– На якому напрямку ви зараз працюєте?
– Донецькому. Нас сюди перемістили. До цього ми були в Лимані, в районі Слов'янська.
– Чим відрізняється війна в Лимані, коли він ще не був звільнений, від війни там, де ви зараз?
– Там, наприклад, були річки. Це великий плюс, бо ворожим солдатам доводилось якось перебиратись, а це зона, яку можна прострілювати. Їхати мостами було важко, ти й сама бачила. А поставити мости вони не могли, як переправи, бо ми їх прострілювали. Тому там було важко, але не так гаряче, як тут.
– На цьому напрямку більш прицільні обстріли?
– Набагато. У них сильна артилерія. Чим відрізняється наша армія, від їхньої? Ми знаємо заради чого воюємо та маємо бойовий досвід, тому в прямому бою працюємо краще. Але в них сильно працює «арта». Тут багато що прилітає в нашу сторону. Буває період, коли вони відпочивають і тихо, але більшість часу – це постійні обстріли. Вони часто застосовують фосфорні снаряди. Ще хімію якусь. Нещодавно чимось сипали, що обпікає очі.
***
– Ви на цьому напрямку вже багато поранених вивезли?
– Буває по різному: іноді один поранений за день, а іноді – до десяти. Як легких, так і важких. В таких випадках три-чотири ходки робимо, щоб вивезти всіх. Після кожного виклику починає тіпати, бо говорять лише цифру, іноді кількість. Хоча часто передають невірну кількість. Бувало їдеш за одним, а там три. І не знаємо стан «300-го», тому завжди переживаю.
Точки передачі знаходяться біля позицій, тому коли під"їжджали та чекали, не раз потрапляли під обстріли. Також бувало заїжджали на позиції та витягували з поля бою самі, бо медики роти не завжди встигають витягти всіх.
Забираємо поранених, я їм надаю допомогу, а потім передаю в більш безпечне місце, той самий шпиталь. І знову повертаємось на точку чергування, бо ніхто не знає, коли може бути наступний виклик.
***
– Були випадки, що вивозили "двохсотих"?
– Ми вивезли багато "200-х". І тіла, і залишки від тіл. Я вивозила людину без низу, тільки руки та тулуб. Двічі вивозила людей без голови, окремо ноги, окремо руки. Бачила мозок у людини, бо її голова була пробита. Бачила серце, печінку. Кишки бачу стабільно. Але я звикла. Єдине, що нестерпно – запах. Ніколи його не забуду. Після виїздів я буваю дуже голодна, але жодне м'ясо, сало не можу їсти, аж нудить.
Також зараз через масовані обстріли ми не можемо заїхати на позиції та швидко вивезти. Тому часто дуже важкі просто не дотягують до момента евакуації та стають "200-ми". Це найважче. Знати, що людина чекає, але "арта" не дає можливості заїхати. І не можеш нічого з цим зробити.
