За 6 років війни ми звикли говорити про допомогу військовим, які боронять цілісність нашої держави. Спершу ми збирали для них необхідне спорядження, їжу, книги, купу різних речей. Згодом – заговорили про можливості реабілітації як фізичної, яка була необхідна для повноцінного життя, так і психологічної. Однак зазвичай, коли ми говоримо про психологічну підтримку ветеранів та їхніх сімей, йдеться, насамперед, про чоловіків-ветеранів, а не про жінок. Про жінок-ветеранок ми говоримо вкрай рідко, а про можливості підтримки для них – ще рідше. Ми звикли: війна – не жіноча справа, однак жінки, які протягом всіх років війни разом із чоловіками оберігають нашу країну – теж є і вони потребують уваги та підтримки.

Згідно з даними Міністерства у справах ветеранів України, станом на 1 липня 2019 року нараховується майже 370 тисяч осіб, які отримали статус учасника бойових дій (УБД) із числа осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь у АТО, забезпеченні її проведення. Жінок-УБД зареєстровано найбільше у Донецькій (більше 3 тисяч), Луганській (1,6 тисяч), Дніпропетровській (майже 1 тисяча) областях.

За статистикою, найбільший відсоток жінок-учасниць бойових дій служать у Національній поліції (18%), Службі безпеки України (7%), Державній службі надзвичайних ситуацій (6%). Найбільше жінок, які мають статус учасниці бойових дій, саме в Міністерстві оборони України – 9910 (3,9%).

Станом на 2016 рік, за даними Генштабу, в Збройних силах України на різних посадах проходили службу понад 25 тисяч жінок. Із них понад 3 тисячі — офіцери. У цілому жінки складали 22,4% від загальної кількості військовослужбовців ЗСУ, однак ще до липня того ж 2016 їм було заборонено займати бойові посади в армії, тобто бути танкістками, снайперками тощо. Досвід показував, що жінки на бойових посадах у зоні військових дій були, однак у документах їхні посади не відповідали дійсності. Все змінилося після прийняття Наказу Міністерства оборони України № 292 від 3 червня 2016 року, яким внесли зміни до Тимчасового переліку штатних посад рядового, сержантського і старшинського складу. Відтоді перелік бойових посад, на які могли претендувати жінки-військовослужбовці суттєво розширили. Тепер жінки можуть бути командирками бойової машини піхоти, кулеметницями, механіками-водійками, навідницями та операторками бойової машини, далекомірницями, заступницями командира розвідгрупи, звукометристками, командирками міномета, розвідницями, стрілецями-снайперками та ще багато ким. Однак говорячи про війну на сході ми часто забуваємо про участь жінок в ній.

«Жінки, які йшли на фронт, не були мобілізовані, тобто йшли через те, що не могли інакше»

Спілкуючись із жінками-ветеранками, мені нерідко доводилося чути від них про те, що чоловікам простіше повертатися з війни, адже вони мають все ж можливість відпочити та реабілітуватися, а жінка, яка повертається з фронту, одразу мусить опікуватися домом та господарством, і часу відійти емоційно у неї просто немає. Нам стало цікаво, наскільки реабілітація жінки-ветеранки відрізняється від реабілітації чоловіка та як можна допомогти жінці, яка була на війні, повернутися до мирного життя.

Керівниця психотерапевтичного напрямку ГО «Психологічна підтримка та реабілітаія „Вільний вибір“, психотерапевтка Олена Сігута каже, що спершу розподіл на жінку-ветеранку і чоловіка-ветерана здається штучним, адже ветеран чи ветеранка – це людина із великою мотивацією, що має досвід війни, і стать тут не має значення, на думку психотерапевтки, важливішими у цьому випадку є особисті якості людини. Однак ставлення суспільства, з яким стикаються жінки, що повертаються з війни, відрізняється доволі сильно.

„На процес повернення до цивільного життя впливає багато факторів: наявність фаху та роботи, побутові умови, складність/легкість вирішення юридичних питань, але насамперед родина. Тим, кого підтримували і чекали, повертатися та адаптуватися набагато легше. Наразі існує досить багато освітніх матеріалів щодо того, як родина може допомогти своїм рідним ветеранам простіше пристосуватись до звичайного життя: дати трохи часу, мати терпіння, але при цьому не ізолювати, а пропонувати включення в повсякденні справи за бажанням тощо. Але в цих матеріалах звучить переважно слово ветеран, – зазначає психотерапевтка Олена Сігута. – Жінки, що йшли на фронт, не були мобілізовані, тобто йшли через те, що не могли інакше. Це говорить про те, що людина соціально орієнтована, не байдужа до потреб інших. І повертаючись додому, ветеранка не дає собі часу на якесь там призвичаєння. Вона одразу включається в побут, потреби родини, батьків, друзів. Якщо має дітей, то справи множаться немовснігова куля. І це саме по собі може бути непоганою психотерапією. А може бути й ні. Адже повернення може бути як легким, так і заскладним, як для ветерана, так і для ветеранки“.

На думку фахівчині, сам процес опрацювання травми буде однаковим за алгоритмом, як для чоловіків, так і для жінок, але дуже відрізняється по часу від людини до людини. Однак є особливість: ветеранки під час служби окрім складнощів загальних, можуть стикатися ще із знеціненням, невизнанням, нерозумінням, дехто навіть цькуванням, що саме по собі є дуже нелегкими переживаннями, які теж потребують опрацювання.

„Психологи нашої ГО «Вільний вибір» мають відповідні компетенції та досвід і можуть ефективно допомагати в роботі із психотравматичним досвідом та взагалі в процесах адаптації. В минулому році, наприклад, 15% консультацій в нашій організації було надано саме ветеранкам“, – додає психотерапевтка.

„У жінки є діти, вона має про них піклуватися, і нема коли впадати у депресію“

Ветеранка війни на сході Юлія Матвієнко зазначає, що помічною після війни є підтримка небайдужих та волонтерів, побратимів. Саме підтримка небайдужих додає сили, коли опускаються руки, тому ветеранка переконана, що після повернення з війни ветеранам потрібно триматися поруч один одного, і підтримувати, адже ніхто не зрозуміє те, що відчуває людина, яка повернулася з війни, ніж людина, яка пережила те саме. Юля переконана, що однаково важко після повернення може бути важко і чоловікам і жінкам.

„Бувають різні жінки і різні чоловіки з УБД. Бувають ті, хто дійсно постраждав фізично, а є ті, яким важко психологічно. Бувають ті, яким є куди повертатися, а є ситуації, коли ніхто вже не чекає тебе вдома. Те, що війна змінює людину – беззаперечний факт, ми вже ніколи не станемо такими, якими були. Хочеться завжди вірити в добре, що це все було не дарма і хтось окрім тебе це розуміє. Але насправді багатьом байдуже і ти ніколи не зможеш розказати людям які не бачили війну, яке це горе, – каже ветеранка Юлія Матвієнко. – Кому важче – чоловікам чи жінкам? У чоловіків буває, що дружина не дочекалася і забрала дітей, і повертатися нема куди. Тобто він втрачає усе... У жінок навіть коли чоловік покинув, діти залишаються. І ти маєш про них піклуватися, і нема коли впадати у депресію“.

„Яка ти після цього мати/дружина, якщо проміняла сім'ю на окопи“

Нерідко буває так, що чоловіки охоче розповідають про своє перебування в зоні АТО чи ООС про операції, у яких брали участь, натомість жінки про це говорять менше. Часто свою причетність до бойових дій жінки взагалі приховують, неохоче йдуть на контакт із пресою, не бажають розповідати про свій досвід війни, адже не вважають себе героями. Така скритність може бути пов'язана зі ставленням суспільства до ролі жінки на війні та страхом знецінення її досвіду.

На думку психологині Катерини Музюкіної, складністю, з якою може стикнутися жінка-ветеранка, є ставлення суспільства до неї. За словами пацієнток госпіталю, близько 60% населення реагують схвально, коли чують про участь жінки у війні, але 40% знецінюють військові здобутки ветеранки.

„На передовій жінка – це воїн, яка стоїть на рівні з чоловіком, яка знаходиться у стані повної готовності. Крім безпосередньо переживання травматичного досвіду, жінка докладає зусилля для постійного доведення рівності з чоловіками, вона постійно в тонусі, не дозволяє собі дати слабину (хоча це варто робити всім, і чоловіки дають на війні собі для цього час), на що йде велика купа її ресурсу. На фронті жінка робить щось «вартісне, важливе», а повертаючись додому, має повернутися до виконання справ, які є буденними. Ця ситуація її злить, адже «вона здатна на більше», тому виникає почуття несправедливості, зокрема до чоловіків, – розповідає психологиня Катерина Музюкіна. – Жінці-воїну часто важко повернутися до своєї сім'ї, і тут є цілих три моменти: може виникати вина за те, що жінка надовго лишила дитину на чоловіка (бабусю/тітку тощо); пережитий травматичний досвід може зумовити виникнення депресивних, тривожних розладів чи ПТСР, симптоми яких можуть заважати жінці повернутися до ролі матері та дружини; загальна думка суспільства «яка ти після цього мати/дружина, якщо проміняла сім'ю на окопи» може негативно впливати на адаптацію жінки-ветерана“.

Травматичний досвід чоловіків і жінок може відрізнятися

Психологиня зазначає: травматичний досвід, який отримують здебільшого жінки і чоловіки – відрізняється, адже для жінок більш характерними є загроза для життя, вигляд поранених і вбитих; у чоловіків крім перерахованого додається ще досвід „знищення цілі“. Саме через відмінності у травматичному досвіді, чоловіки і жінки-ветерани мають певні відмінності в процесі адаптації до мирного життя.

„Якщо на фронті чітко розмежовано «свій-чужий», на фоні спільного стресу формується почуття єдності «ми», у мирному житті ветерани часто стикаються з тривогою, яка наростає через те, що крім чорного і білого з'являється купа сірих тонів: “ Я йду по вулиці і не знаю, хто йде поряд зі мною. Це викликає у мене тривогу, я хапаюся за зброю і розумію, що її немає – з'являється почуття незахищеності і тривога наростає». На передовій усе, що людина робить, є надзвичайно важливим; повертаючись до звичайного життя, ветеран може стикатися з розчаруванням і відчуттям безглуздості. Тому я часто чую «Там я відчував себе дійсно потрібним, там я жив, а тут усе якесь беззмістовне». Постійна бойова готовність, мобілізація усіх психічних сил – те, що маємо на фронті. Повертаючись до мирного життя, ветеран протягом певного часу (тижні-місяці, як у кого) не може розслабитися, а коли це все ж вдається, відчуває дуже сильну виснаженість", — додає Катерина Музюкіна.

Як полегшити реабілітацію

На думку фахівчинь, для того, аби допомогти реабілітуватися жінці-воїну, як і чоловіку, необхідна фізична і психологічна реабілітація протягом тривалого часу, також варто працювати з родинами ветеранів та допомогати інтегруватися ветерану чи ветеранці назад у сім'ю. Для цього варто також навчати членів сім'ї взаємопідтримці.

"Думаю, найперше, що необхідно – це популяризовувати образ жінки-воїна, це допоможе жінкам отримати необхідну для доброї адаптації підтримку суспільства. Також необхідно говорити про проблеми, з якими стикається жінка після виходу з сектора. Добрим досвідом є створення організацій жінок-воїнів, відкриття жіночих ветеран-хабів та закладів для реабілітації, групова терапія з жінками-ветеранами, де вони могли б поділитися своїм досвідом, – розповідає психологиня Катерина Музюкіна. – Я думаю, що повне розмежування чоловіків і жінок не є доброю ідеєю, тому варто було би об'єднувати спільноти чоловіків і жінок-ветеранів, адже пережиті події схожі, травматичний досвід схожі і варто говорити про спільне бойове переживання – це допоможе в інтеграції жіночого погляду на військові дії у суспільство".

Психотерапевтка Олена Сігута радить жінкам-ветеранкам при виникненні складнощів, самій собі визнати, що вони є. Йдеться про проблеми зі сном, втрату ваги, небажання щось робити, відсутність сил чогось хотіти, небажання нікого бачити, дратівливість тощо.Також фахівчиня радить створити карту власних ресурсів. Визначити перелік того, що саме допомагає, підтримує людину. Не зайвим буде піклуватися про себе, і у разі потреби – не соромитися звертатися по психологічну допомогу, яка для ветеранів та ветеранок наразі є досить доступною.

Авторка: Ольга Беца,
спеціально для "Без Броні: єдина база ініціатив для ветеранів"