Більшовики обіцяли свободу, а в результаті загнали мільйони людей у ГУЛАГ, весь народ — у рабство.
Під гаслом звільнення від іноземного впливу німецькі нацисти встановили найжорстокішу диктатуру в історії й знищували людей в індустріальних масштабах.
Це слово лунало на Майдані з вуст полум'яних ораторів. Чим це врешті-решт закінчилося, українці добре знають.
Демагоги й авантюристи постійно ялозять поняття свободи, граючи на примітивних почуттях. Вони не здатні запропонувати нічого, окрім гасел.
Те, про що віщають з трибун, виявляється діаметрально протилежним. Добробут — бідністю, а свобода — ще гіршим рабством, аніж раніше.
Варто розібратися, що воно таке, що змушує народ наступати на ті ж самі граблі знов і знов. Треба раз і назавжди розставити крапки над «І».
Ніхто нікому нічого не винен. Саме так повинна почуватися вільна людина, яка усвідомлює себе особистістю, а не членом стада.
Свобода приходить через духовність і ніяк не інакше. Спробувались інші способи її досягти: переворот зі зміною влади, експропріації, колективізація, терор і репресії, криваві війни, але всі вони давали протилежний результат, повторювати їх не варто.
Хтось згадає демократію стародавніх Афін, які перемогли перську імперію, відстоявши свою незалежність, як хрестоматійний історичний приклад. Захопленість Афін війною призвела до того, що вони все одно програли, спочатку олігархічній Спарті, а потім Македонії, і втратили свободу, якою пишалися.
Отже, війна — сумнівний спосіб, а демократія не гарантує перемогу.
Що буває, коли колективне переважає над особистим, знають ті, хто вкусив принади комуністичного правління. Життя в СРСР було мороком, а радянське суспільство — атеїстичним. Тобто атеїзм пов'язаний з рабством.
Напрошується логічний висновок. Атеїзм — це рабство, віра в Бога звільняє від рабства.
Щоби мати свободу від гріха, від марної суєти, яка поглинає наш дорогоцінний час, треба чимось її замістити. Для цього треба жити насиченим духовним життям.
Перейдемо до практичної площини. Щоби почуватись вільним, ніколи не треба ні перед ким принижуватись.
Не треба плазувати, холопствувати або розсипатись у компліментах для вираження вдячності перед людьми, особливо враховуючи, що вони нічим не кращі за тебе. Я дякую Богові за все, що маю, і нікому іншому.
Великий сенс має християнське покаяння, своєрідна гімнастика душі. Почуття провини виникає природно, бо всі ми іноді припускаємось помилок. За провини треба каятись не перед кимось, а перед Усевишнім. Не треба просити вибачення ні в кого, окрім Бога.
Якщо ти сильно комусь не сподобався і тебе намагаються морально знищити, не варто піддаватись на провокації, дратуватись і відповідати ненавистю на ненависть. Переадресуй свої почуття й запитання Богові. Він розсудить.
Перед лицем Божим душа набуває сили, завдяки чому вороги боятимуться, а відтак поважатимуть.
