Дуже холодний день у квітні. Пробирає до кісток. Тільки не від морозного вітру. Буча, Ірпінь, Гостомель. Тут і «зупинились» терористи, які кошмарили місцевих весь місяць. Декілька днів тому вони втекли. А 2 квітня всю Київську область звільнили від російських окупантів.
Виїзд з Києва. Блокпост. Їдемо в сторону Гостомеля, звідки останній місяць було чутно тільки вибухи та стрілянину. Сьогодні там тихо. Так, як і в нашому автомобілі. Говорити не хочеться. Тільки дивимось, як за вікном змінюється вид з лісів на розбиті заправки, потім – будинки. Десь поруч розбита техніка. І ворога, і наша.
В'їжджаємо в Бучу. Чи те, що залишилось від колись затишного містечка у передмісті столиці. Російські війська стояли тут місяць. Під колесами залишки від стін, які розлетілись від бомбардування, чийсь одяг, зламані дерева. Піднімаєш очі – там спалений супермаркет, дитячий майданчик, десь ракета поцілила в багатоповерхівку.
Церкви стоять цілі, але видно сліди від куль. У підвалах там переховувались люди.
На деяких будинках були надписи «Діти». Чи зупиняло це російських окупантів, чи ні, не знаю. Сумніваюсь. Бо не так далеко обстріляна лікарня.
Людей не видно. Точніше – живих людей не видно. Єдине місце, де знайшли чоловіка, який вийшов до нас – це вулиця Вокзальна. Саме там спалили колону російської бронетехніки ще у перші дні повномасштабної війни, а саме 27 лютого. Місцевий житель Віктор розповів, як це було:
– Приїхала туди техніка. Десь пройшло дві години. Вони побачили, що піхота йде і почали назад їхати. Ми сховались у погріб. Страшно. Почались вибухи. Гуділа земля. Ну це тривало з 9 ранку до 5 години вечора. Потім їх підбили і вони почали назад тікати. Потім чую перший вибух. Поцілили в техніку. Хтось каже: Джавеліні, хтось – Байрактар. Але били зверху, бо впадини.
Як говорить Віктор, «найвеселіше» почалось потім.
– Це коли вони (російські окупанти, — ред.) виходили і розстрілювали людей. Ми сиділи у підвалі днів п'ять. Коли я виліз, то тільки три трупи знайшов. Розповів де, то наші ЗСУ їх забрали.
Говорить, що йому повезло, бо до них окупанти не дійшли. Більшість «визволителів» залишились і кошмарили людей в центрі міста. Околиці їх не дуже цікавили. Там вони тільки ходили і виловлювали місцевих.
Якось Віктор вирішив полатати кришу будинку, бо протікало. Взяв свого сина, сусід підійшов. Їх помітили окупанти.
«Злізайте!» — почали кричати матами, розповів Віктор.
Їх поклали обличчям на землю. Стрельнули біля голови, пісок в голову посипався. Один з окупантів іншому каже:
– Шо – старых в расход, а малого оставим?
– Не, мы же не работаем...
Так Віктор і лишився живий. На їхній вулиці залишились цілими 15 людей. Каже, що здружились. Почали спілкуватись сусіди, які раніше ніколи один з одним не контактували. Зовнішній ворог об'єднує.
Декілька вулиць проїхали. Вже Ірпінь. Він тут поруч.
Ще місяць тому в ірпінському парку гуляли люди, які готували плани на завтра. А сьогодні їхні тіла лежать на вулиці. Мабуть, багатьох ідентифікують через ДНК. Чергова сім'я дізнається, що її «зникла безвісті» частина насправді залишилась на ірпінському асфальті.
Під'їжджаєш до ніби вцілілого семиповерхового будинку, заходиш в середину. А там все розграбовано, розбито, витягнуто, в крові. Складається враження, що тут були дикі звірі.
І все тому, що російське керівництво вирішило, що нашу країну потрібно «денацифікувати», оголосивши «військову спецоперацію», яка по факту стала кривавим повномасштабним вторгненням на територію України.
Звільнені після російської армії міста виглядають як сирійські: знищені після артснарядів та ракет будинки, спалені та розстріляні автівки, розбиті вітрини магазинів.
Але був один особливий момент. Дорогою, ми бачили лелек, які мостили собі гнізда. Ніколи так багато не бачила. Кажуть, що це символ нового життя. Сьогодні хочеться в це вірити.
А поки Ірпінь, Буча, Гостомель – реальність «визволення російської армії». Це боляче, але це необхідно бачити.
