Святослав Бойко – музикант, соліст гурту «Широкий лан», активний учасник подій Революції Гідності, волонтер, співпрацює з українською діаспорою, для якої він є своєрідним «кореспондентом з місця подій», носієм рідної мови та культури.
Розкажи будь ласка, про тур Європою: як зародилася ідея, яка його місія.
«Свого часу ми з моєю колегою по волонтерству Тамарою Дудою дистанційно спілкувалися з українцями за кордоном на теми АТО, волонтерства, допомоги українським солдатам, і часто стикалися з тим, що там є дуже мало актуальної і правдивої інформації. В Україні через різні джерела ми можемо дізнатися, що відбувається на фронті, закордоном такої можливості нема: інформація надходить дозовано. Ми якраз готувалися до передноворічної поїздки на фронт (2015 р) – хотіли до хлопців приїхати з концертами, гостинцями. Оскільки наші особисті ресурси були доволі обмежені, ми вирішили зробити пробний тур до Європи, який складався з п'яти міст: двох у Чехії, двох у Німеччині і одного в Польщі.
(фото: Надія Жила)
Яка мета була? Насамперед просвітницька. Ми їхали, щоб розповісти, що відбувається в Україні, що відбувається на фронті, бо є брак інформації. Друга мета була благодійна: розповсюджуючи диски нашого гурту, книжки наших друзів-поетів, ми мали можливість зібрати кошти для, актуальних на той момент, потреб солдатів. Цей тур відбувся. Як і більшість речей, що робляться вперше, він не мав великого успіху. Не скажу, що був збитковий, але ми зрозуміли, як можемо працювати, як потрібно надалі це все організовувати. Після першого туру ми поїхали на фронт таки не з порожніми руками, відвідали бази кількох частин, де акцентували увагу на тому, що наш приїзд і наша допомога це, перш за все, заслуга українців в Європі.
Ці зустрічі з українцями (за кордоном) вони, як снігова лавина – після першого разу мені із кількох міст надійшло запрошення. Люди хотіли нас прийняти, їм також було цікаво послухати, що відбувається в Україні, на рідних теренах. І я поїхав у другий тур Європою, який включав у себе вже десять міст. Тоді були зустрічі у Німеччині, у Голландії і в Люксембурзі. Третій тур був по Прибалтиці. Люди звідти через Фейсбук, спілкувалися із німцями, дізналися, що у Німеччині були такі зустрічі, зацікавилися, попросили мене приїхати й до них. Четвертий тур був найбільший – це 18 зустрічей у різних містах Польщі, Німеччини, Голландії і Бельгії. Маю надію, що ми на цьому зупинятися не будемо, особисто я точно не буду, планую надалі поїхати до Італії, Іспанії, Португалії, можливо, взимку поїду на північ Європи. Ці тури я, насамперед, сприймаю як просвітницькі: їду і розповідаю людям про те, що відбувається на Сході України, про наше волонтерство, про те, як ми працюємо, як ми це бачимо.»
(фото з особистого архіву Святослава)
Яка саме аудиторія на концертах? Чи є вона стабільною: наприклад, лише молодь чи, навпаки, зрілі люди?
«Надзвичайно різна. Це особливо відчувається у Польщі, де живуть нащадки українців, виселених у результаті операції „Вісла“. Це українці, які народилися вже у Польщі, але вони чудово спілкуються українською мовою і дуже переживають за Україну. Вікова категорія надзвичайно різна: від 15-16 років до вже поважного віку. Найстарша пані була у Щеціні, їй 84 роки і вона дуже активно брала участь в діалозі. ( Мої зустрічі побудовані таким чином, що спочатку я розповідаю, як ми з колегою прийшли до волонтерської роботи, потім даю невеличкий концерт акустичної музики, а після нього ми переходимо до режиму відкритого діалогу.) Виокремити одне місто і сказати, що там було найбільше молоді, а у якомусь іншому – найбільше старших, я не можу, бо у кожному місті приблизно однакове співвідношення.»
Це переважного українці?
«Так.»
Тобто проблеми мовного бар'єру нема?
«Немає абсолютно. Наприклад, у Роттердамі ми анонсували зустріч з українцями, але вийшло так, що в основному прийшли голландці. Люди з української громади перекладали для них. Ці голландці – активісти благодійної організації, яка впродовж багатьох років надає Україні гуманітарну допомогу, вони на цьому спеціалізуються.»
Стосовно сприйняття, того, що ти подаєш: чи відчувається різниця між аудиторіями українців з України та українців з Європи?
«Звичайно. В Україні слухач перенасичений україномовним продуктом, у нас немає проблеми з тим, щоб відвідати концерт улюбленого українського виконавця. Європейці такої частої можливості не мають, для них приїзд україномовного митця – велика подія, тому й сприйняття відрізняється. Я навіть зіткнувся з тим, що там люди більше цінують українську музику, українського виконавця, це надзвичайно приємно.»
(фото: Надія Жила)
Що з репертуаром? Які пісні ти обираєш?
«В основному це авторська програма – пісні гурту, пісні, які я писав вже як бард. Людям це подобається: вони тих пісень ніколи не чули, але швидко запам'ятовують, підспівують, ловлять від цього кайф, я також ловлю від цього кайф. Якщо після офіційної частини нашої зустрічі ніхто не розходиться я далі беру гітару в руки і ми граємо народні пісні, пісні сучасних українських виконавців. У Бамберзі, містечку в Баварії, я переграв майже весь весільний репертуар західного регіону України. У Люксембурзі ж після активного діалогу люди дружно встали і пішли. Це дуже індивідуально, виробити певну систему важко. Я не якийсь-там барига чи лабух в кабаку – я музикант і, насамперед, граю те, що творю, намагаюся зробити так, щоб людям максимально подобалося, мені така позиція дуже імпонує.»
Чи намагався ти сольно або, можливо, у складі «Широкого лану» вийти на широкий медійний український ринок?
«Були спроби і вони закінчилися повним фіаско, тому що ми „не формат“. Ми не є популярна музика. Я знаю реалії медіабізнесу в Україні: не будучи протеже і без фінансових вкладень в медіапростір вийти неможливо. Я з цього великої біди не роблю і проблеми у тому не бачу. Я розумію, яку музику ми граємо. Наша цільова аудиторія (активні, патріотично налаштовані, українці, фронтовики) знає, де знайти нашу музику, вона слідкує за нашими концертами чи моїми акустичними виступами, те, що вона повинна отримувати вона отримує.
Якщо говорити про загал українців – всім не вгодиш. Я розумію, що людині зручніше, коли співають про любов, квіточки і тому подібне. Мало кому подобається, коли у пісні йдеться про життєві реалії, особливо, якщо вони болісні. Нікому не хочеться заганяти себе в депресію, замислюватися про якісь серйозні речі. Це можна побачити й по ставленню людей до війни, до фронту. Я не кажу про всіх, але більшість відхрещується від реальності, не хоче бачити війни. Дуже незначний прошарок суспільства працює на те, щоб допомогти Україні. Люди ставляться до цього скептично, фронтові новини тепер сприймаються як суха статистика, як „ай, це не моє, хай там воюють професійні військові, чому я повинен напрягатися, допомагати“. Я ще раз кажу: це не всі, але більшість. Те ж стосується і музики: якщо вона підіймає актуальні болісні проблеми, люди намагаються відгородитися від неї, відповідно, й у медійний сектор відбирають „підходящу“ музику – про любов і квіточки.»
(фото з особистого архіву Святослава)
Ти вже стільки розповів про свою волонтерську діяльність, а з чого усе почалось?
«Моя перша зустріч з волонтерським рухом трапилася після Революції Гідності. На Майдані я добряче вигріб. Спочатку лікувався в Україні, в Луцьку, але там з мене зробили ще гіршого „овоча“, ніж я був. Тільки завдяки волонтерам я потрапив на лікування до Польщі. Для мене тоді було дуже дивно, що люди просто так допомагають, хочуть зробити добру справу. Другий момент – психологічна реабілітація після лікування, яку також проводили на волонтерській основі. Ну і третє – перша поїздка на фронт. Ми з друзями на собі відчули усі тамтешні реалії, коли ночували за кілька кілометрів від лінії фронту: в ту ніч були обстріли, а зранку ми дізналися, що у наших хлопців не було жодного приладу нічного бачення, щоб виявити супротивника. Після того я почав активно збирати кошти для допомоги. У процесі роботи познайомився зі своєю дружиною.»
(фото з особистого архіву Святослава)
Чи змінилося щось у твоєму світогляді після тієї поїздки?
«Ця зміна прийшла до мене на Майдані.Коли бачиш, як помирають люди… от зараз все добре, ви спілкуєтесь, а наступної миті снайпер вибирає саме цю людину, а не тебе…абсолютно змінюється ставлення до життя, змінюються всі життєві орієнтири, всі стереотипи обвалюються як стіна. На основі цих подій вибудувалися нові цінності: я почав більше цінувати друзів, людей, які поруч, і тих, хто має погляди, схожі з моїми. Найбільша зміна – це те, що я почав твердо вірити в Бога. До того моя віра обмежувалась тим, щоб перехреститись біля церкви, „бо так треба“ і піти на службу Божу два рази на рік – на Різдво і на Великдень. На Майдані, я прочитав 90-ий псалом, і знаю, що саме він врятував. Нехай мене називають фанатиком, але мені байдуже, що хтось думає стосовно моєї віри і мого ставлення до Бога. Це зміна, яка реально пройшла і, від якої йде багато похідних: я почав більше уваги приділяти своєму внутрішньому, духовному світу, почав зважати на знаки, які мені посилає Всесвіт: буває, коли я готуюсь до якоїсь дії, мені збоку наче хтось каже „Не роби цього! Не роби!“, я почав бачити ці знаки і прислухатися до них. Зрозумів ще одну річ, це, мабуть, зрозуміли всі: треба жити так, щоб у будь-який момент ти був готовий попрощатися зі світом. Революція Гідності це дуже яскраво проілюстровала: кожен з Небесної Сотні був сповнений мрій, планів, надій, але в один момент усе обірвалося. Найбільша цінність, яку мені дав Майдан – усвідомлення того, що потрібно жити так, щоб у будь-який момент з чистою совістю ти був готовий піти з життя.»
(фото з особистого архіву Святослава)
Розкажи більше про поїздки на Схід.
«Зараз їжджу не часто – раз на 3 тижні – раз на місяць. У 2014 році ми їздили раз на 7– 10 днів, у першій половині 2015 року – раз на 10-14 днів, червень-грудень 2015 – раз на 2-3 тижні. На наші поїздки дуже впливає підтримка від суспільства. Якщо по телевізору сказали, що у нас перемир'я – люди розслабляються, перестають допомагати. Знову ж таки, не хочу узагальнювати, це не всі, є ті, хто забезпечує стабільну підтримку. Найчастішою є одноразова допомога – саме по таких людях можна визначити, що про Схід України транслюють на телебаченні: мир (люди не допомагають) чи війну (пожертви активні, їх багато).»
Якщо майже немає пожертв, «бо перемир'я», але хлопцям допомога все одно потрібна, що тоді?
«Я заробляю на концертах. Дружина, вона ж колега по волонтерській роботі, заробляє на перекладі. Добру частину наших заробітків ми направляємо на волонтерські цілі. Також є люди, які постійно допомагають, бо кожен рейс – це значні фінансові витрати, навіть на те ж пальне. Речі ми ще можемо закупити за свій кошт чи отримати від інших волонтерів, а на транспортні витрати потрібно 4-5 тисяч гривень на один рейс, не враховуючи амортизацію і ходову автомобіля, які вбиваються з кожним разом, бо дороги там просто жахливі. На ФБ опублікований номер рахунку, збором коштів займається дружина, Тамара Дуда, я туди не пхаюся. Ми не реєстрували жодної організації чи фонду, працюємо на приватній ініціативі, бо їздимо на фронт тільки за власним бажанням. У волонтерському середовищі довіру заробити легко, так само легко і втратити її. Ми з моєю дружиною цінуємо свою репутацію – вона як перекладач, я як музикант, тому стараємося працювати відкрито, чесно, прозоро. Ніколи в моїй практиці до нас не виникало запитань „а чи справді ви волонтери?“, бо ми збираємо речі, відвозимо на фронт, виставляємо фотозвіт, дякуємо людям у нашому звіті. Їм це приємно, вони бачать результати своїх вкладень, нашої роботи, це не породжує сумнівів і запитань. Головне чесно працювати і буде тобі щастя.»
(фото з особистого архіву Святослава)
Чи потрібно тобі якась моральна підготовка перед поїздками на Схід? (на цьому моменті Святослав починає заходитись сміхом)
«А як ти собі це уявляєш, що я сідаю у позу лотоса і починаю читати мантри „оммммм“?»
Та ні, але це ж важко!
«Ні, це не важко, це легко. Може бути трошки важко фізично, а морально не важко, абсолютно.»
Не страшно?
«Ні. Ми ніколи не шукали геройства. Ми не хочемо бути героями-волонтерами, які кружляють поміж падаючими мінами. Ми шукаємо шлях допомоги хлопцям, у якому буде найменше напрягів: заїжджаємо на другу лінію оборони, я телефоную до хлопців, розпитую ситуацію, якщо вона напружена – я туди не поїду, мені краще одну ніч перечекати в тилу. Буває таке, що їдеш і переживаєш. Таке було в Пісках, Авдіївці, Золотому, Станиці Луганській, але ми намагаємося максимально уникати подібного, бо наражаємо на небезпеку не тільки себе, а ще й хлопців, які нас там зустрічають чи супроводжують. Тому, якщо у тому місці, куди ми їдемо, неспокійно – чекаємо: у хлопців повно своїх проблем і непотрібно їх обтяжувати ще й нашою присутністю. А так, взагалі, це психологічно не важко, абсолютно.»
На завершення моє улюблене запитання: якби ти писав пісню, присвячену самому собі вона була би про що?..
«Про любов до себе, про повагу, про взаєморозуміння (сміється). Жартую звичайно. Я ніколи про це не думав. Ти мене зараз поставила в глухий кут і доводиться вигадувати всілякі дурниці. Я не пишу пісень на замовлення: „Святослав, а напиши пісню про наш підрозділ! Ага, добре.“ – поїхав і забув. Кожна пісня – пережиті емоції. Я вже казав: я не барига, не торгаш, я – музикант, і те, що я переживаю відображається в моїх піснях. У „Колисковій для країни“ несу такий посил: щиро надіюся, що прийде той час, коли всі українці зможуть спокійно заснути, зможуть не переживати про те, що відбувається на фронті, бо фронту вже не буде, буде перемога, і разом з нами зможе заснути країна. Ця пісня – колискова для України – моє внутрішнє прагнення до закінчення війни. Шляхом перемоги, і лише перемоги.»
(фото: Надія Жила)
Анастасія Мозгова
