Війна різко вривається в життя і так само показує справжню сутність людини. Військовий Олександр Ябчанка у лютому не міг вчинити по-іншому, як не піти захищати Україну. До великої війни — викладач в Українському католицькому університеті, експерт з реформи системи охорони здоров'я та громадський діяч. Сьогодні — боєць ЗСУ, група «Гонор». У складі підрозділу за час повномасштабного вторгнення встиг працювати на Київському, Лиманському, Донецькому і Харківському напрямках.
Розкажи, як ти зустрів 24 лютого?
Ввечері 23 лютого ми з друзями були у затишній львівській квартирі нашого товариша. З вікна було видно прапор на ратуші. Частина з присутніх — це хлопці з «Гонору». Вони кажуть мені: «Друже, поїхали, зранку почнеться». Я їм «Панове, у мене нарада зранку. Як не почнеться, то дуже невдобно буде, у мене ж контракт (я тоді консультував велику міжнародну медичну структуру). Ми ж домовились, як почнеться, то я одразу до вас».
Вони поїхали, а я залишився в нашого приятеля. Ми спілкувались до пізньої ночі. Дещо з діалогів того вечора:
- «Знаєш, от ми зараз тут, у цій квартирі гадаємо, почнеться, чи ні. Не виключено, що 31 серпня 1939 року у цій самій квартирі спілкувались люди з тим же питанням, почнеться, чи ні».
- «Може і так, але, як не крути, у нас шансів таки побільше, аніж у Польщі того часу. Маю сподівання, що світ помудрішав з того часу».
Зранку 24 лютого мене розбудила мама. Тривожна валіза була готова, я дозбирав дещо з медикаментів і вирушив на Київ з однією думкою «тільки б встигнути проскочити». Я боявся, що ворог заблокує Житомирську трасу. Поїздка до Києва була нервовою, бо зайняла набагато більше часу, аніж, я планував. У плануванні я виходив з того, що затори будуть у напрямку Львова, напрямок же на Київ буде вільний. Так і було десь до Житомира, а далі затор у напрямку Львова займав усі смуги руху (і у напрямку Львова і зустрічні теж), я кілометрів сто їхав фактично узбіччям.
Десь під ранок 25 го я заїхав у Київ, зв'язався з побратимами з «Гонору» і от тоді уже заспокоївся.
Які в тебе були думки в перший день повномасштабної? Багато хто не чекав такого двіжа.
Я їхав з увімкненим радіо і думав: «Тільки б встигнути». Це, так би мовити, основна думка. Іншими словами: я жив одним днем, у якому мені потрібно добратись до побратимів. Звісно, що думав і про те, що ж буде далі. Ці думки я б однією фразою описав так: «Ми або переможемо, або, про поразку я уже не дізнаюсь». І отакі думки дивним чином заспокоювали.
Як зараз проходить твоя служба? Я тебе давно знаю і знаю, що ти багато чого бачив у житті, що ти нове для себе відкрив за час служби?
Зараз я боєць ЗСУ, підрозділу «Гонор», моя основна робота — це аеророзвідка безпосередньо на лінії зіткнення. Служба проходить не нудно, бо я беру безпосередню участь у виявленні і знищенні ворога. Усьому цьому я навчився уже під час війни.
Моя базова професія медика нікуди не ділась, я просто її переформатував на тактичну медицину.
Щодо геть нового, то раніше я людей не вбивав. Це, звісно, геть нове і, не скажу, що я цього прагнув. Проте, окупанти не залишили мені жодних інших варіантів.
Знаю, ти активно вивчав філософію до повномасштабної. Тобі ці знання якось допомогли чи підказали в чомусь?
Щодо філософії. Вивчав, вивчаю і вивчатиму🙂 Як прийшов до філософії. Тут ось яка історія. Якщо зі змістом життя після Майдану я визначився, то, аби прояснити ту конструкцію, яку я вважаю змістом життя, мені і знадобилась філософія. Поясню детальніше. Після розстрілів на Майдані я був подавленому стані. Бо ж відчував особисту відповідальність за те, що там відбулось. Тоді, один з моїх майданівських друзів сказав мені наступне: «Зроби так, аби їхні смерті не були даремними». Іншими словами, на Майдан ми вийшли як вільні люди проти авторитарного Януковича. Ось і зміст життя: зробити усе, аби Україна була демократичною країною вільних людей. А от далі без філософії мені не обійтись, бо ж «Що воно таке демократія?», «Що таке вільна людина?» «Де закінчується воля і починається вседозволеність?». Благо, є де шукати відповіді на ці запитання і є змога проговорювати ці питання з фаховими філософами.
На початок повномасштабного вторгнення я якраз був у групі з читання «Держави» Платона. Під час війни у мене була пауза в філософії на декілька місяців (перші три місяці війни), далі читання відновились. Під час цих читань я намагаюсь пасати якісь есеї, це, такі собі підсумки прочитаного.
Але я не очікую від філософії відповідей на усі запитання, ба більше, від філософії запитань стає ще більше🙂 Зрештою, я щасливий жити у державі, де можна ставити запитання і не боятись шукати на них відповіді, бо це одна із ознак вільної людини у вільній країні.
Що тебе зараз найбільше бісить?
Я не культивую стан дратування на людей, чи явища. Тому, якщо вважати визначення «бісить», як крайню ступінь роздратування, то бісить щось (чи хтось) мене вкрай нечасто. А от дратують мене люди, котрі експерти з усіх питань, особливо з питань того, якими мають бути інші. Чи з питань, у чому інші роблять невірно. Або, з питань, чому інші гірші за них, експертів з усіх питань. Іншими словами, дратує снобізм. Це, до речі, дуже російська історія розповідати іншим, зокрема українцям, що і як у нас не так і намагатись вчити нас жити.
Власне, повномасштабне вторгнення, то крайній прояв цього бажання переробити нас з «глупих хохлов» в «послушних малоросов». От мабуть в відповідь на твоє запитання: останнім часом бісять мене рускі, які прийшли до мене до хати наводити порядки.
А що навпаки, тобі подобається сьогодні бачити?
Найбільше подобаються вільні люди з відчуттям власної гідності і відчуттям поваги до гідності інших.
Я і до повномасштабного вторгнення жив у такій собі «бульбашці», а після повномасштабного вторгнення я з цієї бульбашки не вилажу. Ну подумай сама, навколо 24/7 побратими, інколи контактую з волонтерами і щодня спілкуюсь (намагаюсь, принаймні) з родиною. Ну як такі можуть не подобатись🙂
Звісно, війна, то і нерви і втрати, і найпрекрасніші люди бувають і злі, і роздратовані і не найприємніші у спілкуванні, але, то, скоріше виняток і до таких винятків я ставлюсь по-філософськи.
Як ставишся до жартів народу про звільнені території? До гулянь в центрі Києва під гучну музику?
Люди мусять шукати собі радості у не дуже радісний час. Я не вважаю, що під час війни уся країна має жити у жалобі аж до перемоги. Більше того, я вважаю, що ми воюємо і заради того, аби у тилу люди могли жити нормальним життям, частиною якого є радість. Проте, в усьому має бути почуття міри і такту. До прикладу, жартувати над закривавленим українським шевроном — це за межею. Чи підривати петарди, коли це може викликати панічну атаку в людини, що пережила війну.
Що відчуваєш, коли звідти повертаєшся на велику землю? Багато бійців мені розповідають, що незвично і повний контраст.
Я не багато мав епізодів повернення. Точніше один. Так, я приїхав до Львова у відпустку. Відчував радість, за те, що місто живе повноцінним життям і допомагає фронту, чим може.
