А пам'ятаєш Банкову, Інституцьку, Грушевського?
А пам'ятаєш, як ми піднялися, коли побили наших братів і сестер?
А пам'ятаєш, як Нігоян читав українського вірша, а потім його безпощадно вбили?
А пам'ятаєш, як ми не боялися куль та ударів кийків беркутні?
А пам'ятаєш, як ми робили дерев*яні щити, щоб мати хоча б якийсь захист?
В пам'ятаєш, як нам не була страшна смерть? З якою вірою ми залишалися стояти на Майдані?
А пам'ятаєш наших матерів, які зі сльозами на очах просили миру у зрадників?
А пам'ятаєш, те злощасне відео, на якому вбивали наших братів?
А пам'ятаєш, сльози батька, у якого вбили сина-активіста Устима?
А пам'ятаєш звірсько побиту журналістку Таню Чорновіл, яка не встигла доїхати до свого сина?
А пам'ятаєш коктейль Молотова, який не зроблять ні в одному барі світу?
А пам'ятаєш, як можуть горіти шини?
А пам'ятаєш сльози, з якими ми молились за Україну?
А пам'ятаєш, як ми стали одним механізмом?
А пам'ятаєш, голосне «Слава Україні!»?
А пам'ятаєш, голосне «Героям Слава!»?
А пам'ятаєш, коли гімн був один на мільйон сердець?
А пам'ятаєш ніч вогнів?
А пам'ятаєш Небесну Сотню? Наших героїв, які не вмирають?
А пам'ятаєш, як ми називали один одного братом або сестрою, навіть не знаючи імені?
А пам'ятаєш те почуття єдності? Ту жаринку в грудях, що переросла у вогонь?
А пам'ятаєш…?
Чомусь ми перестали пам'ятати. Два роки пройшло, той вогонь у серцях почав гаснути.
Але ж, люди! Давайте не забувати ті почуття! Давайте триматимемося один за одного, як тоді! Бо наша сила – у нашій єдності! Ми одна нація! Одна неподільна нація українців!
