Бахмут. Вибухи. Вибухи. Люди, які працюють у цих вибухах, рятуючи, захищаючи сьогоднішнє апокаліптичне місто. Чорні будівлі, які творили вчорашнє життя, з пробитими від снарядів дахами та стінами. В яких вчились діти, ходили на побачення чи куштували ранковий круасан. Стадіон має вирву там, де вчора сиділи глядачі. На цьому полі ще не скоро відкриють нового Баланчука. Екс-гравця «Динамо», який загинув під час захисту міста, як і інші українські воїни.
Всюди все розтрощено. І коли у мене запитують, чим Бахмут відрізняється від тієї ж Балаклії. Я відповідаю, що тут ще далеко до припинення вогню. Тому ще раз, люди, а особливо з дітьми, вам немає чого робити в місті бойових дій. В цьому немає нічого героїчного. Ви крім того, що заважаєте солдатам, ще й ставите своє життя під ризик.
Слухаючи розмови бійців, здається, що Бахмут хочуть зачистити як Рубіжне, яке рсармія довго «вибивала», і в якийсь момент просто почала знищувати під нуль. Хоча, звичайна практика. Куди вони не приходять, або звідки б вони не йшли – землі виглядають однаково.
- Я пам'ятаю. Біжу, вибухи. Якийсь чувак поруч пробіг без руки. Дивлюсь на землю. Багато крові. І собака, яка справляє свою потребу. Пробігаю, заходжу до наших. Відкриваю двері. Сидять їдять мівіну. Таке щось, — розповів один з бійців.
Говорить, що після звільнення Рубіка світ побачить багато жахів. Мені так кажуть і про Маріуполь. Але сьогодні я й так його бачу. В кожному звільненому населеному пункті, яке зустрічається по дорозі до міста Марії. Як на Харківщині, так і на Херсонщині, чи Донеччині.
Війна.
Утворює внутрішні вирви, які затягують як чорна діра. У кожного залишуться больові точки цих часів. Всі повертаються іншими. І ніхто нам не допоможе, крім нас самих.
Ми будемо закриватись в тиші мовчання, згадуючи дні, коли бачили сліди крові на стінах багатоповерхівок в Бучі, тіла – в зруйнованому Ізюмі, чи прильоти поруч у звільненому Херсоні. Нічні поїздки по щойнозвільненим областям після застереження бійців, чи блукання місцями, де ще тривають бойові.
У кожного буде своє.
Чорні сліди на наших серцях залишуться назавжди. Але ми зможемо жити. Бо побачимо, заради чого.