Українці знають Віталія Марківа як військового, який відстоював честь України на міжнародному рівні. Після того, як тебе затримали і дали термін в Італії за «наводкою» Росії. Але цікаво, чим ти займався до армії, до Донбасу, до служби? 

Протилежно інше життя, ніж в Україні. Після 2004 року я виїхав за кордон разом із сестрою. Навчався в коледжі. Жив у містечку Толентіно, центр Італії. Там, де ми проживали, було 20 хвилин до гір і 15 хвилин до моря. Чудове місце для життя — пейзажі класні, повітря — чисте. 

На канікулах я завжди працював: і в ресторанах офіціантом, бувало і на будівництві, і механіком. Платили мало, але для студента вистачало. 

Потім займався музикою, був діджеєм. Мій стиль був хіп-хоп, хоча з дитинства любив рок. Зробив плейлист і, кому не давав послухати, всі казали, що класно виходить. Потім вже працював на дискотеках. Заробітку вистачало круто провести вікенд з друзями. 

Взагалі, коли ти за пультом, то своєрідний психолог. Мусиш тримати увагу публіки, давати відпочити і заряджати. А коли відкриваєш головні вечори з гостем, то треба, щоб зацінив ще й основний діджей.

Взагалі в мене було дуже насичене життя. Працював в дерев'яній промисловості. Ходив у спортзал, сам тренувався і тренував когось (закінчив курси по фітнесу і бодібілдингу). А на вихідних займався діджейством і ще мене вистачало в неділю зранку займатися параглайдингом. Був тусовщиком, зовсім протилежною людиною.

В який момент життя тусовщика перетворилось на відповідального громадянина?

Все змінилося після подій на Майдані. Та сторінка життя закінчилася.  Насправді я себе дуже непогано почував в Італії, всього вистачало. 

Якось я повернувся зі спортзалу, включив ТСН і побачив події 24-26 листопада. На три дні я завис в комп'ютері, в мені щось перемкнуло — пробудилося внутрішнє коріння, ота ідентичність. 

Це був той рубіж, коли ти ставиш собі запитання: хто ти, звідки ти і що ти готовий зробити.

Я зрозумів, що мало сидіти просто вдома і бути «диванним експертом». Бо це ті люди, які у Фейсбуці щось пишуть, а по факту — нічого не роблять. 

Переді мною постав вибір і я зрозумів, що цей крок змінить моє життя кардинально. Я сказав мамі, що їду на свята, у мене якраз була відпустка, провідати рідних. Не говорив прямо, що їду на Майдан, хоча вона підозрювала. 

Приїхав до себе на Тернопільщину, місто Хоростків. Бабусі вдома не було, написав записку, що їду в Київ. Так сталося, що тоді якраз відправляється автобус з Хоросткова на підтримку Майдану. 

Взяв рюкзак — гроші, кофту і штани, бо планував їхати на три доби. В результаті 6 грудня я приїхав на Майдан, а вернувся аж 5 січня, бо прихворів. А 10 січня повернувся назад. Потім вже аж в липні повернувся додому, після ротації.

Яким запам'ятався Майдан?

В перші дні я багато спілкувався з людьми і був приємно шокований, що і простих робітників, і бізнесменів об'єднало одне — краще майбутнє нашої країни. 

Приїхали ми на «Нивки», я хлопчик за 100 кг, культурист. Нам запропонували спати, але я ж не для того приїхав. Думав, чим можу допомогти. Якась жіночка бутерброди робила.

- Можу допомогти вам ковбасу порізати, — запропонував.

- Та ти її всю з'їсиш. Йди краще в самооборону, може там тобі шось дадуть, — запропонувала вона.

Приходжу до дядька з козацькими вусами, питаю чи тут в самооборону набирають. А він:

- О, ще один тітушка прийшов. 

- Хто? — запитав я, бо взагалі не знав, хто то такі.

Чоловік почав розпитувати, звідки я, а він був з Західної України, моїм землякам. Попросив мене довести, що я не тітушка. Навіть моя футболка з написом «Козацькому роду — нема переводу» не переконала. Показав тату на грудях — карта України з моїми ініціалами.

- Ну для тітушки це було б занадто, — прийняв він мене.

Там я зрозумів, що це моє. Потім через земляків потрапив у п'яту сотню на Городецькій.

Впевнена, що маєш цікаві історії, які з тобою стались на Майдані? Розкажи.

У Маріїнському парку якось було побоїще. Це, коли мені макітру ніжкою табуретки розбили та приставили до голови пістолет. Тоді я зрозумів, що «капець».

Пізніше мене запхали в «швидку», був струс головного мозку, весь в крові, побитий повністю. Дивлюсь, що там наші поранені йдуть. Кричу: «Зупиніться, водію, на зупинці», а він: «Ти що, дурний».

Я вистрибнув з машини, дивлюсь, там наші побиті на ношах. Взявся допомогти. Ми несли одного важкопораненого. Їде авто, зупиняється. 

- Ви куди?, — питає водій.

- На Майдан.

- Давайте підвезу, — запропонував він.

- Але ми в крові.

- Нічого, сідайте.

Завезли хлопця, йому надали допомогу, ну і мені. Коли повернувся на Майдан, мав лише одну робочу руку, нею тримав щит. 

Коли була стрілянина біля Інститутської, я забирав поранених. 

А коли були перші загиблі, тоді зрозумів, що все так просто не закінчиться.

Як я зрозуміла, після Революції Гідності ти пішов служити? Був один з перших добровольців?

Так. На Майдані оголосили, що на фоні подій у Криму та в Донецьку буде відновлення Національної гвардії України. Почали збирати добровольців. Я зрозумів, що для мене Майдан закінчився, тепер є конкретна ціль.

Яка була ситуація з армією у 2014 році?

Все було плачевно. Якби не волонтери, був би капець, хтось би помер з голоду. Я бачив, як хлопці в «тєльняшках» та «шльопанцях», боронили державу. 

Держава нас могла забезпечити лише зброю. Нам не вистачило навіть лопат, щоб копати окопи. Добровольці та волонтери стали грудьми до ворога й взяли на себе основний удар.

Зараз армія, порівняно з 2014 році, краща. Але не така, яку б я хотів бачити в досконалості. Насамперед у нашій країні цінність життя та здоров'я військовослужбовця повинна стати вище від усього. Але важко змінити цей напрямок. Процес зміни документів йде, але повільно. Офіцери, які були на Сході, це зрозуміють, але не всі «нюхали порох». 

Та сказати, що нічого не робиться, не можна. Стає все краще. Краще озброєння. Ми здобули безцінний досвід, показали, що ми можемо захищати нашу країну.

Як думаєш, чи готові наші сили піти у наступ?

Відбити бойовиків від територій (окупованих, — ред.) ми можемо, але чи зможемо утримати їх. Це питання. Без допомоги РФ сєпарів вистачить на декілька днів. По Донбасу потрібно дипломатично дотиснути, щоб РФ припинила фінансування бойовиків. І вони потім самі розбіжуться.

Але стримати повномасштабний наступ ми зможемо.

Що думаєш про сьогоднішню ситуацію в Україні? Народ ми, чи нація? Чи це одне й те ж саме?

Народ і нація — це різне. Народи бувають різними, а нація одна єдина. Спадщина, культура і стремління до кращого. Треба, щоб люди себе ідентифікувати як націю. Дуже часто зустрічаю людей, які кажуть: «При Союзі було...». 

Я кажу: «Забудьте, вже немає цього динозавра. Перестаньте говорити про нього (Союз, — ред.), почніть самі робити щось. Навіть є ще офіцери, які живуть з ностальгією про „совок“. Не рівняйтесь на колись, тоді було геть не круто. Змінюйтесь, говоріть українською…».

Рослина росте від того, як ти будеш її доглядати. Якщо будуть всі умови, вона буде рости вгору і давати гарні плоди. Якщо посадеш «аби було», то так і буде.

Ми самі творці нашого майбутнього. Якщо маємо ціль, то повинні йти до неї.

Чим займаєшся сьогодні? Де ти є?

Я поновився на службі, в Нацгвардії. Поновився на навчанні, зараз вчусь на факультеті правознавства. Проводжу час з сім'ю та родиною, займаюсь спортом. 

Ну і чекаю фінального завершення судової тяганини в Італії, яке має відбутись десь взимку.

Буваю часто на Сході, у відрядженнях. І в будь-який момент, у разі необхідності, готовий вирушити для виконання службово-бойової діяльності.

 

Журналіст: Анастасія Рокитна

Допомагали з текстом: Христина Вояк та Ірина Осецька.