Ісус Христос — єдиний Спаситель усіх. Господь розіп'явся, аби здолати саму смерть. Це подвиг з подвигів, порівняно з яким меркнуть усі діяння грішних людей, якими б видатними вони не були. Ніхто інший не зміг би зрівнятися зі Сином Божим і пройти той же самий шлях від початку до кінця.

Сакральні жертви нікого не рятують і не приносять користі. Єдина по-справжньому рятівна жертва — це хресна смерть Ісуса Христа. Тому часто найвищою відзнакою є Хрест.

В розвинутих країнах найвища державна відзнака не містить слова «герой», яке асоціюється з міфологією, а часто має хресний символ, що є даниною християнським традиціям. По-чудернацьки виглядало б звання «Герой Франції» або «Герой США».

Кожна країна має свою найвищу нагороду. У Великій Британії — це Хрест Вікторії, у Німеччині — Хрест Пошани за Доблесть, у Данії — Хрест Доблесті, у Литві — Орден Хреста Вітіса, в Естонії — Хрест Свободи, у Фінляндії — Хрест Маннергейма, в Іспанії — Лавровий Хрест Св. Фердінанда.

Натомість звання героя як найвища державна відзнака, визначена саме цим словом, як от Герой України, існує лише у деяких пострадянських країнах, в Північній Кореї, В'єтнамі й на Кубі. Наприклад, Герой Республіки Куба. У Північній Кореї — це Герой Народної Республіки.

У відсталих пострадянських країнах залишається культ героїв, успадкований від совка, і народ схильний вірити в героїчні міфи. В даному випадку ми схожі на нашого ворога, з яким воюємо.

Здати території, потім відвойовувати, здавати й відвойовувати знову, це може тривати не рік і не два, а багато років. Звіти й репортажі з фронту все більше нагадують історії про червону армію, Будьонного й Чапаєва. Тільки кінноти не вистачає. Може, Монголія допоможе з кіньми. Але героїв, а ля Будьонний, Чапаєв і Петька нашій країні точно не треба.

Якщо солдат героїчно загинув, то за логікою командир повинен пишатися ним і першим засвідчити свою пошану. Чомусь імена й прізвища командирів сором'язливо уникають називати, ніби вони ні при чому.

Якщо професіоналізм командирів оцінювати за героїзмом підлеглих, найкращий той, хто вміє з легкою совістю посилати людей на смерть, це і є головна здібність. Але військовим професіоналізмом тут і не пахне.

Байки про героїчні подвиги створюються для того, щоби приховати чиїсь зашквари. Виникає замкнуте порочне коло: неадекватна оцінка реальності, яка свідчить про непрофесіоналізм, потребує міфічно-героїчних історій для свого існування, останні, власною чергою, позбавляють мислення об'єктивності, що призводить до помилкових, непрофесійних дій.

Ще в дитинстві я перечитав багато книжок про війну. Витвори міфотворчості саме і розраховані на тих, у кого недорозвинуте об'єктивне мислення, особливо на молодь. В кожній історії про подвиги не вистачає фактичного матеріалу, подробиць про деталі й обставини. Інакше може виявитися, що той чи інший герой — лише жертва обставин і чужої безвідповідальності і міф зникне. Зараз в дорослому віці мене цікавлять факти, а не байки. 

Залишки радянських традицій впадають в око. Ми хочемо, щоби цього не було, а воно процвітає. Треба частіше проговорювати, за що йде виснажлива боротьба, детально й по пунктах. Просто сказати, що війна йде за нашу країну, звучить надто абстрактно і ні про що не говорить. За яку нашу країну? Вона може бути різною. Конкретизуйте.

Буває, ентузіазм патріотів використовують сумнівні типи для своїх корисних цілей. Це вже проходили неодноразово. Так було, і так буде. Тому треба проговорювати.

У таких країнах, як Швейцарія, Данія або Норвегія, немає героїв, зате якість життя свідчить сама за себе. Краще жити в нормальній країні без героїв, аніж у відсталій, злиденній країні, де чи не кожен другий-третій герой і де населення годують міфами.