P.s.: я не могла залишити думки про Бучу просто так, тож я просто мала висловитися так, як можу. Я не вмію гарно говорити, але можу писати. Сподіваюсь, Ви мене почуєте.
— Де ми? — Беземоційно запитав хлопчина, звертаючись до жінки. Він взагалі не розумів, чому вони приїхали саме сюди. Жіночка у відповідь лише роздратовано повела плечима, спокійно йдучи прямісінько до місцевої церкви. Хлопець не встиг навіть й рота роззявити, як та різко зупинилась. Хлопець стиснув губи — вони так ніколи не доберуться назначеного місця. Його навіть не цікавило, чому жінка оніміло дивилась собі під ноги, на притоптану голу землю.
— Це тут, — промовила вона, а її рука зірвала підвіску з шиї. Підліток втримався від того, аби закотити очі: оце-то знову почалися її дивні відьомські ігрища.
«До церкви було рукою сягнути, лише якісь там двадцять метрів», — думав він, прикриваючись рукою очі. Сьогодні шпарило сонце так, ніби у самому пеклі, тож юнак хотів скоріш опинитися у холодку чи щось таке, а не… Причому тут земля, церква та взагалі це напіввідбудоване місто?
Підліток прочистив горло й нарешті спитав:
— Що? — Жінка моторошно підвела погляд на нього, наче він безглузде цуценя.
— Ми стоїмо на братській могилі, дурень, — шипить вона. Парубок спочатку не розуміє, а коли до нього дійшов сенс сказаного, то відсахнувся, поки не впав на ту саму землю. Його шкіра починає свербіти від жаху й бридкості.
— Якого біса?! — Волає й звивається, щоб струсити з себе відчуття смерті й болі. Розплющує очі в зневірі та оглядається на всі боки. Він не вірить, хоча вже зрозумів, де й що він тут робить.
Буча. Місто смерті. Місто болі. Місто мертвих. Українське місто 2022 року.
Жінка майже не звертає уваги на нього — розрізає шкіру долоні лезом з тієї підвіски.
— Погодуй їх голодні душі: подякуй їх за хоробрість, силу духу й допоможи піти у потойбічний світ без мук. Твоя кров — це все, що потрібно, аби пройти далі. А далі нам потрібна церква, любий, — вона простягає йому заточений предмет, ніби в цьому немає нічого ненормального.
Хлопчик хоче плакати. Хлопчик хоче піти геть. І йому варто саме так зробити, але зараз він, не роздумуючи, зцідив декілька крапель крові на пустельну землю…
***
… Ураз стало занадто тихо, занадто спокійно;
Усе навколо обернулося у сірий колір, а трава, що тільки-но почала проростати, забарвилась у багряний; тут вспорена земля та чорні мішки, які вітер забирає у небо; він відчуває смак попелу на кінчику язика, чує запах тліючого вугілля й плоті.
Тільки ось… занадто тихо: немає ні крику, ні плачу, ні благань, ні навіть обнадійливого співу птахів. Шматки металу, розірвані листівки, розведенні багаття, а сам він стоїть у викопаному довгому окопі: у могилі. Людина поруч із ним заносить лопату і, тремтячи, встромляє в землю. Копає.
Це — мирний. Це — громадський.
Позаду чоловіка стоїть один із тих солдат. Він не посміхається. Він нічого не каже. Саме у цей момент хлопець розуміє дещо. Усе, на що він споглядає, — все примарне. Це ні правда, ні брехня — це спогад цієї землі.
Хлопчик опускається на коліна. Йому в спину кидають жменю бруду. Його закопують. Він це відчуває. Відчуває тишу в грудях, де не чутно биття завмерлого серця; і абсолютно точно не відчуває свого холодного дихання… Його закопують… Його ховають у землю…
***
… Важке, глухе зітхання виривається з його горла кашлем. Він знову тут, знов у сучасному світі, знову чує звуки та небо над головою чисте й блакитне. Небо більше не сіре. Там, трохи неподалік, верещать дітлахи, бавлячись на дитячому майданчику. Все добре.
Все добре…
Але тепер він точно знає, що в нього під ногами; знає, що приховано під товщею втоптаної землі.
Жінка простягає руку з ідентичним йому порізом.
— Ідемо. Твою плату прийнято. Тепер настав час молитися….
