Україна, у якій ми живемо, є породженням Радянського Союзу і певною мірою його продовженням. СРСР помер, щоби народити купу недодержав на просторах СНД. Ми не одні такі.

Дитина виявилася невиліковно хворою, інвалідом. В результаті маємо те, що маємо. Країна-інвалід. Отцям-засновникам не вистачило рішучості застосувати евтаназію. Усі роки незалежності здавалося, Ненька сама крокує слідом за СРСР.

Коли комсомольці й комуністи перетворилися на націоналістів та патріотів, державні діячі з них вийшли ніякі. Бо відсутність совісті не приховати, і цивілізований світ бачить

Юристи з радянською освітою, послідовники Вишинського подарували совкову Конституцію, на котру дехто молиться як на ікону, не розуміючи до кінця суті цього витвору юридичної казуїстики найвищого рівня.

Червоні директори розвалили промисловість, не здатні створити нічого путнього. В результаті ринки й магазини завалені імпортними товарами.

Зі сільським господарством вийшло ще цікавіше. Колишні керівники колгоспів взялися розвивати виробництво, а заодно заснували аграрну партію, щоби протидіяти створенню ринку землі. Дорозвивались до того, що якісні харчі стали багатьом не по кишені. Зараз сусідні країни змушені блокувати кордон, аби зупинити потік дешевого зерна низької якості та захистити свій ринок.

Україна, яка успадкувала багато чого від СРСР не тільки в матеріальному, а й ідейному плані, потихеньку крокує слідом за ним. Здоров'я у Неньки давно вже не те, і з кожним роком погіршується.

Випускники радянських військових академій недаремно обіймають посади в ЗСУ, навчають інших, передають досвід пристосуванства. Жодні стандарти НАТО не запроваджені та не діють, бо напевно не потрібні. Жахливо уявити, що життя солдат залежать від командирів, не здатних критично мислити.

Тимчасом як ворог знищує побудовану при СРСР інфраструктуру, дехто зловтішається. Мовляв, ось вам декомунізація. Але декомунізація своєрідна. Не пішовши за прикладом Польщі й не позбувшись своєчасно комуністів шляхом люстрації, Україна втрачає залишки промисловості. Зате «колишні» в шоколаді. В шоколаді також діти та онуки «колишніх».

Як колись усі чекали світлого майбутнього, так і ми чекаємо якогось блага, яке неможливо отримати. Користувачі Інтернету — давно обіцяний вільний Wi-Fi в багатьох громадських місцях. Дехто роками чекає заробленої зарплатні. Ображені на державу — справедливості. Активісти — реформ в країні. Невдоволена частина суспільства — зміни влади. Фронт — снарядів. Тепер країна чекатиме виборів, які неможливо провести через бойові дії.

Нещодавно в програмі на «Суспільному Радіо» йшла розмова з експертами про неможливість виборів під час війни. За весь час розмови жодного разу не пролунало те, що вільні вибори є основоположним принципом демократії. Немає виборів, немає демократії. Видимо, і не треба. Відповідним буде ставлення з боку демократичного світу.

Натяки на «свій особливий шлях» призведуть до охолодження стосунків зі Заходом, а відтак зменшенню допомоги, після чого на цій країні можна буде поставити хрест.

Війна не заважає державі продовжувати співпрацювати з країною-агресором. Це стосується транзиту російського газу, який ніхто не перекривав. Платня за транзит газу надходить, тимчасом як грошові транзакції з РФ для пересічних громадян заборонені.

Навіть до війни більшість українців перебувала за межею бідності, а зараз — і поготів. Бідні та знедолені, обібрані державою, хто чув щось про соціальну справедливість, навряд чи охоче кинуться захищати систему, яка зробила їх такими.

Бідним гроші не потрібні, вважає українська влада. Значить, не потрібна військова допомога з боку США, — робить висновок американський виборець.