиття студентів, через останню краплю режиму Януковича.

Перші сотні тисяч вийшли тоді саме через побиття студентів в ніч на 1 грудня. Кожен побачив кадри як жорстоко Беркут розганяв мирну акцію і це стало останньою краплею, щоб вийти на Майдан. Більшість людей і не знали, що таке ЄС як структура. Всі вийшли, щоб Україна геополітично рухалась в Європу, а не в Росію — це було головне.

Що скажеш про розслідування справ Майдану? Уже вісім років триває.

Я в цьому плані довіряю адвокатам і Адвокатській дорадчій групі зокрема. У кожного з нас звісно є бажання: вивести усіх «беркутів» на площу і покінчити з ними назавжди. Але ми маємо діяти у правовому полі, якщо дійсно хочемо справедливості. Я думаю, якщо юристи кажуть, що кожну з цих справ довести реально, то в цьому точно є сенс.

Розслідування потрібно, як і потрібний Музей Майдану. І кожен раз, коли ми навіть у цих темах всередині не сходимось до спільної думки, то це говорить про те, що не буде: ні того, ні того. Ми залишимось біля розбитого корита. 

Хоча фактично, коли умовний іноземець, чи хтось з іншого регіону України приїжджає в Київ, то немає місця, де б йому доступно пояснили, в інтерактивному вигляді, про події Революції Гідності, а також про російську окупацію та війну (а не агресію).

За 8 років у нас є дві маленькі кімнатки в будинку профспілок, нещодавно ще відкрили галерею Протестного мистецтва і це все. Як на мене це чудово показує як «сильно» попередня і теперішня влада зацікавлена вшанувати події Євромайдану.

Помітила, що Майдан зараз звинувачують у всіх гріхах. І що окупація Криму почалась через нього, і війна на Донбасі. Росія підкидає цю пропаганду, а українці підбирають її. 

Так і є. Враховуючи те, що у нас навіть немає адекватної політичної дискусії. 

В нас досі немає жодної політичної партії з ідеологією. У нас є фан-клуби імені вождя, членам яких взагалі байдуже на дискусію. Вони навіть залюбки самі запускають дезінформацію, щоб захистити свого політичного ідола. Навіть якщо вона шкодить інтересам держави.

А ці любимці потім можуть стати диктаторами...

Так, або до влади приходять популісти. Які знають, що у них буде кістяк — 5-10% виборців, які завжди будуть за них. І коли ти починаєш критикувати цього політика, його починають «геніально» захищати словами: «Та він же патріот, він не міг цього зробити!». 

Сьогодні мінімум в шкільних підручниках ідеалізують образи історичних героїв. У людей формується уявлення, що патріот не робить помилок. Але було б добре, якби говорили, як про хороше, так і про погане. І аналізували. Що думаєш?

Про це звісно потрібно говорити. У нас є історичні постаті, які захищали країну, яких треба ставити в приклад молоді. Також у нашій історії були і реальні злочинці, про яких теж треба говорити. Але це має бути фахова дискусія між істориками, а не онлайн попкорн-шоу на кістках за участі політиків, які навіть не мають історичної освіти. 

Ок. Давай поговоримо про громадський сектор? Чи є він в Україні? Бо я читала статті, в яких писали, що в нас його немає, а є тільки група борців за справедливість.

Якщо порівняти з європейськими країнами, то в нас його немає. В Україні відсоток участі людей в громадському житті — не більше 3%. А в європейських країнах — як мінімум 20% займаються волонтерством, соціальними проектами або залучені у діяльність ГО або партій.

У нас цей прошарок маленький, але є пул громадських організацій, кожна з яких професійно працює по конкретній тематиці і має незаплямовану репутацію. Це є наша сильна сторона. Порівняти з тим рівним, що було до Євромайдану — це небо і земля. 

В ідеалі держава мала б підтримувати організації інституційно. Давно вже тривають ці потуги: щоб кожен громадянин певний відсоток з власних податків сплачував на підтримку конкретної громадської організації.

Вплив громадянського суспільства на розвиток країни є і він суттєвий. Той самий Євромайдан показав наскільки важливо бути соціально та громадсько активним. 

Що скажеш про монополію київських протестів? В нас в країні, якщо якісний і масовий двіж — це Київ. У регіонах люди менш активні. Хоча могли б там приймати важливі питання. 

Треба розуміти, що в нас потужне громадянське суспільство є переважно в містах-мільйонниках та в деяких обласних центрах. 

Натомість в інших містах — є пару десятків людей, які є кістяком місцевих організацій, які гуртують навколо себе всіх, хто готовий відстоювати свої права. До того ж сильно грає роль політичний аспект — депутатам у місцевих радах зазвичай наплювати на політику партії на всеукраїнському рівні. Тому все залежить від того наскільки адекватна місцева влада і реалістична співпраця громадськості з нею.

Якщо співпраці не виходить, то завжди можна контролювати місцевих депутатів, чиновників і не давати їм спокійно дерибанити бюджет. 

Щодо акцій — їх справді менше, ніж у Києві. Але це зумовлено насамперед тим, що всі будівлі центральних органів влади знаходяться у Києві. На місцевому рівні теж часто проходять різні події та протести, просто ми про них не почуємо на сайтах популярних ЗМІ.

Зараз протести згасли навіть в Києві. І не тому що проблем немає. Всі ці протестні двіжі йдуть хвилями — люди виснажуються, мають переключатися на щось інше, у них є сім'ї і свої проблеми також.

Але в регіонах цікаво і їздити за межі столиці дуже корисно. В умовній Полтаві та Ужгороді зазвичай ті самі проблеми у людей, так що це вщент розбиває усі російські міфи про потребу федералізацію, бо в нас «специфічна країна». 

А якою ти хочеш бачити нашу Україну? Заради якої країни майбутнього ти сьогодні двіжуєш?

Є прості речі — наприклад, щоб Україна була в ЄС та НАТО. Є більш глибокі — щоб більшість населення усвідомлювало себе громадянами України, відповідальними за її розвиток. Друге — це наявність у кожного критичного мислення. Щоб «внє політіки» і «какая разніца» просто зникли як явища. 

Ідеально картиною для мене це коли людина, яка вступає на перший курс університета, пишалася б тим, що є українцем, та була б готова віддавати частину себе для власної країни. Якщо так буде, ми легко впишемось в сім'ю найбільш розвинутих країн.