Ми завжди згадуємо російську пропаганду в контексті дибільних передачок на руснявому (та що казати, і нашому зокрема теж) телебаченні.
У них умовні соловйов і скабєєва накручують маси поїдатєлєй_говна такими їбанутими меседжами, що нормальній людині на голову не налазять.
І хоча на багатьох це працює, вважати таке джерело російського інформаційного впливу основним — дуже поверхневий погляд.
Зокрема тому, що ця пропаганда доходить лише до тих бурятів, в кого є телевізор.
А що пропонується дивитись тим, в кого його нема?
Ба більше: що робити з тими, хто свідомо від телебачення відмовився?
Так, зараз я говоритиму про тих, кого називають інтелігентами.
Адже я колись помилково вважала, що теж належу до цієї категорії.
Я росла в російськомовній родині і мене виховували дуже освічені і розумні люди.
Моя родину цілком свідомо можна назвати представниками «російської інтелігенції», не дивлячись на те, що більшість мого життя ми прожили саме в Україні.
До прикладу, в нас було поширеним читати книжки і серед них дуже велику частку займала саме російська література. Доросла людина, що не читала «Війну і мир» в моїй родині вважалася незрілою, а вірші Пушкіна в нас не тільки вчились напам'ять, але і були частиною розмов. Не кажучи вже про відсилки до радянського кіно в сімейних жартах, які ти ніколи не зрозумієш, якщо не бачив «Вокзал для двох».
Одразу дисклеймер: я не засуджую ні свою, ні будь-яку іншу родину, де діти зростали в атмосфері русского світу. Так вже склалося, і я не шукаю винних, моє завдання наразі: віднайти свій шлях, яким я і мої діти (маю надію) будем іти.
Отже, якщо ви не знаєте, як виглядає цільова аудиторія «хароших русскіх», подивіться на мене. Адже я — саме та, на кого спрямований їх вплив.
Це я дивилася інтерв'ю Дудя і Познера. Це я читала Чхартішвілі. Це я захоплювалась архітектурою Пітєра.
Це я (каюсь, грішна!) вірила в світле майбутнє прости господи демократичної росії.
При цьому всьому, я щиро вважала себе українкою і ніколи б не воліла зібрати чемодан і з'їбатись в «вєлікую сталіцу».
Я завжди була киянкою, випадково народженою в іншому місті, яке зараз бомблять. Проживши більше 20 років Києвом, обожнюючи його, вивчаючи, малюючи, будуючи, я мріяла поїхати хіба що в Західну Європу, до барселонських вуличок, скандинавської архітектури і Сакре-Кер.
Матрьошки і балалайки з ведмедями мене не збуджували. А от русскій рок...
Мені здавалося цілком природнім співати і Акваріум, і The Smiths. Будувати стосунки з чоловіками на текстах Спліна і Joy Division. Гдє праблєма?
А вона полягала в тому, що Земфіра руйнує твій мозок не гірше за новорічні промови путіна. Дивлячись фільми Бикова ти не відстрілюєш, що те, про що він знімає — це не. твоє. суспільство.
Той факт, що ти плутаєш міліцію з поліцією і знаєш курс гривні до рубля — не є нормою. Це деградація.
Зараз я розумію, що свідомо давала привід росіянам думати, що ми адіннарот. Споживаючи їхній контент і пропагуючи його, я розібралась в культурі ворога краще, ніж у своїй.
Я не виправдовую себе, і на жаль, я така не одна. Усе моє оточення не особливо парилось над питаннями такого штибу. Та я сама підбирала собі оточення.
Кожен крок мого самостійного життя все глибше і глибше занурював мене в русскій мір і давав волю ворожим бур'янам проростати навколо мене.
Тож коли я нарешті вирішила це змінити і почати деокуповувати свій розум, я була здивована. Адже у цьому довгому і складному процесі я фактично залишилась одна. І справа була не в людях, які відпали за цей час. Справа була в мені.
Дерусифікуватися — це означає визнати, що всі твої переконання були фігня, попередні стосунки були фігня, виховання твоїх дітей було фігня, твоє виховання теж було фігня, зрештою ти сам до цього моменту — тотальний провал.
Саме тому це так складно. Перекреслити не тільки країну на мапі, але і частину своїх подорожей, видалити не тільки свій плейліст, але і свої спогади, спалити Кремль дотла і прокидатися посеред ночі, бо в твоїх снах досі звучить ця ворожа, уйобіщна, в'їдлива і болюча
російська мова.
Я досі у процесі і щиро сподіваюсь вилікуватися. Етапів багато і проходять вони по різному. Моя русифікація відбувалась 25 років. Зворотній процес займе все моє життя.
Та хіба нам лишається щось іще?
