Про Рубіжне пам'ятаю, що кдирівці постійно писали, що «взяли». Але «брали» довго, десь три місяці. Історії про важкі бої за це місто залишились якось непомічені в інфопросторі. Тому записала інтерв"ю з прес-офіцером 4-ї бригади оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука НГУ Максимом Тараном. Він тоді бачив на свої очі все те пекло.
"Там не було такого, що перший день вони стріляли 10 снарядів, а далі – 20 чи 30. З першого ж дня в режимі нон-стопу летіли по 300-400 снарядів по кожній позиції".
"Наші воїни проявляли небачені приклади воєнних подвигів. Були випадки, коли посилена протитанкістами група розвідки вибиралася з оточення і "клала" роту противника. Або коли один кулеметник зупиняв 20 ворожих піхотинців".
"А ще були їхні улюблені бої – танк на дім. Боячись, що в кожному домі може ховатися український снайпер, рухалися вони так – приїжджав танк, ставав і розбирав будинок за будинком своїми залпами. Ефективність же стовідсоткова. Так і знищувалися населені пункти до руїн".
"Рівносильність артилерії була дика, десь 1:11. І в таких умовах ми все рівно воювали та знищували їхню техніку".
"Також я бачив хімічну атаку. На вокзалі в Рубіжному стояли цистерни з азотом. Противник про це дізнався і вдарив туди авіаційною ракетою. Цистерна вибухнула. Виглядало це, звісно, потужно, поруч нічого не залишилося, будинків не лишилося. Ударна хвиля пройшла по всьому місту і пробила всі вікна навіть на околиці міста. На щастя, у наших бійців були протигази".
