Я от уже майже тиждень засиджуюся зазвичай проти ночі, щось читаю, а щось і пишу, чи то, як то назвали б зараз — креатую: бо де текстом, а де і відео. Мушу сказати, я чомусь багато міркую з приводу постаті пана Карася, отож думаю, що маю дещо сказати — власне, я й узявся до цього писання у відповідь на запит у Телеграм каналі пана Карася ділитися користувачам із ним думками та обожнюванням. Чи то я був зовсім обдовбаний, чи допис було видалено, але я останню годину крутив канал пана Карася уверх та униз, аж до початку року і далі знов до актуальних дописів, і нічого такого не знайшов. Чи вигадав я те? Чи мені привиділося? Але хай йому — імпульс з'явився, і те, що маю сказати, сказатиму. Буде цей мій аналіз мабуть не для усіх, включаючи і самого Євгена Ваильовича, приємним, натомість я намагатимуся чесно правити на комплексне, складне мислення.
Перш за все, Євгену Васильовичу, йому окремо, адже тут йдеться саме про нього, але і його бойовим та активістьско-діяльним побратимам і сестрам, усім захисникам і захісниницям — низький уклін, вічна вдячність та пам'ять, слава та неоплатний борг. Те, що я бачу, те, що читаю, те, про що чую — усе вказує на те, що пан Карась, десь безпосередньо, наражаючись на небезпеку, а десь організаційно активно просуває справу перемоги. Людина типу мене, яка сидить у безпеці за межами України, і так, робить, що може: десь донатить, десь організує спорядження, десь допомагає із логістикою, десь намагається допомагати певними іншими методами, колись активніше, колись — менш, але за фактом має час читати книжки, дивитися відео, приймати участь у дискусіях, хай навіть і з нагальних для долі нашої держави проблем, займається здебільшого міркуваннями довгострокової стратегії — я для себе не бачу, як свою вдячність тим, хто наразі у зоні бойових дій, хто страждає, гине, тим, хто організує функціонування держави, також часто наражаючись на небезпеку — я не бачу, як свюю вдячність я можу виказати раз і назавжди, це щось, що, підозрюю, віднині буде завжди зі мноюю, буде інтегральною часткою особистості. Отож — респект, слава, честь вам!
Тепер, власне, до критики. Із політикою" пана Карася, з його сприйняттям націоналізму як я його розумію (сам термін, нажаль, теж є поплутаний, — навколо мене є група молодиків, що називають себе націоналістами, насправді ж після десяти хвилин розмови вияляється що вони є патріотами у явному, словниковому визначенні цього терміну), опора пана Карася на досить ригідне розуміння традиції (я б навіть додав — традиціоналізму), практичне стравлення до певних меншинств. Ха, та навіть мене пан Карась, будь його воля, принципово мабуть "вичистив" би із України свого бачення: якийсь емоційно нестабільний, рефлексуючий інтелектуальний провокатор із схильністю до зловживання алкоголем та речовинами. Небезпечний і типовий для правих розрахунок на злагоджену, організовану, добре навчену систему насильства, недостатнє визнання необхідності дискуссіі при прийнятті рішень, особливо рішень складних, стратегічних, державобудівних. Мовні питання, питання етносів, питання тих же геїв та трансгендерів — вцілому, яку Україну ми будуємо? Вузьку "не-Росію" чи широку державу, що має шанс стати одним із провідних гравців на світовій арені у галузі науки, культури, освіти, політичного впливу?
А тепер до того, чому я взагалі слідкую за паном Карасем, і навіть вирішив написати про нього. Ну, по-перше, не можу із собоюю нічого вдіяти — пан Карась мене, користуючись російською (нажаль, українська не має відповідного слова), він мене "обаял", харизма у нього божевільна — це має бути ніс, точно ніс. Ну а по-друге, усі його вислови та позиції з практичних, базових питань, того, що необхідно вирішувати на побутовому рівні — усе це у пана Карася завжди є раціональними, прямими, конструктивними, сміливими. ніякого хайпового булшиту, що їм так часто грішать інші коментатори. от такой собі парадокс.
Закінчу я так. Тут підіймалося питання поставити Євгена Васильовича керувати СБУ — такого ні в якому разі не можна допустити. Ніяких там СБУ, МВС, ніяких "назначених" постів у силових відомствах. Ні, після перемоги пан Карась має ідти у виборну політику, і причому я б радив у локальну. Як приклад — Євген Карась — мер Києва. От там йому потрібно буде вчитися домовлятися, корегувати свої позиції, дослухатися до людей. Причому коли я кажу "домовлятися", я не маю на увазі те, що у нас зазвичай під цим розуміють. Мені здається, Євген Васильович — людина принципова і чесна, і з хабарництвом панькатися не буде, а от необхідність задля здійснення роботи іти на певні поступки, на компроміси, — усе це скорегує його радикальність. Необхідність робити роботу в реальних життєвих ситуаціях часто має такий вплив на людей.
Я тут розповів історію із серії "продаю за те, за що купив", настільки анегдотично вона звучала. Отож, територія Белорусії, рік десь 1943, і як раз провадиться заміна німецького команого складу регіону. Новий і старий керівники об'їздять території з інспекцією, йде передача справ — усе по розуму. І тут раптом, по колії трохи далеченько, але цілком на очах німецького офіцерства проїздить потяг на декілька вагонів, зникає за рогом, і відтак з очей спостерігаючих. Новий начальник регіону, прифигівши з такого факту, цікавиться у старого, якого саме має змінити, що то таке було. А то, Герр Командір, — відповідає старий, — радянські партизани, вони тут бува, їздять. Що?! Партизани? і Ви нічого з цього приводу не робите?! Ну нічого, я тут порядок наведу. І от, офіційно перейнявши командування, новий начальних завзято береться до справи: чатує та знаходить партизанські потяги, знищує їх, розстрілює партизанів. І перний час радіє своєму успіху. Аж раптом починаються негаразди: то вибухне десь база пального, то — склад із амуніцією. Ресурсу захистити усе і одразу у регіоні немає, а німецька війна ведеться планово: пан командир має на певну дату зорганізувати певну кількість пального, забезпечити логістичну підтримку. Плани зверху ідуть і ідуть, а ситуація на місці ставить саму можливість їх реалізації під загрозу, і чим далі — тим більше. І це мабуть і є той момент, коли командир-ідеаліст, офіцер, який почав свою діяльність виключно на принципі, починає перетворюватися на реаліста. Його попередник усі свої плани виконував. Так, ну проїдуть якісь ліві потяги раз чи два тут і там, і дійсно, у тих партизанів є свої якісь інтереси, кудись вони везуть зброю, їжу, набої. Але у рамках того конкретного військового округу ніяких збитків вони не чинили. Існувало перне неофіційне порозуміння, що дозволяло кожній із сторін виконувати поставлені їм завдання. Звичайно, така ситуація рано чи пізно мала б змінитися, скажімо, під час мамштабного радянського контрнаступу по усьому регіону, але то була б вже зовсім інша історія — тут співіснуванню заважала б вже об'єктивна реальність, а не абстрактні ідеологічні постулати.
Так і тут: мені здається, що тертя з буденністю додало б пану Карасю практичності і із нього вийшов би непоганий, діяльний, а не теоретичний, політик, який зміг би зробити багато реально корисних речей. Відбудувати Бучу наприклад, притому так, щоб найостанніша сволота боялася приліпити собі щось із державних коштів до рук, зорганізувати там оптимальній транспорт, спртивну інфраструктуру…
