Харківщина. Дорога до Харкова рівна, періодично не дуже, але загалом — їхати можна. Ми з водієм-волонтером трохи бурчали, що вона не дуже. Як ми помилялись. Чим ближче до деокупованих населених пунктів, тим більше. Помилялись.
Наш маршрут на перший день — Київ-Балаклія. За Чугуєвом починається та сама «дорога життя». Воєнного, розбитого, понівеченого життя місцевих та воїнів, які відбивали цю територію. Розбиті будинки, магазини після мародерства, дороги... Дороги всіяні військовою технікою, яка ще вчора служила на боці окупантів, а сьогодні — просто сміття, яке доводиться прибирати зі шляху, щоб можна було проїхати.
Ми доїхали, об'їжджаючи, майже не потрапивши «трохи не туди», але на місці.
Балаклія. Зустрічає нас вибухами. Знешкодження мін. Але все рівно страшно. Дороги пусті, залишки від блок-постів окупантів. Вони вірили, що тут буде «ХНР». Ага, вже! Людей постійно перевіряли, шукали тих, хто «здають позиції». Тримали їх на підвалах і ввели коменданську годину з 14:00.
Тому вулиці там пусті. Тільки пам'ятник Шевченку стоїть. Живий і неушкоджений. Не вдалось окупантам з ним «розібратись», як у Бородянці.
Але Балаклія ще відносно «ціла». Відносно Ізюму. Живого місця в якому майже не залишилось. Доїхали ми туди, як не дивно, нормальною дорогою з Балаклії. Все, що бачили потім — розбито. 80 відсотків міста знищено. Життя немає. Люди, що вижили, налякані. Масові поховання в цетрі міста. Трохи поговорили з місцевим, говорив з нами пошепки. Думаю, це стабільна історія для окупаваного міста.
На магазинах написано — «Водки, пива НЕТ». Бухали окупанти там по-чорному. А коли тікали забирали стіралки, холодильники, навіть валіки для фарбування стін. Дикі, навіжені орки, які вирішили, що їх тут чекають. Самі понаписували на табличках: «Слава российскому воену». Слава залишилась у вигляді розбитої техніки та вбитого міста.
Ми поки поїхали далі...
